Народилася Емма Андієвська у м. Сталіно (нині Донецьк), потім її батьки переїхали до Києва. З 1943 р. жила в Німеччині, потім у США (має американське підданство), згодом остаточно оселилася у Мюнхені. Член ПЕН-клубу і Вільної Академії у Мюнхені, Спілки професійних митців у Німеччині, Національної спілки письменників України. Була дружиною відомого українського літературознавця, тепер уже покійного Івана Кошелівця, котрий багато зусиль доклав у співпраці з В. Кубійовичем до випуску Енциклопедії Українознавства. Нагороджена премією Фундації Омеляна й Тетяни Антоновичів за «Роман про людське призначення» (1984), має відзнаку «Інтелектуальна мужність» (журнал „Ї” – Львів, 2003), міжнародну літературну премію «Тріумф» (2003), премію «Глодоський скарб» часопису «Кур’єр Кривбасу» (2009), який оголосив 2005-й роком Емми Андієвської й цілорічно друкував її твори й розвідки про неї. Лауреат Шевченківської премії (2018). На противагу думці літературознавців заперечує свою приналежність до Нью-Йоркської групи. На її рахунку – близько десятка книг прози і понад тридцять поетичних збірок, які виходять у її художньому оформленні, понад 17 тисяч картин тощо. Позиціонує себе у світі українською миткинею: це підґрунтя багато років підживлювалося й регулярними приїздами до України.
ТРИ МИСТЕЦЬКІ СВІТИ: ПОЕЗІЇ, ПРОЗИ, МАЛЯРСТВА
Початок епохи «великого відкриття» Україні Емми Андієвської – найдивовижнішої української миткині – фактично припадає на 1992-й – рік її першого приїзду до Києва разом із чоловіком, відомим літературознавцем Іваном Кошелівцем. Доти в Україні вряди-годи траплялися досить спорадичні публікації, а основним джерелом знайомства з її творчими набутками була періодика та видання української діаспори. Тож її творчість прийшла до нас фактично з виданими уже тут, у незалежній Україні, книжками, виставками, літературними вечорами й зустрічами із шанувальниками. І ось уже три десятиліття мисткиня відкриває нам універсальний гіпертекст власних прозрінь і парадоксів, витворений словом, фарбою, емоцією, перейнятий особливим виміром інобуття серед нашої звичної й почасти спрофанованої реальності.
Творчість Емми Андієвської поєднує в собі три мистецькі світи: світ поезії, світ прози, світ малярства. І особистість, і творчість її феноменальні: і за стилем життя, і за способом спілкування зі світом, і за системою художньо-образних засобів творення художньої реальності, у якій українськість служить тією благодатною призмою, крізь яку розглядаються й оцінюються всі сприйняття навколишнього й пережитого. Навіть із-поміж талановитих творчих людей, яких завжди вирізняє індивідуальний стиль, важко знайти яскравішу, оригінальнішу особистість, у котрої той стиль так згармонізовано як на внутрішньому, так і на зовнішньому рівнях, ніж Емма Андієвська, наділена енергетикою добротворчості. А все тому, що, за давніми словами Еммануїла Райса, їй блискуче вдалося якимось не зрозумілим нам чином «зберегти повнотою один із найбільших скарбів кожної людини – її дитинство», до того ж збагативши його «культурою й життєвим досвідом дорослої людини» і виявити в дуже своєрідній «складній поетичній суверенній формі» (Райс Е. Поезія Емми Андієвської // Сучасність. –1963. – № 2).
У поезії своїм кумиром уважає Малярме й часто повторює, що після нього всі його наступники ходять у тих «залях», що їх він повідкривав. Письменниця прагне осягнути світ не стільки розумом, який є надто обмеженим, налаштованим на програмування, скільки підсвідомістю, довірливо звертаючись до сфери ірраціонального, щедрого як на творчі імпульси, так і на несподівані асоціації, відкриття, прозріння і – не дивуйтеся! – парадокси. Вона не підлаштовується під читача, а пропонує йому прийняти правила її поетичної «гри». А для цього необхідно вийти за рамки буденщини, стандартного світобачення і трафаретних уявлень, іноді перевтілитися, подивитися довкола себе з пункту інакшого світовідчуття. Суверенне поетесине «Я» народжується з відчуття множинності реальності, багатовимірності світу, який вона осягає з допомогою мистецьких прозрінь і прозирань крізь межі матеріального світу. Синтезуючи українську фольклорну магію та західний модернізм, письменниця робить прорив ув інші виміри, які нам видаються фантастичними. Її несподівані, багатозначні асоціації апелюють до емоційної сфери читача, його образного мислення. Долаючи простір і час, поетичне слово Емми Андієвської показує все в русі, спроектованому на кількашаровість, багатоплощинність буття. Несподівана, оригінальна метафора, подана крізь призму сюрреалістичного бачення, робить її поезію багатовимірною. Упродовж десятиліть поетеса не припиняє свого “експериментаторства”: її поезію називають герметичною, сюрреалістичною, експериментально-інтелектуальною. Фактично її твори є специфічним і захопливим запрошенням разом із їхньою авторкою прозондувати перехідні, межові стани й реальності, які так само важко аналізувати й пояснювати, як і осягнути сутність буття, де площини, межі, стосунки і зв’язки всього з усім розмиті, зміщені, а контури звичної логіки здебільшого уявляються ламаною лінією. Тому авторка художнього віддзеркалення цих алогізмів і розривів сприймається чарівником, який відчайдушно намагається згармонізувати дисонанси, виладнувати в одне ціле хисткі й розпливчасті, завше мінливі лінії, барви, тони й напівтони, зв’язати розірвані нитки речей і понять, аби відтворити якщо не цілісний світ, то бодай уявну модель світобудови, „логіку” ірраціональності. Тож саме так – через парадокси, містифікації, персоніфікації – вона й осягає сутність буттєвого. І тільки мистецька інтуїція – яка завжди безпомильна! – потверджує їй правильність власного творчого шляху і переконання в тому, що тієї нездійсненної мети таки можна досягти. Чар її слова, сновидно-алогічного, часто аліричного, ускладненого, герметичного найкраще відкривається, коли слухаєш її поезії. Звісно, така комунікація поетеси з читачем потребує від другого особливо обережного входження у світ прозрінь і парадоксів, культурно-естетичної толерантності. Іноді ж здається, що попри всю свою нібито відкритість, вона ховається у парадоксальне мислення, мов у якийсь дивовижний позараціональний сховок, щоби бути почутою лише тими, хто має бездоганний мистецький слух і кому підвладний шум води, затиснутої в морську мушлю.
«ВТІШАННЯ СОНЕТОМ»
Останніми десятиліттями у житті Емми Андієвської відбувається справжнє «втішання сонетом» (за аналогією з висловом Боеція «Втішання філософією»), який потребує чіткої побудови, упорядкованої рими, а тому в лещатах цих обмежень, уважає вона, «революція більш помітна, ніж у вільному вірші, де все дозволено». Її сонетарій репрезентує її потяг до строгої композиції, “дисциплінуючої” форми, що, можливо, є своєрідною компенсацією (чи пошуком рівноваги) за ті порушення мовних норм, до яких вона зухвало й беззастережно вдається, передусім відкидаючи дієслівні форми, замінюючи їх багатозначним, інваріантним тире. Експерименти з формою сонета виводять її на новий рівень експериментування: як, не втрачаючи своєї особливої манери нелінійного зображення навколишнього, зберігаючи канонічну сонетарну форму, наповнити ці старі жанрові «міхи» «новим вином» інтуїтивно-чуттєвого сприймання світу. Як? І тут доречно відповісти словами Ніцше: «Хто знає, той витримає «як»». Сонетарій Емми Андієвської (зб. «Вілли над морем», «Хвилі», «Ідилії», «Міражі», «Півкулі і конуси», «Рожеві казани», «Фульгурити», «Міста-валети», «Ламані коани», «Маратонський біг» та ін. – деякі збірки доповнені «білими віршами») репрезентують її потяг до строгої композиції, дисциплінуючої форми, що, можливо, є своєрідною компенсацією (чи пошуком рівноваги) за ті порушення мовних норм, до яких вона зухвало й беззастережно звертається (передусім відкидаючи дієслівні форми, замінюючи їх багатозначним, інваріантним тире). І коли вдається, за її ж висловом, «насадити вітер волі» у канонічну форму сонета, коли словесна матерія втрачає свій опір й зникають останні бар’єри, зрештою народжується багатовимірність, багатозначність, кількаплощинність висловленого. На межі видимого/невидимого дошукується вона прихованої суті речей, ставлячи нібито парадоксальні запитання: «Лише – обгортка? –/Й обгортка/Буває – матрицею. –/ Скільки треб/Склянок,/Аби вмістити/ Світло,/ Яке – щомиті –/Навсібіч –/Сонце?» (зб. «Коани», 2011).
Конфлікт між розумом і духом, раціональним мисленням та ірраціональною суттю світу найкраще віддзеркалюють романи Емми Андієвської. Уже перший – «Герострати» несе в собі спробу поєднати художній текст із філософським трактатом (ідеї людини, Бога, Вічності та великої людини подаються крізь призму геростратизму), наступні – «Роман про добру людину» та «Роман про людське призначення» перейняті патріотичними почуваннями, де Україна піднята до рівня символу, а міфологізація, біблійність виступають засобами переосмислення дійсності (сюжети, до речі, побудовані на реальному ґрунті), то роман «Лабіринт», над яким авторка продовжує працювати, – це задум показати хаос ( а лабіринт – як його певну модель чи символ) бездоганно виладнуваною системою вивершення людського духу, що пересічній людині, неспроможній побачити згори довершеного розпланування дійсності, може залишитись і незрозумілим.
КОНТРОВЕРСІЙНЕ ВІЗУАЛЬНЕ ЯВИЩЕ
Третя дуже важлива творча іпостась Емми Андієвської – це малярство – рівновелика частина з означеної її творчої тріади. Мисткиня і тут виявила оригінальне візуальне світобачення і своєрідний інструментарій, які беруть у полон глядача своєю загадковістю. Годі позбутися враження, що її картини перегукуються з її ж поезією, і водночас це цілком оригінальне, притягальне і контроверсійне візуальне явище: попри численні спроби окремих дослідників відшукати синтез української традиції і світових тенденцій воно залишається фактично непоясненим. Антропологічна специфіка її візуалізації світу досить оригінальна: людиноподібні істоти, зображені Еммою Андієвською, звісно ж, не належать до нам подібних землян. Тип такої сновидної, ірраціональної творчості, далекої від міметичних засад, дає підстави говорити про певне згущення енергетики ірраціонального. У творчості Емми Андієвської останнього періоду виразно звучить і християнська тема: це і візуальні зображення Христа, і поетичні молитви до Богоматері – звісно ж, у манері Емми Андієвської, яка й тут залишається адекватною сама собі. Картини цієї мисткині зберігаються у багатьох музеях та приватних колекціях, має вона й солідні каталоги, вони часто експонуються у багатьох країнах світу. Особливо пишається Емма Андієвська своєю експозицією із 32 картин у палаці Фаціо в італійському місті Капуї, участю в Інтернаціональному Баварському кінофестивалі 2001 року, де було вшановано 80-річчя всесвітньо відомого кінорежисера Франческо Розі: його ювілей було відзначено картиною Емми Андієвської „Золотий Христос” (розп”ятя) – нині вона знаходиться на Римській віллі Франческо Розі. Згадаймо також її вернісажі для українських шанувальників: Київ (Державний музей книги й друкарства України, Державний музей українського образотворчого мистецтва, 1992; Національна спілка письменників України, Державний музей літератури України, Український Дім, 1993; 1994; Києво-Могилянська Академія, 1994/1995; галерея Тадзіо, 1997; НСПУ, 2002); Харків (Нова Харківська опера, 1994); Львів (Історичний музей, 2001; Український етнографічний музей, пасажна галерея, 1992; Львівський Палац Мистецтв, 2003), виставки в обласному художньому музеї в Донецьку (2006), Харківському художньому музеї (2007), культурному центрі «Вернісаж» у Чернівцях (2009, 2011), у музеї «Бойківщина» (Самбір, 2015) та ін., приїзд до Львова до Католицького університету тощо. Про її неповторні малярські роботи часто пише зарубіжна преса, залюбки вміщуючи як фото цієї яскравої і вічно молодої жінки, так і ілюстрації її картин, а численні вернісажі у різних країнах світу збирають численних глядачів, однак, за законами прагматичного світу, не продаються (до речі, за ескізами її картин виходять надзвичайні ліжники – але масового виробництва не налагоджено). Художниця ілюструвала також практично всі свої поетичні збірки, зокрема «Архітектурні ансамблі», «Знаки. Тарок», „Межиріччя”, „Атракціони з орбітами й без”, „Хвилі”, „Вілли над морем”, „Казки Емми Андієвської”, книжку новел „Проблема голови”, „Хід конем” та інші: візуальний ряд налаштовує на неповторні мандри у світі, витвореному її уявою. А радше – запрошує до несподіваних містифікацій, парадоксальних перевтілень, на які така щедра ця мисткиня.
«ВТІШАННЯ ТВОРЧІСТЮ»
З багаторічного спілкування з пані Еммою, читання її книг і споглядання картин зробила неспростовний висновок: вона має власну філософію життя як «втішання творчістю», вироблену, очевидно, ще в молоді роки, яка базується на невичерпному оптимізмі, максималізмі, нетанучій любові до інтенсивної праці, якійсь дитинній зачудованості світом, який на знак вдячності відкривається їй усе новими й новими гранями своєї загадкової суті: «Вмить – помінявши – існування – начерк. –/Й щоденність – з’яв – одним – з найбільших – див./Й знов – вперше – зір: вуста! – листок! – вода!» (зб. «Маратонський біг», 2016).
А ще – це філософія безмежної інваріативності, що не дає домінувати відчуттю творчого переситу, не дозволяє зануритися в нудьгу й загорнути себе у спокій. Тому мисткиня досі поспішає поділитися своїми відкриттями з читачем, делікатно запрошуючи його до співтворчості біля джерел слова. Тільки уміймо це відчути й потрудитися сприйняти – і тоді той непізнаний світ відкриється й нам. Можливо, це і є одна з розгадок її активного творчого довголіття?
… Останніми роками поезія Емми Андієвської пронизана біблійними мотивами. Особливо щемливо сприймається її молитовний цикл сонетів, присвячений віншуванню Богородиці: це поезії «На честь Богородиці» і «Вшанування Богородиці», де пронизливо звучить мотив нездоланності людини під Покровом Богоматері: «О, Богородице, Ти – радощів – кринице,/ Дозволь – Тебе – і без – ілюмінацій./ О, сяйво незмигненне, дай – ще – моці –/Перетривати – все мерзенне – й нице./О, леготе, – серед – боліт митарств./Сопілки подиху, який – пустир –/На закрутах, де – марність – всіх котурн/І вітер – коди – і позначки – стер…/ («На честь Богородиці ІІ», зб. «Бездзиґарний час», 2013). Ці молитовні сонети також звернені до Діви Марії з палким і щирим проханням «розвіяти отруйний дим»; вони мають цілком конкретне змістове наповнення: «О, Рятівнице, хижий тлін – уговкай…[ ] Ропу – імперську, – з існування – вибий!». Так до кодів поезії Емми Андієвської – а це направду закодована художньо-естетична система світобачення з ускладненими асоціаціями, багатозначною метафористикою, напрацьованою своєрідною логікою, вона виразно інтелектуальна, пронизана магією того, «чого – ніде – нема», освячена тим осяянням, «що – ціль свою – знайшло» – додаються нові, які розмикають її слово у вічність на нових смислових регістрах.
Життя Емми Андієвської виповнене особливого сенсу – культивувати українське слово в іншомовному світі: Емму Андієвську можна вважати своєрідним послом України у світі (вона, громадянка Америки й довголітня мешканка баварського Мюнхена, завжди і скрізь принципово заявляє себе українкою, підкреслюючи своє українство), візитною карткою України у світових обширах, жінкою, яка пензлем сміливо розсуває межі знання й пізнання світом різнобарвної України.
Тож віншуючи поетесу з нагоди її поважного ювілею, побажаймо їй не втрачати своє феноменальне зачудування світом, яке допомагає розфарбовувати світ у яскраві кольори неповторних образів, будувати «мости» між реальністю та вигадкою, між раціональним та ірраціональним.
Людмила ТАРНАШИНСЬКА
Джерело: day.kyiv.ua.
Прокоментуєте?
