“Українська літературна газета”, ч. 4 (348), квітень 2023
* * *
Здоров-був хлопчику
зі шрамом через всю щоку,
завданим російським солдатом.
Вітаю, малий!
Нехай тому солдатові
вже ніхто із русні
ніколи не зможе сказати: «Прівєт!»,
бо ти кинув йому у спину гранату,
а сам ступнув за постамент,
на якому стояв
розстріляний Тарас Шевченко.
* * *
З каменів мавзолею Леніну,
з картонних вигуків побєдобєсія
вони збудували кімнату сміху,
обгорнули її пергаментом п’ятикнижжя
та мрією про Радянський Союз.
Вийшов чудовий ящик Пандори,
звідки вибігають зелені чоловічки
і осатаніло стріляють, стріляють…
Тих чоловічків косять, викошують,
та головному Карабасу-Барабасу – до лампочки,
він погладжує на ящику Пандори
червону кнопку.
* * *
Яка дивна країна –
із Павки Корчагіна, Олександра Матросова,
28 панфіловців,
легіону ударників комуністичної праці,
письменників-орденоносців
вона виростила орків-убивць-мародерів.
Ці плоди еволюції змогли не побудувати
нічого путящого,
не змогли написати того,
що вистраждали безсонними ночами,
бо зранку заливалися
пропагандою і алкоголем.
Їх ще не убивали, а вони вже отримували нагороду –
зворотній бік медалі федерації,
на якому зображено двоглавого орла,
який затято патрає підданих орлят.
* * *
Твоє і моє життя –
дві концепції безсмертя.
Та раптом наші життя
дехто плюгавий з ядерною валізкою
намагається розчавити
геополітичною концепцією світу.
* * *
Залізничний міст,
немов арфу розпатрали,
розірвали.
Річка Ірпінь заснула, головою вербовою
примостившись на зігнутому лікті
вигину русла.
Їй сон нестримний, нестерпний досі сниться
з відображень убитих українців,
а над ним летять лелеки, розстріляні
російськими бурятами
і всякими різними адигейцями,
що не розмовляють російською
і погано розуміють, у якій частині світу
міститься калинова Україна.
* * *
Оголилося слово до весла,
яким розгрібаю
океан смислів-протиріч.
У серці ж – маленька річка,
що прямує в гармонію і сенс,
на ній колихаюся у човнику волі,
а в небі прописана зоряна височінь,
яка наскрізь розуміє мене…* * *
Москва. Мавзолей. Кремль.
Нависає забальзамоване мертве світло.
Розмахуючи православ’ям, мертвяк нещадний
дає накази.
Зомбі йдуть вбивати.
* * *
У країні за поребриком
западають клавіші здорового глузду,
ламаються скріпи масово,
як скріпки пластмасові.
Танки із радянських складів
заводитися не хочуть,
але бажання вбивати – звіріє.
* * *
Тирани, безсумнівно, божевільні,
їх у баранячий ріг скручує
манія величі та жорстокість,
і, врешті-решт, тисячі зозуль,
пролітаючи над черепом-гніздом деспота,
прицільно випорожнюються.
* * *
По нас повзе вогненно війна.
Скільки моїх друзів перетворилися
на спалені мости,
якими ходять ангели.
* * *
Клубами пилу котиться
окупантська сволота,
у задушливій імлі
світиться примара комунізму.
* * *
Спочатку нацменшини ерефії перли z-колонами на Київ –
вбивали, мародерили, ґвалтували.
То була перша хвиля патріотизму.
І в кожного на лобі і на дупі –
серп, молот і зірка.
Згодом чмобіки із російської глибинки
захищали славу і честь ерефії на території України,
гідно підхоплюючи естафету гарматного м’яса.
То була друга хвиля патріотизму.
І в кожного на лобі і на дупі –
серп, молот і зірка.
Нині гримуча суміш нацменшин,
вагнерівців, зеків, чмобіків і елітної гвардії
й далі захищають незалежність Росії на території України,
фаршем заплямовуючи чужу землю.
Це третя хвиля патріотизму.
Готується четверта хвиля патріотизму…
П’ята…
І в кожного «асвабадітєля» на лобі і на дупі –
серп, молот і зірка.
А тим часом на кожного патріота-орка
легіон ментів-поліцейських,
по дивізії спецназівців і кадирівців,
по ешелону солдатів внутрішньої служби,
полчища майорів ФСБ.
На кожного патріота-орка мережа військкоматів,
гарнізон психіатрів і пачка психоаналітиків,
батальйон стукачів,
комбінат катів,
на кожного z-патріота – водоспад брехні…
Хвилі патріотизму усіх закручують вирвою.
ДЗЕРКАЛО
Ніби ударом страшного тарана
будинок розпатрано, розмозжено,
і в клубах пилу-туману морозного
обвуглені стіни чорніють.
Шпалери порвані пам’ятають
про колишнє життя, мирне й просте,
але двері всіх кімнат, що обрушилися,
розхристані, висять над порожнечею.
І нехай я забуду все інше –
не зможу забути, як, на вітрі тремтячи,
висить над безоднею дзеркало настінне
на висоті шостого поверху.
Воно якимось дивом не розбилося.
вбито людей, стіни зметено, –
воно висить, долі сліпа милість,
над прірвою смутку й війни.
Свідок довоєнного затишку,
на з’їденій вогкістю стіні
воно зберігає у скляній глибині
тепло дихання та усмішку чиюсь.
Це дзеркало, певно, бачило
останню мить господарів,
коли смерч уламків каменю та металу
шпурнув їх у небуття.
Тепер у нього повсякчас вдивляється
обличчя жорстоке війни.
Його дряпають безневинних страждання,
сліплять пожежі димом й вогнем.
Та все мине,
подужаємо і переможемо,
все відбудуємо,
і ніколи, ніколи орків
рила не відіб’ються у дзеркалі!
* * *
Хто діє, той живе
між молотом і ковадлом.
Смертний, хоч який сміливий і обережний
був, уникаючи всіх митниць,
заборон, охорон, замків та перепон
і у рваний рядячись одяг,
все одно певної миті стане «між»,
блискавкою та громом вражений.
* * *
Вимушена еміграція – не туризм,
це – жахлива історія,
в якій ти не вписуєшся
у блискучу вітрину чужої країни.
У кожного своя непроста карколомна доля,
хтось перетворюється на колюче перекоти-поле,
хтось – на недопалок,
хтось – на листочок,
хтось – на іграшку обставин,
хтось на стійкий кораблик у штормовому морі.
Звісно, ми мімікруємо, адаптуємося, пристосовуємося,
але ми фатально залежні від Батьківщини, –
коли її піддають ракетним і бомбовим ударам,
позбавляють електроенергії і тепла,
це знекровлює емігрантів,
розчавлює настрій.
Який вихід?
Він банальний, як двері,
котрі треба відчинити за будь-що
у той світ, де борються, не зневірюються
і простягають руку допомоги.
* * *
Світ змушений перебувати
в маячні роздвоєного тирана,
тож ця маячня туго натягнута на два кілки,
вбитих у здоровий глузд,
на одному кілку тріпотить посміховисько,
на іншому – прокляття.
* * *
Війна – страшна розлучниця.
Навіть дуже міцні руки розчіплює.
Зупиняє серцебиття у жилці на шиї.
Ось там, на іншому боці вулиці
до мами бігли син і донька,
як вени по шкірі…
Та прилетіла російська міна.
* * *
Недоімперії суне убивчий совок,
Знов московіти грабують, брехнями збуджені.
Росія – немита нога, що взута у крок,
який залишився в ганебній минувшині.
* * *
У трикутнику «сталінщина – гулаги – путінщина»
мешкає дивне населення,
яке захищає честь і незалежність трикутника
на чужих територіях.
* * *
Кривавими кулачищами,
здіймаючи своє позорище, як прапор,
гахкає Росія по Україні,
вибиваючи мізки із чмобіків.
Ідіотизм влітає в копійчину.
Проковтнута наживка розпанахує нутро.
Ні сповіді, ні каяття,
ні найменшого усвідомлення.
У власноствореному пеклі сумління не працює.
Лізуть по Україні орки,
зкоцюрблює мертва совість їх до землі.
Горбатих могила виправить.
Може. Колись.
* * *
Росія скрипить сталінським аеростатом,
від вітру потріскуючи, як недопалок.
Вечоріє. Собакосвинарник лягає спати,
ворушаться дублені шкіри…
* * *
За перекошеною партою, поглядаючи на смерч,
який закручує Росію в баранячий ріг,
жовтеня Павлик пише для Тік-Току допис
на тему «Мрію відправити батяню на фронт!».
* * *
А на Голгофі дотепер прибивають цвяхами Христа.
А в Гетсиманському саду Іуда досі вішається на осиці.
А Каїн донині убиває свого молодшого брата Авеля.
Бо саме Путін прибиває цвяхами Христа.
Бо саме дволикий Путін є одночасно Іудою і Каїном.
* * *
Вмотивований українець на передовій
захищає батьківщину, не владу,
захищає не минувшину, а майбутнє –
своє, родини, місцини, де народився і виріс,
захищає волю, адже бути під загарбником –
це абсолютна темрява.
Війна на передовій завжди на межі
людських можливостей – щомиті байдуже
всміхається дилема: життя – смерть.
Проте вмотивований українець на передовій –
це герой серед героїв, тож хребет перемоги –
народ, а вмотивований народ не може програти.
* * *
У борщі смеркання
кукурікає півень пурпуровий сонця.
Із борщу смеркання вистрибують
галушки хмарок.
Над мерехтінням очеретяних спецій
розпливається сметанкою
туман мрій.
І чутно, як жаби виплескують спів,
що конкурує із тьохканням солов’їв.
«Це Україна, – видихує піхотинець Андрій,
майстер джевелінових справ, –
такою вона була і буде, без раші…»
* * *
Коли закінчиться війна,
то на світанку,
хмари, натягнуті до брів,
сповзуть до п’ят,
бризне сонце – і ковдра луки
розквітне квітами, метеликами і бджолами.
Країна зітхне, усміхнеться
і підведеться на весь зріст,
опершись на обрій.
Прокоментуєте?
