«Колосінь» Миколи Гриценка

0
140

(із нової книги поезій)

Життя

Перше жито – воно по тім’я.

Перше жито – воно,  мов ліс…

Між рядочків по ньому біг я,

Ще не знаючи  про покіс.

Друге жито – воно по груди,

Лоскітливе таке, живе…

Що, здається, кінця не буде –

Все пливеш, по ньому, пливеш…

Третє жито – воно по пояс,

Підперезує,  підганя…

А четверте – наопаш,  стоячи.

Ну, а п’яте – уже стерня…

                                    02.03.2018

Надвечір’я

Люстри кришталевий водоспад.

Надвечірні тіні у кімнаті.

Акварельні за вікном пенати,

Сонця розімлілий мармелад.

Пелюстки оранжевих квіток

Крильцями згортаються в бутони…

День гарячий ніжно так холоне

Ніби чаю золотий ковток…

04.07.2014

Білий образок

Змітають мати сніг із підвіконня…

Розплющують  заметені шибки,

А батько повертає вже на конях

До хати, в якій мліють галушки…

Заносить в хлів «колгоспної добичі»:

Пів клунка дерті, силосу мішок,

Його корова вже гукала тричі,

Постукуючи в золотий ріжок.

На батькові – уся колгоспна ферма!

Він – фуражир з Іваном Яківцем:

Весною косить, взимку силос верне,

Розпалюючись серцем і лицем.

На санях ось обідати приїхав…

Весь розпашілий, струджений… Горить!

Така довкола розгулялась віхола –

Ну як йому чарчину не налить?!

Гранчаста «стопка» лиш одна  і досить,

Куфайка в батька, мабуть, в молоці

( Він ще й бетони дояркам підносить)

… Перекусив, Здрімнув на кулаці

І знов – на сани, в біле бездоріжжя,

А ще точніше – в біле навпрошки!

…Назавтра мати півника заріжуть

То ж будуть в нас не тільки галушки.

05.12.2019. Київ-Дніпро

Ода картоплі 

Бараболице моя, бараболе!

В підземеллі, погребах – твоя доля.

Крохмалиста таїна твої діти.

Отаких їх наросло – ніде й діти!

Бараболице моя, стоголова!

«Синьоглазка» чарівна, чорноброва,

Дзеркалиста й шкарубка – все однако.

Цвіт картоплі у вінку – добрим знаком!

Бараболице моя – піт селянки!

Смаковита ти моя полонянко.

Тобі треба сто разів уклонитись,

Щоб дорідно ти могла розродитись.

Бараболице моя, ти борщиста,

І  на бідному столі урочиста

Й на багатому столі  не без тебе –

Донька матері-землі, батька-неба!

28.08.2015 ( Київ-Суми)

Шовковиця  в Халеп’ї

Шовковиця біла

Солодша – за чорну.

Шовковиця біла –

Шовковіша…

Ці ягоди стиглі

Так схожі на вовну,

Шовковиця біла –

Зимовіша…

Біласті ягідки

Між пружного листя

Пасуться в туманах

Закублених…

Шовковице біла,

Моя ти ягниста,

На кручі дніпровській

Задумливій…

Хай пройде років

Як отар тих нелічених,

Хай пройде дощів

Нестриножених!..

Шовковиця біла,

Зірками  підсвічена,

З малими

ягнятками  божими…

                         14.07.2018

* * *

Смужки городу –

Чорні рушники!

Обдмухані

Прилітними вітрами,

Перебрані

Жіночими руками

На розсипущі

Грядочки-грудки.

Вони з весни

Міняють кольори:

Із чорного –

В жилависто-зелений,

А згодом

Різноколірним знаменом

Тріпочуть

До врочистої пори…

Корисний цвіт

Божественно-п’янкий:

Картопляно-томатно-

Гарбузовий…

Щоранку інший,

Різнобарвний, новий,

Хоч заплітай

В смарагдові вінки!

… Як хмари

Понахлюпують води

І возцариться

На все небо спокій, –

Застугонять

В суцвіттях дикі соки,

Збиваючись

У сонячні меди!

…Вибулькує

Картопелька рясна,

Жовтавим боком

Світить гарбузиння

І гонорова

Запахуща  диня

Куди себе подіти

Вже не зна!

Ворушаться городи…

Бо –живі!

Земля їм відає

Останні сили

І жінка,

Така зморено-щаслива

Обстукує

Лопати у траві.

20.02.2019

                              (Київ- Дніпро)

* * *

На кінчику блакитного крила

Висить рожева зірка  вечорова…

Сідає птаство на гаї, діброви

Скраєчку  мого рідного села

Обабіч хат, смарагдових стежин,

Де тиші загадковий спокій,

Де лиш туман, немов біластий попіл,

Лапато влігся між рясних ожин..

Трава  не ворухнеться… Тільки джміль

Крильцята виполіскує у росах…

Та раптом у селі хтось заголосить –

Все зафарбує у червоний біль!

…Пригаснуть усі інші кольори

До світлої пори.

                                08.04. 2019

                          ( Київ- Шарм Ел Шейх)

Колій

В нас був колій,

Якого звали  Мима.

Колов свиней

І забивав кролів.

Хоч, як не страшно,

Був собі щасливим,

Що тільки він

Так забивати вмів!

Стікала кров,

Мов патока гаряча…

Збивалися до купи

Ще живі…

Боялись Миму

Гуси і курчата,

Ховалися за хатою,

В траві…

Хоч  Мима – добрий!

«Не зобидить мухи»,

Не матюкнеться

В хаті за столом.

Але так звик

До «свійської мокрухи»,

До слави

Колія на все село!

Така вже в нього

Доля незавидна:

Гукають люди,

Значить –

треба йти.

Встає, коли надворі

Ще й не видно,

Про себе скаже:

«Господи прости…»

Господь йому

Тихенько все прощає…

Та в серці в дядька

Ниють сотні ран!

…Що й Молодик

Із неба нависає,

Як Мимин

Саморобний ятаган.

27.02.2016

* * *

Над нами пелюсток

Ясні вітрила.

Під нами море

Пружної трави…

І ми удвох –

Така потужна сила,

З якої виростають

Булави!

Та сила невичерпна

І нестерпна.

Вона така…

На цілий світ одна!

Від неї серце

Чаєчкою терпне

І стишується море,

Як війна.

З тієї сили

Соловіють квіти

І тріпотить

Метеликами сад…

Від неї нам

Вже нікуди подітись:

І – ні вперед

Від неї,

Ні – назад. 

                             06.09.2018

* * *
Золоте й багряне птаство
Опустилося на ліс…
Трав хоробрих сива каста
Обступила верболіз.
Лячно дивляться угору
І дерева, і кущі,
Як спускається над гору
Ніч в зірчастому плащі…
Холодіють тихі води,
Все вмовкає доокруж…
Позолочений та гордий,
Ліс чекає Білих Руж.

                             01.11. 2018

* * *

… І сипляться старші, мов  груші в саду,

І схлипує осінь за ними сумливо,

Холодні дощі накупились і йдуть,

Незібрані втоптують сливи.

Холодним завжди не ті почесті й честь

Їх роль передзимня, тяжка і врочиста…

Бо ж спиниться скоро вода, що тече,

Затерпне надірване листя.

Морози скують. Заколишуть. Присплять.

І біла зозуля летітиме низько…

То старші вже йдуть… Вже біжать. Вже летять.

І тим, що за ними – вже слизько!..

  1. 09. 2017

* * *

Сніг. Пролітає сніг.

Гривами білими ліг.

Ліг собі та й лежить,

А що молодий  – сніжить!

Снігом вагітна зима,

Ледве його трима.

А він так біласто йде

Що й серед ночі – день!

Снігу кажу: перестань!

Стань уже, сніже, стань!

За сосни вгорі зачепись

Собою сам засліпись!

Хрумкотно кроком руш

Між кришталевих руж!

                             02.03.2018

                           ( Київ – Ужгород)

* * *

Прийшла і все! Розвиднилась, як день,

Згорнула одежину, мов хмаринку…

Лежить і пахне, наче мандаринка,

Аж піниться  волоссячко руде.

Таких світінь, таких світлінь нема,

Що так торкають спраглими вустами,

Що так спливають дикими медами,

Щоб світ весь оповити у дурман!

Нема такого! Може, й не було…

Привиділося на дорогах ранніх,

Коли степи замінювали спальні

І наливалось соками стебло.

Випурхували птахи з поміж ніг,

Вихлюпували трави поміж пальців

І хтось кружляв в несамовитім танці

І вигинався, мов тугий батіг!

… За обрій покотилися жита,

Розбіглись трави, відшуміли ріки

І лиш Вона залишиться навіки

Та, що хмаринку на собі згорта.

                                     14.07.2019

                                    с. Халеп’є

* * *

Колись в мені усе перецвіте

До наймалішої-малої пелюстини,

Хоч думалось  не так цвіло й не те…

Хоч  легковажив кожної хвилини.

Воно ж цвіло мені наперекір,

Бутонами всипалося і рястом,

Був невситимим пелюстковий звір

Ліанисто-смарагдово-хвилястий!

Без мене він дзигарив навмання,

Торкався   крил найзолотої бджілки

І я від того шаленів щодня

В долонях найкоханішої жінки!

Над полум’ям гарячих почуттів,

Де пелюстки, немов барвисті леза,

Я так низенько соколом летів,

Що знов крильми роздмухував  пожежу!

11.11.2015

* * *
Буває так – читаєш вірші,
Мов по асфальту йдеш. Вночі…
Дорога є. Немає виші,
Не чутно сміху і плачів,
Не чутно гомону і грому,
Не чутно співу й голосінь…
Бо та дорога  – не до дому,
Не поміж піль, не між лісів…
Вона асфальтна. Рівна-рівна.
(Поет, напевне, добре вчивсь)

… Пройшов по ній, по словоспівній,
І ні за що не зачепивсь!

11.10. 2019

* * *

Хто горнеться – пригорнеться,

Хто плаче – розцвіте!

Співає в листі горлиця

По тебе і про те…

Як нам було наврочено

Летіти навмання

Крізь стрекоти сорочині

Пів ночі і пів дня,

Пів неба і пів вічності,

Пів серця, пів сльози…

І падати із відчаю

На трав’яні списи,

А потім зелен-травами

Пливти між тих лугів,

Де поза всякі правила

Немає берегів.

27.06.2019

                      с. Халеп’я

* * *

Збудилося в мені

Таких багатих нив!..

Таких врожайних злив

Збудилося нівроку!

Душа дає плоди –

Лиш стебельце струсни

І вкотиться зерно

У борозну глибоку.

Душа дає плоди,

Врожаїста така,

Така неговірка,

Всамотнено-дозріла…

Потрібна їй рука

Окрилено-легка,

А ще потрібна їй

Паперу постіль біла.

І словом, як зерном,

Засіється нове…

Нове до голизни,

Новісінько-дитинне…

Так твориться рядок:

В глибинах – верхове,

До часу, як його

Покличе небо синє.

І зійде і зійде

Мов тисяча ножів!

Угору прострумить

Поезія чаїна…

І буде так завжди

Допоки неба спів

Хтось ловить на землі

Радарами своїми!

23.07.2018

                       Феофанія

“Українська літературна газета”, ч. 19 (285), 25.09.2020

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я