Автор поетичних збірок «Артерія», «Червона книга», «Бензин» та ін. Лауреат літературних премій ім. Юрія Яновського, та конкурсів «Благовіст», «Гранослов», «Смолоскип», фестивалю «Київські лаври», переможець Першого відкритого чемпіонату України зі слему. Стипендіат міжнародної програми GaudePolonia.
Працює генеральним продюсером телеканалу XSPORT. Дмитро Лазуткін буде цікавим для зовсім різних груп читачів – від затятих апологетів естетики до любителів розважливої літератури, від прихильників солодкавої еротики до шукачів глибинної філософії, від радикальних поціновувачів класичної силабо-тоніки до верлібролюбів.
ВЕРБНА НЕДІЛЯ
мертві вогні над живими річками
пси що гризуться так – аж калічать!
злість що стає твердою мов камінь
злість яка тисне і злість яка личить
що там віщують дерева ранкові?
що там шепочуть похилені віти?
інколи краще битись до крові
аніж прощати або терпіти
ті хто чавили і ті що казали
як говорити і що говорити
завжди ховалися в темні портали
і заповзали щурами під плити
чуєш на місяць виють гієни
чуєш від вітру скриплять риштування —
коли герої сходять зі сцени
щоб осягнути силу мовчання?
як розказати чітко і чесно
як пронести крізь усю холоднечу —
пекло земне ніби царство небесне
тиху відвагу і внутрішню втечу
пий свої трунки гризи свої лікті
погляд важкий у підбитого звіра
є хтось приречений в цьому порідді
саме на ньому тримається віра
віра яка проростає з бадилля
з темних дворів з привокзальних буфетів
віра яка виникає з безсилля
і божевілля мертвих поетів
де твоя правда де твої вміння?
мов потрапляєш у пастку зникому.
а поміж тим проростає коріння
й перші птахи повернулись додому
й ніби все просто ніби все вчасно –
ось вам парковка ось вам криниця…
сійся родися країно прекрасна
сійся родися
сійся родися
між нами вода і відсутність мостів —
ніщо не завадить ковтати тумани
і ніби усе чого дійсно хотів —
стрибати у подих південних вітрів
де небо і дно — два великі екрани
дві пари очей в коридорах нічних
дві хтиві змії під футболкою літа…
я майже торкаюся теплих твоїх
уявлень про сни поза межами світла
ти м’ясо моє і кохання — моє
і риби мої і мій час на зап’ясті…
і щастя не тямлячи де воно є
купається в щасті
між нами вода і відсутність мостів —
ніщо не завадить ковтати тумани
і ніби усе чого дійсно хотів —
стрибати у подих південних вітрів
де небо і дно — два великі екрани
дві пари очей в коридорах нічних
дві хтиві змії під футболкою літа…
я майже торкаюся теплих твоїх
уявлень про сни поза межами світла
ти м’ясо моє і кохання — моє
і риби мої і мій час на зап’ясті…
і щастя не тямлячи де воно є
купається в щасті
МОСТИ
тeбe готували для цього – аби ти прийшов сюди
дe в нeбі зірок забагато
і вдосталь жалю й води
тeбe виховував батько тeбe повчав лeйтeнант
а потім з’явилася жінка і з нею ти всe забув –
прослухані мов уроки прокурeні мов талант –
звуки шалeної музики долі раптовий зсув
і от стоїш ніби голий – чистий і молодий
такий як і ті що поряд
чeсний хоробрий і злий
і ангeл що ніби флюгeр ловить свіжі вітри
сірим крилом витирає пітне засмагле чоло
бо завжди видимість краща у того хто бачить згори:
куди зникає надія звідки приходить тeпло
і що ти в цю мить розкажeш тим хто навпроти нас
хто вірить у власну долю
хто вибрав ці простір і час?
любов вимагає пожeртви і зрeчeння задля мeти
коли на прозору воду лягають найпeрші сніги
чи той хто ламає бар’єри – колись побудує мости?..
розгойдуються причали
єднаються бeрeги
бульвар засадили трояндами нiби небо зiрками
тут добре тепер мовчати або призначати побачення
i падати посеред ночi у нiжностi темнi ями
i вимовляти слова що мають подвiйне значення
i в передчуттi дощу любовi стебло приречене
видовжується мов пам’ять занадто солодка й нестерпна
i хочеться говорити неспiшно аби кожне речення
лягало на хвилі вiтру як хмари на схилi серпня
та з часом будь-яка лексика здається занадто скутою
нiби гiмнастка що гнеться аби виглядати красиво
нiкому не треба правда яка вiддає отрутою…
збиваються барабани коли починається злива
розламуй хлiбину сонця – немає за чим шкодувати
годуй голубiв на базарi – хай променi ллються з очей…
зiрки стрибають у квіти
летять крізь шибки – у кімнати
а ця – на щоцi – мов блискавка – назавжди тебе обпече
але говорити варто нехай незручними слова будуть
нехай бринiтимуть коренi нехай палають мости
я вчитимуся на того хто прийде і все полагодить
якщо на iншому березi будеш чекати ти
так мала б виглядати королева Англiї
не справжня – уявна –
схожа на Алiсу в країнi див
вона звiдкись
знає поiменно всiх ангелiв
і може забути слова але точно вiдтворить мотив
часом скаже: небеса нiколи не будуть порожнi
i розумiй як хочеш або просто собi – забудь
її картинки химернi й далекi як сни подорожнiх
її поцiлунки повiльнi як осiнь як ртуть
рiч авжеж не в сезонi чи несезонi
не в тiм що припливи затоплюють острови…
бо коли вона весела – трава проростає на пiдвiконнi
коли сердита – нiде немає трави
та одразу вiдчутно: що – спокiй а що – покора
вимкнувши свiтло легше збагнути свiт –
її руки тонкi її шкiра майже прозора –
вона тремтить коли я цiлую iї живiт
ЛАБОРАТОРНА РОБОТА
вітаємо вас шановні гості
так сталося що нафти у нас немає
тому все що вам треба
ми можемо відати кров’ю
крові у нас вродило вдосталь
кров – наша національна валюта
бо чим нам розплачуватися ще
кров – наша національна ідея
бо стрімко згортається і тече у сиру землю
з крові наші автобуси
з крові наші верстати
наші жінки найкращі – з крові і молока
кров можна смоктати шприцами
а можна насосом качати
з відданістю вампіра
з впевненістю бика
як виявилося вишивати на рушникові теж треба кров’ю
бо інакше стежини долі заплутаються ніби студенти-хіміки
на лабораторній роботі з вступу до неорганіки
не треба
підробляти кров –
це заборонено законом
а пити – скільки влізе
(вільний доступ до 23:00
у всіх супермаркетах країни)
кров – міцна мов ранкова кава
кров дешева як ніколи
кров солодка і кров солона
кров у зручній упаковці
українського солдата
у нас навіть любов найлегше римується з нею
кров – любов
кров – любов
кров – любов
хоч до нестями
хоч на одну ніч
все одно
любов і кров –
хоч залийся
на крові наша віра
на крові наша надія
наші провини і наша відданість холодній зброї
тому шановні гості
не соромтеся сідайте
беріть пластикові стаканчики
вмикайте улюблену музику
україна – золота рибка
у чорній венозній воді
ПЕРШИЙ ДЗВОНИК
тeплий вeрeсeнь чудова пора для тих
хто прокидається просто нeба
нe маючи власних стін
ось вони ніжаться під сонячним промінням
ось вони ходять по сухій траві яка прилипає до їхніх підошов ніби спогади про бeзтурботнe дитинство
і жінка що йдe парком
відпускає з рук дитину аби вона якнайшвидшe розлякала зграю голубів
час котрий нікому нe налeжить
прогрівається запальничкою
пeрша сигарeта
пeрша міцна кава
пeрші дзвоники у школі на пагорбі
і в кожній молитві більшe вдячності аніж зазвичай
і кожнe яблуко падає мов одкровeння
зірки в очах ніби дрібні монeти за які нічого нe купиш
життя ніби скибка дині на тарілці осeні
Волого так і тонко пахне хвоя,
І правий берег блима у вікні.
Це час такий – поема без героя.
Герої залишились на війні.
І небом пропливе хмарина сонна,
І ніби кожен сам за себе, кожен – сам…
Висить вода прозора, як ікона.
І праведник сповідується псам.
І хто вони – ці ближні, ці блаженні?
І хто кому суддя, якщо біда
Пронизує, мов голочки зелені,
Мов промені посріблені – гойда…
Ти берег – але де твої причали?
Ти мапа – але хто тобою йде?
По тихому фарватеру печалі
Пливе обличчя осені руде.
ГАННА НА РОЗІ ВІТРІВ
ну що зізнайся ти уже звикла –
до голосів що пливуть повз вікна?
до тих хто промовляє нізвідки –
ти уже звикла?
коли між дерев проростає ранок
що коїться всередині тебе?
рентгеном проходить крізь тебе серпанок
торкаючись ребер…
є речі такі що їх не припиниш
є те з чим ніколи не зможеш змиритися
і кожен старт це по суті фініш
вогнями палає небесна митниця
за наші життя – прийде рахунок:
з великим штампом сірий пакунок
для кожного слова знайдеться справа
залізна воля і сильна держава
і тільки не вернеш – того хто пішов
єднати руками розірваний шов
тому світися тягнися рости
будуй міжпланетні та інші мости
аби не забути та зберегти
те що губиться зазвичай –
туги бездонної чорний чай
і рятівне відчуття висоти.
Кошлаті хмари – втомлені вівці,
котрі з чужої пливуть планети…
Повії гріються на зупинці.
Хоч як зігрітись від сигарети?
Ідуть спортсмени до магазину,
на службу строєм – ідуть солдати.
Ми всі потрапили у цю зиму,
щоб ніби книгу її гортати.
Радіти снігу, який кружляє,
немов закохані – безтурботно.
За тих, кого серед нас немає,
хто зник у віхолі незворотно.
Птахи сідають на пальці кленів,
без жодних позначок розділових.
Повії дивляться на спортсменів
і відвертаються від військових.
Зривають маски – комедіанти.
І ні причетності, ні тривоги.
І ранок – наче бліда троянда –
летить під ноги.
стільки між нами розлито морів
стільки покинуто човнів і причалів уздовж берега
що легко можна повірити: все вода все вода
навіть пам’ять вода –
глибока і солона
і мушля яку ти береш до рук
і світло яке видовжується над горизонтом
і всі ці пташині сліди
що так щемко нагадують –
хтось відлетів аби повернутися
а хтось відлетів назавжди
ось тут ми поскладали колись одяг
перед нічним купанням
ось тут ми не бачили риб
а вони не бачили нас
ось тут розпалили вогонь
аби іскри зривалися у небо –
нехай ті
хто спостерігають за нами звідти
загадають якесь бажання
і воно здійсниться
ВЕРЕСНЕВИЙ НОКТЮРН
перші дні осені –
це дівчата які змінюють короткі спідниці на джинси
і повітря що вечорами виганяє на берег собачі голоси
перші дні осені –
це як хороша музика
це як зникома картинка
це як тридцять років стріляти холостими по качках
в ефірі радіо культура…
перші дні осені це
хотіти стрибнути у холодну воду в теплому одязі
хотіти стрибнути у холодну воду ніби зачепитися за гачок
хотіти стрибнути у холодну воду аби всі подивилися і сказали: якийсь ідіот
хотіти стрибнути у холодну воду аби хтось подумав: оце у нас вся країна така
хотіти стрибнути у холодну воду аби побачити проколоті сонцем бризки
хотіти стрибнути у холодну воду лише тому що закохався – давно і надійно –
хотіти стрибнути у холодну воду –
і стрибнути
ЛІВИЙ БЕРЕГ
ось тобі трава м’яка
ось літак летить за обрій
перекреслено шляхи –
і нема ні веж ні меж
вигинається слабкий
розпинається хоробрий
ти нічого не забудеш
ти нікуди не втечеш
сигарети синій дим
розчиняється між нами
п’яний ангел знає хто
має сісти за кермо…
те чого хотів – збулось –
ось – листок упав на камінь
може це і є любов –
надто добре мовчимо
місто світиться вночі –
хоч бери його в облогу
а не хочеш – не бери
адже є у тебе я…
лине пісня вдалині
про тюрму і про дорогу
лівий берег
міст метро
річки тиха течія
ТІНІ
ми їли землю бо вона смачна
бо всі листки пожерла сарана
і вили пси на місяця відбиток
і пил доріг прогірклий і сухий
дер горло нам у темряві тісній
коли ковил здіймався ніби свідок
був перший день солодшим за усі
був другий день в страшній своїй красі
а далі тижні ніби м’яті вишні
проходили свої і не свої
незібрані неначе врожаї
неясно – чи майбутні чи колишні
але життя – найкраща із пригод
коли війна мов смуга перешкод –
ми їли землю і вона нас їла
бо хто без неї ми якщо крізь нас
говорить простір і приходить час
і прагне настромити всіх на вила…
ми всі нащадки спалених племен
ніхто не називатиме імен –
вага душі вимірюється кроком
де тіні виринають із глибин
ніхто не визнаватиме провин
ніхто не нарече тебе пророком
дякую за слова які ви приберегли на потім
дякую за мости які ви проклали в повітрі
за те що спина відчуває холодний протяг
за те що воюють хоробрі
а перемагають хитрі
і тільки любов обирає своїх наосліп
і веде їх за руку крізь тумани відлиги
за якими легше відчувати слова як простір
який не затиснути під палітуркою книги
тому і варто зберігати найменші деталі
ставитися до дрібниць
виважено і дбайливо
адже ніхто не знає що трапиться з нами далі…
завалений горизонт
розхитана перспектива
(с)Дмитро Лазуткін
