В Узбекистані у провідному видавництві «O’ZBEKISTON» вийшла книга «Вітер зі Сходу» відомого українського письменника азербайджанського походження, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка Григорія Джамаловича Гусейнова.
Про це повідомляє day.kyiv.ua.
Вперше книга вийшла в Україні в 2019 році українською мовою у видавництві «Ярославів Вал». У ній розповідається про долю хівинської династії після захоплення Хівинського ханства більшовиками. Адже після захоплення Хіви більшовики вивезли представників династії чоловічої статі спочатку у в’язницю на території Росії (в «Луб´янку»), а потім на територію сучасної України — в степи Криворіжжя, де вони жили в злиднях, голоді й постійному контролі з боку більшовиків.
У книзі, яка вийшла в Узбекистані, хівинська історія представлена трьома мовами — українською, російською — переклад Марини Гончарук, і узбецькою — переклад із російської Латофат Абдрімової. Книга вийшла за сприяння Посольства України в Узбекистані та Надзвичайного і Повноважного Посла України в Узбекистані Миколи Дорошенка.
«У 1980-х я випадково у Кривому Розі познайомився з Абдурасулом Мадіяровим — племінником останнього хана Хіви Сеїда Абдулли (1871-1933). Мадіяров після заслання більшовиками залишився жити в Кривому Розі, як і багато представників хівинської сім’ї ханів. Пан Абдурасул, тоді, на момент нашого знайомства, був в літньому віці, але добре пам’ятав захоплення більшовиками Хіви, арешт сім’ї і спочатку в’язницю в Росії, а потім життя в Україні, куди більшовики і відправили всіх представників хівинської династії чоловічої статі. На основі його розповідей і була написана спочатку стаття в 1980-х, а потім і книга. Коли вийшла стаття, то вона була великою несподіванкою для узбецького народу, адже вони не знали до цього, що ж трапилося з хівинською династією. До Кривого Рогу почали приїздити делегації з Ташкента і Хіви, щоб познайомитися з Абдурасулом Мадіяровим, запросити його в Узбекистан, де він не був іще з часів захоплення Хіви більшовиками…
Я дуже радий виходу книги в Ташкенті, адже все більше людей дізнаються і про маловідомі раніше сторінки історії Узбекистану, і про історії, які об’єднують український і узбецький народи. Ця книга ще раз підтверджує, наскільки давні зв’язки наших народів і як наші народи були дружні в найважчі періоди історії (наприклад, той же останній хан Хіви Сеїд Абдулла помер на Криворіжжі під час Голодомору у 1933 році). Сподіваюся на презентацію книги в Ташкенті і Хіві. Хочу висловити подяку за сприяння в реалізації проекту Надзвичайному і Повноважному послу України в Узбекистані Миколі Дорошенку, автору ідеї видання книги в Узбекистані, яка була одним із кураторів проекту та перекладачем книги російською мовою Марині Гончарук, автору перекладу узбецькою Латофат Абдрімовій, директору видавництва «O’ZBEKISTON» Тулкуну Мазаммадієву, ректору Університету журналістики та масових комунікацій Узбекистану Шерзодхону Кудратходжа, хокіму міста Хіва Тимуру Давлєтову, фотографу Ернесту Куртвелієву і всім, хто сприяв у реалізації цього важливого проекту», — розповів письменник, автор книги Григорій Гусейнов.
За словами однієї з кураторів проекту Марини Гончарук, дуже знаково, що книга в Узбекистані вийшла в 2021 році. Адже цього року, як і в минулому, Хіва оголошена культурною столицею тюркського світу Міжнародною організацією тюркської культури TÜRKSOY.
«Почасти історія, що відображена у книзі, трагічна. Але вона і про те, як українці й узбеки дружили і намагалися допомогти один одному навіть у найтяжчі часи. Вона про те, як любов перемагала — адже представники хівинської сім’ї залишилися тут, деякі створювали сім’ї. Не дивлячись на те, що той же Абдурасул Мадіяров був під наглядом влади, «неблагонадійним», любов його і українки Олімпіади була сильніша за всі негаразди, вони змогли створили сім’ю, пронесли свою любов через важке і непередбачуване життя. Для мене ця книга про те, що в найбільш холодні і тяжчі часи не можна дозволити комусь або чомусь загасити вогник любові і надії в нашій душі. Цей вогник буде дороговказом.
Перечитуючи книгу вперше, я подумала, що, напевно, її варто описати як трагічну історію (як і написано на початку книги). Але, ця книга про те, як люди перемагають обставини, хоч фактично і не перемогли їх. Представники хівинської династії гідно прийняли свою долю, те, що було їм визначено і те, що вони були не в силах змінити. Адже для цього теж потрібна сила духу — прийняти свою ношу, «нести свій хрест». Представники династії змогли зберегти своє внутрішнє благородство, прагнення до доброго, людського… Адже іноді приймати нові обставини і жити в категорично нових умовах — це ж теж перемога. Перемога сили духу людини, перемога над своїми страхами і перемога над межами своїх можливостей. Іноді вижити — це теж перемога», — розповіла один із кураторів проекту, перекладачка Марина Гончарук.
Планується презентація книги в Ташкенті та Хіві.
Уривок із книги: «…Колишній хан Сеїд-Абдулла, вже літня людина, пішов у Кривому Розі працювати на шахту сторожем. Його син став гірником. Малярні роботи час від часу виконував Насір, племінник хана, син брата Мухамадьяра й старший на п’ятнадцять років від Абдурасула, якого ханська громада так неочікувано десь загубила. Насір мав очевидні дипломатичні здібності, а солідності йому додавали окуляри, що він одягав. Хівинці тоді відразу збагнули, звідки виникла довіра начальників саме до Насіра: той мав за плечима не лише медресе (початкову школу), як і всі вони, але вчився також в Індії, Ірані, володів перською мовою, був першокласним каліграфістом. Добра освіта — справа надійна, вона завжди знадобиться. Свого часу Насір міг сказати своєму молодшому брату: «Що ти будеш робити, коли твої дочки отримають вищу освіту й стануть за тебе розумнішими?» Але до цього ще було далеко. Як і Абдурасул, він швидше від інших засвоїв нові для них усіх мови, без зайвих труднощів міг говорити російською і навіть українською. Після малярства став завгоспом рудника й відтоді гордо носив на поясі, влаштовуючи гучний брязків, чималу в’язку ключів.
Людина наділена дивовижною здатністю влаштовувати свій побут за будь-яких умов, як і жити майбутнім та надіями. Так було й у виїмково чоловічому колі хівинців, які долею випадку оселилися в гірничому краї. Навіть сумнівні зручності касарні вони намагалися по-своєму переінакшити, особливо коли в їхньому колі почали з’являтися дружини-українки. А в цей час молодий катеринославський міліціонер Абдурасул якщо не бував на службі, то в літні затишні вечори завжди виходив на дніпровський берег: він відчував себе майже столичним жителем, а водночас згадував Амудар’ю, свого знаменитого діда, з яким під столітніми деревами колись залюбки спілкувався на іншому далекому березі. Подумки раз у раз він повертався до рідного Палвана, в Хіву. Неквапні Дніпрові хвилі тихо котилися біля його ніг, а він бачив себе знову в рідній стороні. Згадував усіх, хто залишився за тисячі кілометрів звідсіля, не уявляв, як склалася їхня доля, чи взагалі вони живі.
Тільки згодом з’ясувалося, що жінки та діти ханської сім’ї також настраждалися повною мірою. Їх вивезли з Хіви до Ташкента й там кинули напризволяще без будь-яких засобів до існування. Хтось невдовзі помер із голоду, чиїсь сліди навіки змив невблаганний час, так неквапна річкова хвиля вирівнює піщаний берег, не залишаючи ні спомину, ні імен…».
Прокоментуєте?
