Руслана Ставнічук. А поки є, існує білий світ…

0
147

***

Зі мною тишу спраглу розділи,

Почни її – вона буде як свято.

Словам важким із присмаком  смоли

Судилось ненародженим  вмирати.

Глянь, небо розкололося навпіл.

Ми сидимо, мовчанням оповиті.

Мені з тобою не потрібно слів,

Тебе я вмію і без них любити.

***

Мій Отче, дякую Тобі

За днів святкову неповторність.

За неба очі голубі,

За мудрість, що ховаю в слові.

За ту любов, що вже була,

За сльози, смутки, перешкоди.

За те, що з Твого джерела

Життєві я черпаю води.

Пробач, що ми людці малі

Не бережемо те, що маєм.

Шукаєм кращої землі

Не бачачи під носом раю…

Кільце

Сталеві обійми, неначе лещата.

Проснешся уранці – навколо лиш грати.

І де ти? І хто ти? – Не ясно нічого.

Лише невідомість, пітьма і дорога

Змією спокуси облесливо в’ється.

Тримай же, людино, на відстані серце.

Нехай ні плітки, ні зло, ні чорнота

В твої не посміють постукать ворота.

В поклоні схилитись не здумай нізащо!

Один раз прогнешся – і справа пропаща.

Не бійся самотності, тиші та болю:

Вони не даремно з’явилися в долі.

Хай світ наш увесь – уявна в’язниця –

Вона лише сниться, вона лише сниться…

Реальна проблема сумніш набагато –

Самі ми кільце затискаєм в лещатах.

***

Як від тебе чекала слова –

Ти обернувся і мовчав.

Життя сопілко ясенова

Не слухай серце, вір очам.

…Раптово все в мені завмерло,

Навіть вірші забули шлях.

Любов буває гірше пекла,

Та це не скажуть у казках.

***

А поки є, існує білий світ

Часу пісок все сиплеться крізь нього.

Вгорі, поміж небесних верховіть,

Нам хтось по крихті створює дорогу.

І крутиться, і крутиться земля,

Уже й забула скільки точно років.

Прядуть невпинно мойри* кужіля

І зовсім час не відає про спокій.

А люди – невгамовна мурашва –

Все метушаться, без кінця і ліку.

Досі наївно вірять у дива

Нащадки вигнаного

З раю

Чоловіка.

* Мо́йри (грец. Μοῖραι, латинізований запис Moirai; від moira — «частка», «доля») — у давньогрецькій міфології — богині долі і призначення людей та богів. Дочки богині ночі Нікс (за іншою версією — Зевса й Феміди, за Платоном — дочки божества неминучості Ананке). У сучасній мові слово «мойра»  також уживається як синонім слова доля.

***

Тебе долаю, мов найвищу вежу.

За кроком крок я піднімаюсь вгору.

Горить в утробі полум’я пожежі,

Бракує слів, якими ти говориш.

Бракує сил, повітря і снаги.

Іду вперед (ти ж знаєш я уперта).

Втішалась доля – сплутала шляхи,

Сховала щастя крадькома в конверті.

***

Я – не твоя, а ти – не мій.

Так склалося, вже не змінити.

Вночі зимовий вітровій

Замів останню стежку в літо.

Заклякли поодинці ми

Та, знаєш, цьому навіть рада.

Ти був ярмом, а не крильми,

Лиш пустоцвітом мого саду.

Пробач мені, що не люблю,

Що надто стримана і чесна.

Мені, як в морі кораблю,

В житті опора – міцні весла.

***

Говори, не бійся, говори –

Твоє слово мені Богом дане.

В тиші світанкової пори

Розтають  невидимі кайдани.

Я тону у голосі твоїм,

Добровільно і свідомо тану.

Там, за горизонтом, райський дім.

Та хіба без тебе рай, коханий?

Мій притулок лише там, де ти

І моє це щастя й покарання.

В світі, повнім зрад і чорноти,

Якорем зорить твоє кохання.

***

Тобою хвора. Роки закреслено.

Минуле стерто, його нема.

Іду стежками все перехресними,

Куди не гляну – глуха пітьма.

Тобою хвора та в тебе вірую.

Ця віра душу в живих трима’.

Любов’ю, словом, а чи офірою

Мені дай знати, що не дарма.

***

Коло замикається. Ближче до кінця

Рухається-йде змучена планета.

Слів не вистачає вже. Кам’яні серця

Мертвими стають. Постріл кулемета

Розкоркує тишу і розітне наскрізь.

Ось останні дні. Можна повернутись

У недалекий час той, коли земна вісь

Стиха загасала в надлишку отрути?

Коло замикається. Наче актори

Щось метушимося, тільки який сенс?

Проблема глобальна – у душах затори.

Вся совість пощезла. Панове, кінець.

***

Ти хотів від мене утекти.

Силоміць тебе я не тримала.

Спалюючи зведені мости,

Одягнути не забудь забрало*.

І біжи крізь відстані й літа,

Утікай, куди лиш заманеться.

Та чи зможеш ти зробити так

Щоб кохання викинути з серця?

* Забрало – рухлива частина шолома, яка слугувала захистом для обличчя та очей.

Джерело: «Українська літературна газета»

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я