Михайло Сидоржевський: У літературі — засилля халтури, попси, маргіналізація українського контенту

0
166

Минуло майже 5 років, як Національну спілку письменників України очолив Михайло Сидоржевський  –  поет, есеїст, видавець, публіцист, громадський діяч, член Проводу ОУН, головний редактор «Української літературної газети» (заснована 2009 р.). Автор поетичної збірки «Навпіл між обома світами» (2004), книг публіцистики «Здвиг» (2005), «Туга за свободою» (2007), «Пам’ять нашого роду” (2013), «Час фарисеїв і героїв» (2015) та ін. Лавреат премії Союзу журналістів СРСР за цикл статей «Заложники Чорнобиля» (1990), літературної премії ім. М.Гоголя. Був редактором часописів «Книжковий огляд», «Нація і держава», «Літературна Україна». Ми розмовляємо з паном Михайлом про сучасну українську літературу, її піднесення і зиґзаґи, про місце публіцистичного слова  в новітню добу тотального фарисейства, про парадокси модерних трансформацій національної культури і виклики перед нею.

Отже, пане Михайле, як би Ви підбили підсумки своєї першої «п’ятирічки». Що вдалося і що не вдалося?

На це запитання, мабуть, варто відповідати залежно від «точки відліку». Якщо говорити в межах наявної «системи координат», то, звісно, зроблено багато. Найголовніше – Спілку вдалося зберегти від руйнації, від розколів, від маргіналізації. Спілка з’явилася в новинних блоках українських масмедій. Нами запроваджено чимало літературно-мистецьких проєктів – як у Києві, так і в різних областях. Зрозуміло, що пандемія коронавірусу обмежила наші можливості, відтак нині значну частину проєктів довелося призупинити – до ліпших, будемо сподіватися, часів.

Однак я чудово розумію, що ні Спілка письменників, ні інші національні творчі спілки апріорі не можуть дати адекватної відповіді на агресивні виклики часу. Світ стає, він власне уже став, іншим, ніж був навіть кілька років тому. Причому вражаюча динаміка змін не спадає, а, складається враження, що наростає. Уся світова архітектоніка, старі конструкції зазнають тектонічних деформацій, які не обминають навіть, здавалося б, непідвладні часові стовпи демократії і світового порядку. Прикладів більш, ніж досить. Приміром, де присутня ООН на світовій арені? На задвірках, тихенько сопе носом. Що відбувається в «цитаделі демократії» — США — в контексті президентських виборів? Хтось каже навіть про загрозу громадянської війни, а чинний президент анонсує, що в разі свого програшу не погодиться (!?) з таким рішенням американців. Що на сьогодні є НАТО, з огляду на присутність у цьому військовому блоці гравців з діаметрально протилежними геополітичними інтересами?.. Тліюча рана Донбасу, Сирія, Лівія, Білорусь, російські бунти, азербайджансько-вірменська війна, неоднозначні кроки і заяви Анкари, неадекватність американського президента, китайська тінь над планетою, безпорадність європейських демократій перед загрозами, насамперед перед зростаючою агресією Кремля, киргизькі події… І все це – на тлі апокаліптичних тривог, пов’язаних із досі нечуваною загрозою світового мору…

Ми не «проїдаємо» державних грошей. Нагадаю, що одіозна колишня заступниця міністра культури Ірина Подоляк за грудень минулого року отримала майже 400 тис грн. зарплатні

Відтак, мусимо змиритися з тим, що зміни так чи інакше захоплять майже всі сфери нашого суспільного життя. І Спілка письменників, і інші національні творчі спілки нині переживають дуже складний період. За радянських часів це були фактично монополісти в культурній сфері, їх беззастережно підтримувала, насамперед фінансово, держава, при цьому, знову ж таки, вимагаючи від митців і письменників беззастережно служити їй. Хто не слухався і відмовлявся служити – тим стинали голови або розтирали в табірну пилюку. Сьогодні державі байдуже «ці спілки», ба більше, для теперішніх владних нуворишів це — «сталінські колгоспи», які проїдають державні гроші. Частково погоджуюсь і з такою оцінкою, бо національні творчі спілки,справді, – радянські утвори. Але лише частково. Тому що, по-перше, ми не «проїдаємо» державних грошей, оскільки щорічно перераховуємо до державної казни 3 – 4 млн грн., при цьому від держави отримуємо 920 тис грн. (Нинішнього ж року дотепер отримали лише 350 тис грн., і невідомо, чи отримаємо решту. Між іншим, нагадаю, що одіозна колишня заступниця міністра культури Ірина Подоляк, яка найбільше переймалася з трибун і перед камерами «проїданням» грошей спілками, за грудень минулого року отримала майже 400 тис грн. зарплатні. Непогано «проїла», точніше, «подоїла» казну, чи не так?).

По-друге, такі ж «сталінські колгоспи» — і міністерство культури, і освіти, і академія наук, і десятки інших «ідеологічних» структур, що залишилися в спадок від часів тоталітаризму. І чомусь ніхто не волає: закрити їх! не фінансувати! спалити!.. При цьому «проїдають» вони грошей неспівмірно більше, ніж спілки.

По-третє, нинішні всуціль супер-смартфонні «молоді реформатори», звинувачуючи нас у «шароварництві» і відставанні від сучасності, насправді демонструють у своїх поглядах такий смердючий совок вперемішку з дешевими ліберастичними «підтанцьовками», що іноді хочеться запитати в них: ви справді ідіоти, а чи вважаєте за ідіотів нас? В якому часі живете ви? Невже не бачите, що коїться у світі? Невже не розумієте, що ХХI століття готує для світу нові, небачені досі виклики й випробування, які Україна, значною мірою завдяки вам, зустрічає розгубленою, розтерзаною, збаламученою і ослабленою? Ви ж, отримавши владу як манну небесну, продовжуєте  жити в своєму шизофренічному зе-дзеркаллі, вибудуваному з ошмаття постсовкового виховання, російсько-радянської попсятини і злодійських понять загидженої підворітні. Кожна  держава, яка себе поважає, нині вибудовує стратегію виживання в цьому жорстокому світі, акумулює ресурси – військові, економічні, культурні, дипломатичні – для того, щоб відстоювати перед світом свої цінності. Ви ж, сліпі і глухі каліки, здатні лише на те, щоб «мелочь по карманам тырить»…

Вибачте, що на Ваше запитання відповів занадто об’ємно і, можливо, не зовсім у тему, але насправді роль Спілки письменників й інших творчих спілок може бути набагато більшою, однак держава кинула їх фактично напризволяще. До речі, передбачаючи закиди, що «ніде в світі вже нема спілок письменників», скажу: такі спілки є принаймні в усіх країнах Європи. У багатьох – по кілька. Європейська спілка письменників об’єднує 44-и національних організацій професійних письменників і літературних перекладачів у 34-ох країнах, однак письменницьких спілок у європейських країнах є значно більше. Всі вони фінансуються по-різному, з різних джерел, причому більшість спілок колишнього «соцтабору», на відміну від країн по той бік «лімесу», є доволі бідними…

Не секрет, що зараз нашу літературу заливає море графоманії: молоді «генії» з’являються, як гриби після дощу, «маститі» письменники видають томища за томищами, ніхто це все об’єктивно не оцінює, фахово не критикує (в нас в основному панує «доброзичлива» критика, тобто псевдокритика), а «братія мовчить собі  –  «Нехай,  – каже.  –  Може, так і треба»,   –  скрушно писав колись Тарас Шевченко в дещо іншому контексті. Тож, що треба зробити, аби відродити правдиву літературну критику?

Ви заторкнули дуже непросту тему, яка стосується не лише царини власне літературної критики. Адміністративним чином «правдиву літературну критику» не відродиш. У літературі відбувається приблизно те ж, що і в інших сферах суспільного життя: засилля халтури, попси, нівеляція цінностей, маргіналізація  українського національного контенту… Відсутні критерії поцінування: що є справді талановитим, а що – розпіарене сміття, полова, яку вітри часів розметуть безслідно. Причому, зважаючи на возведену в абсолют отруйну філософію споживацтва, у нас (та й не лише в нас) переважно експлуатуються авторами і розкручуються меткими видавцями теми, умовно кажучи, нижче пояса: секс, кримінал, матюччя… А що, «піпл хаває» таке, на цьому можна непогано заробити. То чому б і ні, адже гроші не пахнуть. І жовті таблоїди, а за ними й нібито респектабельніші видання, продовжують засмічувати книжкові полиці і мізки громадян, а надто молоді, третьосортним варивом, нерідко номінуючи графоманів у літературні королі і принци. І нікого не турбує, що ці на вигляд нібито привабливі  квіти, відцвівши, даруватимуть отруйні плоди: негатив, чорноту, зло…

Не думаю, що в нас є перспектива підвищення рівня літературної критики. Незважаючи на те, що в цій царині присутні цікаві, талановиті автори. Нема системного підходу в поцінуванні написаного в художній літературі. Нема належної кількості фахових літературних видань. Кілька сайтів, кілька малотиражних газет і журналів – оце й все. І пишуть літературні критики, справді, переважно компліментарні статті про творчість своїх друзів, кумів і приятелів, або ж – такі ж компліментарні – на замовлення, за пляшку коньяку чи за куці гонорари, бо не є таємницею, як живе «пересічний» (вибачте за такий неоковирний термін) український письменник. Інший бік цього питання: це коли треба «замочити» конкурента чи опонента. Тоді на нього вішають усіх собак і смачно обливають лайном. У нас нині навіть спроб проведення якихось літературних дискусій не робиться, бо такі «дискусії» буквально одразу перетворюються на убоге з’ясування стосунків: ти дурень… а ти за Сталіна і Брєжнєва писав доноси… а ти крав… а ти… Це до теми про рівень нашої культури…

Україна по-справжньому не може на рівних конкурувати на полі культурно-інформаційного змагання з Росією-Московією як домінантою всього постімперського простору після розпаду СРСР. І це закономірно. Так було завжди після розпадів якихось великих культурних систем. На мою думку, мимовільними нашими «союзниками» у цій справі можуть стати середньоєвропейські національні культури від Балкан до Балтики. Тобто потрібно якнайширше і найактивніше уводити ці літератури і наукові наративи в український інформаційний простір, витісняючи російську і російськомовну насамперед масову культуру, подаючи інші, національно колоритні, варіанти високої культури. Що робить в цьому напрямку НСПУ і які Ви бачите нові ніші й можливості для спільного середньоєвропейського полілогу?

Нові владці міркують категоріями задрипаного, понурого пост-совка — навіть якщо просторікують про діджиталізацію і демонструють якісь нібито європейські манери

Перш ніж казати про «союзників», висловлю кілька принагідних міркувань щодо витіснення російськомовного маскульту з українського інформаційного простору і з свідомості українських громадян. Пам’ятаєте про «щупальці русского міра»? Цю тезу майже три роки тому озвучив Володимир В’ятрович. «”Іронія долі”, Восьме березня, булгакови, пугачови, і навіть висоцькі та цої в руках Кремля –  це ефективні інструменти нагадування про єдиний культурний простір та інструменти його відтворення. А саме культура є фундаментом, на якому кожен імперіалізм зводить храм своєї величі», – зазначив він. На жаль, ніхто особливо всерйоз не сприйняв цієї тези. (Знаю, лише Ви написали концептуальну статтю на цю тему «Як нам ставитися до російської культури?», яку ми надрукували в «Українській літературній газеті»). А даремно. Насправді історик лише означив надзвичайно глибоку і вкрай важливу проблему: радикального розмежування нашої рідної, питомо української національної культури, — і імперської, чужої нам. За часів Порошенка цим ніхто реально не займався, хоча якісь шанси були. Нині це для влади чуже й незрозуміле, навіть вороже, «мазепинсько-петлюрівско-бандерівське», а для громадянського суспільства — десь на сто двадцять якомусь там місці. Хоча насправді вирішення цієї проблеми: номер один, найголовніше для нас, для України, для її майбутнього. Поки ми не зробимо кардинальної ревізії в нашій культурі, в нашій історії, відтак – у нашій свідомості – ми нізащо не виберемося з цього болота. Поки ми не визначимо – у державному будівництві, в мовній сфері, в освіті, в культурі, в інформаційній сфері, в шоу-бізнесі, буквально в усьому, — що є наше, українське, навіть якщо воно колаборантське і шкідливе для України, а що чуже, — навіть якщо воно супер-демократичне, — ми будемо приречені бовтатися в смердючому багні пост-імперської околиці. Така ревізія вплине на мізки громадян, змусить їх міркувати категоріями української нації і української держави. І найголовнішими сьогодні міністерствами мають бути міністерства культури, освіти й інформаційної політики. На жаль, політика нинішньої влади свідомо спрямована у протилежний бік. Нові владці міркують категоріями задрипаного, понурого пост-совка — навіть якщо просторікують про діджиталізацію і демонструють якісь нібито європейські манери. У які б дорогі костюми і сукні вони не вдягалися – від них тхне смердючим совком. Відтак, з кожним днем ми опиняємося все далі і далі від України української…

Тепер повертаюсь, власне, до Вашого запитання. Україна – невід’ємна частина європейського цивілізаційного простору. Так було завжди. Наша самобутня культура цікава для світу, для Європи. Однак, на жаль, українське представництво в європейському культурному мейнстрімі є недостатнім і неспівмірним з нашими можливостями, з багатством і палітрою нашої культури. Це ж стосується і літературних справ.

Спілка письменників упродовж останніх років зав’язала і значно зміцнила контакти з нашими сусідами – письменниками з Болгарії, Польщі, Румунії, Словаччини, балканських країн, Білорусі… Йдеться про участь у різних міжнародних літературних заходах, фестивалях, а також публікації перекладів творів письменників, вихід книжок окремих авторів, вихід антологій. Однак все це – винятково за кошт Спілки, видавництв або ж самих письменників. Держава в цьому процесі участі не бере. У нас зав’язались особисті контакти з письменниками багатьох країн, з керівництвом письменницьких спілок. Спілкуючись з ними, я відчуваю, що ми розмовляємо однією мовою, хоч нерідко й не розуміємо один одного. Адже проблеми, які турбують письменників, теми, про які вони пишуть – приблизно однакові, незалежно від того, хто в якій країні живе. На жаль, карантин значно обмежив можливості для спілкування, проте тенденція до взаємопорозуміння відчутна. Думаю, що з часом наші зв’язки з європейськими літературами, з європейськими літераторами і письменницькими структурами будуть посилюватися.

Зараз явно відчувається лакуна із існуванням українського повноцінного, солідного літературно-культурологічного інтернет-видання. Бо ж очевидно, що паперові часописи відходять, а на перший план виходять якісні, високоінтелектуальні, широкопроблемні, насамперед вагомі в міжцивілізаційній, міжнародній конкуренції, віртуальні медії. Якою Ви бачите цю проблему?

Так, паперові часописи поступово втрачають позиції, окремі з них, іноді доволі знакові – як «Дзеркало тижня», приміром, — припинили вихід. Це закономірна тенденція, хоча я не поспішав би «хоронити» загалом усі паперові видання. Думаю, що частина цих видань залишиться у якійсь близькій чи навіть віддаленій перспективі – тих, хто кон’юнктурно шукатиме можливості для збереження місця на ринку. Нагадаю, що наразі в Україні на папері виходять дві літературних газети – «Літературна Україна» і «Українська літературна газета», а ще є кілька всеукраїнських журналів. Крім того, є такі журнали в багатьох областях. Але в будь-якому разі майбутнє – за все більшою експансією електронних засобів інформації. До речі, чимало видань практикують обидва формати виходу – і паперовий, і електронний.

Щодо українського повноцінного, солідного літературно-культурологічного інтернет-видання. У нас наразі є спеціалізовані видання, які вміщують відповідний контент. Дозвольте їх назвати: chytomo.combukvoid.com.ua,  litakcent.comlitgazeta.com.ua,  zbruc.euzolotapektoral.te.ua,  litukraina.com.uanspu.com.ua…Кожне з них займає певну нішу на масмедійному ринку, заповнює певний сегмент на цьому ринку. Жодне не претендує на монополію. І поки що я не бачу передумов для появи такого видання. По-перше, для цього потрібні порівняно немалі кошти, причому без особливих надій на якісь швидкі матеріальні дивіденди. Не думаю, що поміж багатіїв є альтруїсти, котрі захочуть пускати свої гроші «за вітром», як вони хибно думають. По-друге: чи є важливим і потрібним, щоб у нас був монополіст на «літературно-культурологічному ринку»? Не думаю. Крім усього іншого, він був імплементувати смаки і погляди того, хто платить. Щоб у цьому  переконатися, достатньо подивитися контент наших телеканалів, кожен з яких – знаряддя чи забава того чи іншого олігарха. Нехай це будуть різні сайти, десятки сайтів, щоб кожен автор, кожен любитель літератури міг знайти для себе те, що його цікавить. Різноманіття – це шлях від уніфікації, домінування, від нав’язування якихось кліше, трафаретів, лекал. Для культури, складовою частиною якої є література, це надзвичайно важливо.

Об’єктивно в сучасності художня література, письменник втрачають своє місце і місію, яку вони мали ще в ХІХ ст. Це закономірно, бо телекомунікаційна цивілізація вимагає нової відеостилістики, нової знаковості в інформаційному полі, нових інтелектуальних імпульсів. І все ж: якою Вам бачиться роль літератури в складних змаганнях сучасності?

Письменник сьогодні – це в кращому разі розпіарений таблоїдами меткий автор, котрий знає, що писати і як писати, щоб потрафити споживацьким смакам

Згоден, що цивілізаційні технологічні можливості посунули письменника з його паперовою книжкою з фокусу уваги читача, глядача і слухача на маргінеси. Письменник сьогодні – не висока інтелектуальна еліта, яким він був (чи  вважався) за часів, коли писав гусячим пером. Письменник сьогодні – не годований владою небожитель з захмарними тиражами книжок, яким він був (якщо був слухняний!) за часів диктатури компартії. Письменник сьогодні не улюбленець стадіонів, яким він був за часів совєтської «відлиги». Письменник сьогодні – це в кращому разі розпіарений таблоїдами меткий автор, котрий знає, що писати і як писати, щоб потрафити споживацьким смакам. Письменник сьогодні (принаймні, для себе) – навіть графоман, котрий строчить книжки, придатні хіба що для пунктів збирання макулатури.

Безперечно, як і в будь-які часи, нині в українській літературі присутні також справді талановиті письменники. Вони зі своїми творами залишаться в літературі навіть якщо сьогодні майже відсутні в інформаційному полі і не згадуються в традиційній «обоймі» з десятка-другого одних і тих же прізвищ, від яких уже оскомина. Вони залишаться в літературі, навіть якщо сьогодні безнадійно програють паяцам, котрі, окупувавши телевізор, нині перебралися у владні крісла, і від реприз яких ми ще продовжуємо нібито сміятися – але вже за інерцією і переважно на кутні…  Література – не засіб для самовихваляння і не знаряддя для виконання якихось функцій. Насамперед це унікальний фокус бачення світу і спосіб його змалювання, зображення – у наповненні і обрамленні, властивому лише конкретній людині, наділеній Господом талантами. Такою мені бачиться «роль літератури». Хтось закине: а як же писати про «вічне», ховатися у «башті зі слонової кості», коли війна, загрози, протистояння?.. Відповім: по-перше, для цього існують жанри «прямої дії» — публіцистика, есеїстика. По-друге, не обов’язково під намальованою коровою підписувати: «це – корова». В історії літератури відомо багато прикладів, коли твори високого громадянського звучання були, образно кажучи, «загорнуті» в шати лірики чи белетристики. По-третє, від літератури далеко не обов’язково вимагати виконувати якусь роль. Як редакторові мені доводиться мати справу з багатьма текстами сучасних авторів, у тому числі з текстами на патріотичну тематику. І значна частина цих текстів – на жаль, графоманські, які не лише не приносять ніякої користі в контексті тих декларацій, які там написані, а, навпаки – шкодять, бо подібна писанина дискредитує наші святі ідеї, про які йдеться. Нерідко в цих писаннях той чи інший символ чи герой з нашої української історії – карикатура у викладі бездарного графомана. Як до такого ставитися? Тільки негативно. Однак, як на мене, в цьому є і свій позитив: краще писати і бодай намагатися мислити, аналізувати, ніж красти і жити як худоба…

Загалом же, я впевнений, місія літератури – за допомогою високого художнього слова робити людей кращими, світлішими, ближчими до Бога. Для цього, певно, і приходить на Землю кожен талант.

Олег Баган, директор Науково-ідеологічного центру ім. Д. Донцова

Вголос

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я