***
Зі мною тишу спраглу розділи,
Почни її – вона буде як свято.
Словам важким із присмаком смоли
Судилось ненародженим вмирати.
Глянь, небо розкололося навпіл.
Ми сидимо, мовчанням оповиті.
Мені з тобою не потрібно слів,
Тебе я вмію і без них любити.
***
Мій Отче, дякую Тобі
За днів святкову неповторність.
За неба очі голубі,
За мудрість, що ховаю в слові.
За ту любов, що вже була,
За сльози, смутки, перешкоди.
За те, що з Твого джерела
Життєві я черпаю води.
Пробач, що ми людці малі
Не бережемо те, що маєм.
Шукаєм кращої землі
Не бачачи під носом раю…
Кільце
Сталеві обійми, неначе лещата.
Проснешся уранці – навколо лиш грати.
І де ти? І хто ти? – Не ясно нічого.
Лише невідомість, пітьма і дорога
Змією спокуси облесливо в’ється.
Тримай же, людино, на відстані серце.
Нехай ні плітки, ні зло, ні чорнота
В твої не посміють постукать ворота.
В поклоні схилитись не здумай нізащо!
Один раз прогнешся – і справа пропаща.
Не бійся самотності, тиші та болю:
Вони не даремно з’явилися в долі.
Хай світ наш увесь – уявна в’язниця –
Вона лише сниться, вона лише сниться…
Реальна проблема сумніш набагато –
Самі ми кільце затискаєм в лещатах.
***
Як від тебе чекала слова –
Ти обернувся і мовчав.
Життя сопілко ясенова
Не слухай серце, вір очам.
…Раптово все в мені завмерло,
Навіть вірші забули шлях.
Любов буває гірше пекла,
Та це не скажуть у казках.
***
А поки є, існує білий світ
Часу пісок все сиплеться крізь нього.
Вгорі, поміж небесних верховіть,
Нам хтось по крихті створює дорогу.
І крутиться, і крутиться земля,
Уже й забула скільки точно років.
Прядуть невпинно мойри* кужіля
І зовсім час не відає про спокій.
А люди – невгамовна мурашва –
Все метушаться, без кінця і ліку.
Досі наївно вірять у дива
Нащадки вигнаного
З раю
Чоловіка.
* Мо́йри (грец. Μοῖραι, латинізований запис Moirai; від moira — «частка», «доля») — у давньогрецькій міфології — богині долі і призначення людей та богів. Дочки богині ночі Нікс (за іншою версією — Зевса й Феміди, за Платоном — дочки божества неминучості Ананке). У сучасній мові слово «мойра» також уживається як синонім слова доля.
***
Тебе долаю, мов найвищу вежу.
За кроком крок я піднімаюсь вгору.
Горить в утробі полум’я пожежі,
Бракує слів, якими ти говориш.
Бракує сил, повітря і снаги.
Іду вперед (ти ж знаєш я уперта).
Втішалась доля – сплутала шляхи,
Сховала щастя крадькома в конверті.
***
Я – не твоя, а ти – не мій.
Так склалося, вже не змінити.
Вночі зимовий вітровій
Замів останню стежку в літо.
Заклякли поодинці ми
Та, знаєш, цьому навіть рада.
Ти був ярмом, а не крильми,
Лиш пустоцвітом мого саду.
Пробач мені, що не люблю,
Що надто стримана і чесна.
Мені, як в морі кораблю,
В житті опора – міцні весла.
***
Говори, не бійся, говори –
Твоє слово мені Богом дане.
В тиші світанкової пори
Розтають невидимі кайдани.
Я тону у голосі твоїм,
Добровільно і свідомо тану.
Там, за горизонтом, райський дім.
Та хіба без тебе рай, коханий?
Мій притулок лише там, де ти
І моє це щастя й покарання.
В світі, повнім зрад і чорноти,
Якорем зорить твоє кохання.
***
Тобою хвора. Роки закреслено.
Минуле стерто, його нема.
Іду стежками все перехресними,
Куди не гляну – глуха пітьма.
Тобою хвора та в тебе вірую.
Ця віра душу в живих трима’.
Любов’ю, словом, а чи офірою
Мені дай знати, що не дарма.
***
Коло замикається. Ближче до кінця
Рухається-йде змучена планета.
Слів не вистачає вже. Кам’яні серця
Мертвими стають. Постріл кулемета
Розкоркує тишу і розітне наскрізь.
Ось останні дні. Можна повернутись
У недалекий час той, коли земна вісь
Стиха загасала в надлишку отрути?
Коло замикається. Наче актори
Щось метушимося, тільки який сенс?
Проблема глобальна – у душах затори.
Вся совість пощезла. Панове, кінець.
***
Ти хотів від мене утекти.
Силоміць тебе я не тримала.
Спалюючи зведені мости,
Одягнути не забудь забрало*.
І біжи крізь відстані й літа,
Утікай, куди лиш заманеться.
Та чи зможеш ти зробити так
Щоб кохання викинути з серця?
* Забрало – рухлива частина шолома, яка слугувала захистом для обличчя та очей.
Джерело: «Українська літературна газета»
