— Як ти думаєш, що нам подарують? — укотре запитувала Марі в молодшого брата.
— Я вже тобі казав: хочу солдатиків! — незадоволено відповідав Фріц.
— А я хочу нову ляльку. У гарній білій сукні, і щоб вона годувала лебедів мармеладом. А лебеді будуть прикрашені золотими стрічками! — захоплено вигукнула дівчинка і подивилася на брата.
Фріц сидів, демонстративно закинувши голову й затуливши вуха долонями.
— Нічого ти не розумієш, Фріце! — Марі вчепилася в його руку, щоб відсунути її від вуха. Фріц, сміючись, повернув руку на місце. — Якщо часто думати про своє бажання, то воно обов’язково здійсниться! Мені хрещений сказав.
— Думати, Марі, а не постійно розповідати про бажане, — Фріц злегка вщипнув сестру за ніс.
Діти сиділи на канапці та з нетерпінням чекали, коли ж нарешті закінчаться приготування до свята: відчиняться двері в суміжну кімнату-залу — і їх покличуть зустрічати Першу Зірку. І, звичайно ж, відкривати подарунки.
Нарешті довгоочікуваний момент настав: двері урочисто розчахнулися перед дітьми, і перше, що побачили вони у світлій, прикрашеній мішурою і серпантином залі, була Її Величність Ялинка. Висока — аж до самої стелі — пухнаста красуня причепурилася золотими й срібними яблуками, кулями та шишками. Її голову-верхівку вінчав білосніжний янгол зі срібними крилами. На всіх її гілках, немов квіти, росли зацукровані горіхи, рябіли цукерки, марципани й інші солодощі. Але найбільше на ялинці було маленьких свічок, які, як зірочки, виблискували в густій зелені, і залита вогнями ялинка осяювала все навкруги. А як кортіло зірвати смакоту, що росте на ній!
Лісова красуня прийшла до дітей не з порожніми руками — біля подолу її зеленої, немов оксамитової, сукні стояли кольорові коробки зі стрічечками.
— Діти, можете відкривати подарунки! — змилувалися нарешті батьки.
Брат із сестрою кинулися наввипередки до ялинки й радісно почали розв’язувати стрічки та відкривати коробки.
— Як же я її хотіла! — Марі закружляла в танці з новою порцеляновою лялькою.
— Солдати, шику-у-уйсь, струнко! — уже командував Фріц новоприбулими гармашами.
— Ах, матусю! Як ти дізналася?
Марі не могла повірити, що легкі блискучі туфельки, про які вона нікому не розповідала, а тільки часто розглядала у вітрині магазину й думала про них майже безперестанку, тепер належать їй. — Хрещений Дроссельмайер мав рацію!
— Хто звав Дроссельмайера? — почувся веселий чоловічий голос, і до кімнати увійшов худорлявий чоловік. Маленького зросту, у чорному сюртуці та панталонах, із білою перукою (усі знали, що поважний дядечко Дроссельмайер був лисий, як коліно), що була майстерно зроблена зі скла, на голові і з чорним пластиром на одному оці. За Дроссельмайером ішов незнайомий хлопчик. Хрещений урочисто ніс на витягнутих руках якусь об’ємну річ, накриту темною блискучою тканиною.
— Ну от, мабуть, черговий механічний птах! — незадоволено пробубонів Фріц.
Хрещений глипнув на хлопчика своїм єдиним оком так, що Фріц здригнувся.
— Куди поставити подарунок? — запитав Дроссельмайер.
Господиня вказала на витончений столик, і Дроссельмайер обережно поставив на нього подарунок. Хлопчик, як і раніше, перебував біля хрещеного.
— Марі, Фріц, хазяї цього гарного будинку, дозвольте вам відрекомендувати мого племінника Пітера.
Хлопчик витончено вклонився, Марі зробила кніксен. На мить їй здалося, що під шийною хусткою Пітера, яка, до речі, була пов’язана дуже недбало, хтось поворушився.
— Представляю вам моє творіння. Мій вам подарунок, — витонченим рухом він зірвав тканину і жбурнув її Пітеру, — Палац фей!
Ах, палац був дивовижний! Він стояв на зеленій, усіяній квітами галявині. У ньому було безліч дзеркальних вікон і золотих веж. Заграла музика, двері та вікна замку відчинилися, і в його залах усі побачили крихітних, але дуже витончено зроблених кавалерів і пані в капелюхах із пір’ям та в сукнях із довгими шлейфами. Вони поважно ходили, розкланюючись одне перед одним. А в центральній залі, яка так і сяяла від безлічі крихітних свічок у срібних люстрах, під музику танцювали чоловічки з прозорими крилами за спиною і в легкому напівпрозорому одязі, немов витканому з павутиння. Поважний пан у смарагдово-зеленому плащі виглядав із вікна, кланявся і знову зникав, а в дверях замку то з’являвся, то знову зникав сам хрещений Дроссельмайер, зростом не більше мізинця.
Діти мимоволі підійшли ближче, почали заглядати у вікна. Фріц помацав флюгер на шпилі палацу.
— Благаю, обережно! Палац дуже тендітний, — вигукнув дядечко.
— Ще чого! — негайно відреагував Фріц. — Ці фігурки в замку тільки й роблять, що ходять туди-сюди! А мої солдатики роблять усе, що я накажу! Пітере, хочеш побачити моїх солдатів?
Пітер кивнув, і знову Марі привиділося, що на плечі під хусткою в нього хтось сидить.
— Фріце, Пітере! Я випросила в мами останні-приостанні десять хвилин! — Марі підбігла до хлопчиків, війська яких самозабутньо билися на підлозі біля ялинки.
Обидві сторони зазнали значних втрат, але перемагали війська Пітера.
— А можливо, батьки дозволять нам грати всю ніч! Дядечко саме просить їх про це.
Пітер злегка смикнув плечем, і з-під хустки висунувся здоровенний мерзенний черв’як.
Марі зойкнула, Пітер обернувся до неї, і з його плеча на підлогу плюхнувся, прямо під ноги Марі, великий щур. Дівчинка завищала і спробувала наступити на нього. Щур запищав у відповідь і кинувся навтіки, збиваючи солдатиків на своєму шляху.
— Стій! — Пітер кинувся за щуром, але наступив на іграшкового коня і впав. Щур прослизнув у щілину під дверима і зник.
— Що тут відбувається? — через інші двері увійшли батьки Марі та Фріца.
— Донечко моя, що з тобою? — мама обійняла Марі.
— Усе добре.
— Точно?— мати зазирнула в очі Марі, дівчинка опустила голову.
— Просто… ми побилися об заклад, хто голосніше крикне, — знайшовся Фріц.
— Тоді зараз побийтеся об заклад, хто з вас раніше потрапить до свого ліжка! — розізлився батько. — Пітер сьогодні ночує в нас, — він подивився на Фріца. — У твоїй кімнаті. Чого ви стоїте? Час пішов!
— Мені треба повернутися до зали, — заявив Пітер, як тільки вони увійшли до кімнати Фріца.
— Зараз не можна. — відповів Фріц, розстилаючи ліжко.
— Мені треба його знайти!
— Дорослі заснуть, тоді підемо.
— Ти не розумієш! Потрібно терміново його відшукати! — Пітер рішуче пішов до дверей.
— Твій щур…
— Ганс!
— Ганс утік із зали. Невідомо, де він зараз. Щури ж нібито нічні тварини? Може, ми знайдемо його тільки вранці.
— До мене він вийде.
— Він у тебе дресирований? Ще вийде до служниць, налякає…
Пітер замислився.
— Правда, якщо його знайдуть батьки, буде ще гірше, — припустив Фріц. — Або хрещений.
— Тільки не дядько! — злякався Пітер. — Якщо він дізнається, що я взяв Ганса, нам із ним на такі горіхи дістанеться!
Фріц подивився на Пітера як на дурня. Невже його хрещений і за сумісництвом дядько Пітера може скривдити гризуна?!
Високий годинник у вигляді башти — гордість батька Фріца, який ним володів, і майстра Дроссельмайера, який його створив та періодично лагодив — почали бити дванадцяту.
Тим часом щур на ім’я Ганс дуже хотів, щоб його знайшов Пітер. Щур повернувся до зали і сховався там під комодом. Його охоплювали два протилежні бажання: він дуже хотів піти шукати Пітера, але не хотів виходити з кімнати, бо боявся загубитися в цьому величезному будинку. І в той же час він дуже-дуже хотів їсти. Удома вони не вечеряли, а в гостях Пітер настільки боявся, що щура помітять (і справедливо, слід сказати, боявся), що абсолютно забув його нагодувати. Правда, у якийсь момент у Ганса з’явилася надія покуштувати шматочком м’яса — служниця якраз проносила повз Пітера тацю тарілок печені, але Пітер вважав за краще грати з новим другом Фріцем, ніж їсти, тому…
Хвилину тому годинник пробив дванадцяту ночі. Перед очима щура попливли різноколірні кола. «Від голоду, мабуть», — вирішив щур про себе. Він труснув мордочкою, але кола нікуди не зникли.
Двері рипнули.
«Пітер, це ти?» — радісно пискнув Ганс і висунувся з-під комода.
Раптом щось хльостке різонуло повітря і вдарило щура по носі. Тут же щось звалилося згори й придавило Ганса до землі. Він спробував кричати або хоч пискнути, але з рота викашлювалися лише здавлені хрипи.
Щура підкинуло вгору і швидко понесло повітрям просто до іграшкового замку. Він побачив Пітера і Фріца, що завмерли на порозі з відкритими від подиву ротами. Підлітаючи до палацового шпиля з флюгером, Ганс помітив декілька яскравих різноколірних вогників, які супроводжували його в польоті.
— Феї? Твого щура викрали феї? — недовірливо перепитала Марі.
— Вони понесли Ганса у ваш подарований палац! — майже закричав Пітер.
— Брешіть далі! — надула губки Марі.
— Ми не брешемо! — образилися хлопчаки.
— Про що суперечка? — поцікавився Дроссельмайер, увійшовши до кімнати.
— Твої феї вкрали Ганса! — випалив Пітер.
— Що? Ти взяв із собою Ганса?! — Дроссельмайер осів на диван.
— Дядьку, я винен…
— Я мав усе перевірити. Знав же, що ви один без одного нікуди… Я хотів влаштувати справжнє свято, Пітер ледве умовив фей провести різдвяну ніч у палаці — і тут така халепа!
— Так ці чоловічки в палаці… живі? — запинаючись, запитала Мері.
— Ні. Але феї повинні були зробити так, щоб у різдвяну ніч вони поводилися як живі. Ви ж завжди скаржилися, що мої ляльки здатні тільки на одні проходження та поклони. Тому я попросив Пітера домовитися з феями.
Пітер мовчав, опустивши голову. Діти дивилися на свого хрещеного так, ніби вперше в житті його бачили.
— І що тепер робити? — запитав Фріц.
— Рятувати Ганса, — розвів руками дядечко.
— Розберемо палац! — надихнувся Фріц. Він давно мріяв подивитися, як іграшки Дроссельмайера влаштовані зсередини.
— Якби все було так просто. Сьогодні це не лише ваш палац, але й частина країни фей. Ранком феї відлетять. — продовжив хрещений. — А показуються вони тільки дітям — дорослих феї не люблять і бояться. Я лише можу навчити, як поводитися з ними, але більше нічим допомогти не зможу. Пітере, тобі доведеться самому рятувати Ганса.
— Ми підемо разом! — упевнено вимовив Фріц, поклавши руку на плече Пітера. — Пітер — мій друг, і щур мені сподобався.
— Це дуже небезпечно! — в один голос вигукнули Пітер і Дроссельмайер.
— Ви що? — здивувалася Марі. — Це ж лише щур! Вони все псують і хвороби переносять.
Фріц ударив Марі. Сестра відповіла братові тим же.
— Діти-діти. Ганс — не звичайний щур, — зітхнув хрещений. — Схоже, прийшов час розповісти вам одну історію. Розташовуйтеся зручніше і приготуйтеся слухати.
Пітер сів на килим, схрестивши ноги. Брат із сестрою всілися на канапку, по боках від Дроссельмайера.
— Жили собі два хлопчики, брати-близнюки. Назвемо їх, скажімо, Пітер і Ганс. Їхні батьки померли, і брати жили в дядька — годинникаря…
— Дроссельмайера! — перебила Марі.
— Правильно, Дроссельмайера, — посміхнувся хрещений. — Брати часто допомагали своєму дядькові: то важливий гвинтик, що закотився кудись, від годинника знайдуть, то з бджолами або ящіркою домовляться. А то і в будинку приберуть та вечерю приготують. Дядько не міг натішитися племінниками, усіляко балував їх. Тільки одне їм було суворо заборонено: використовувати свій дар для щоденних справ.
— Дар? — здивувався Фріц. — Це як?
— Ти, якщо хочеш пити, береш чашку і наливаєш воду з глека, вірно?
— Вірно, — розгубився хлопчик.
— А вони можуть зробити так, що глек сам наливатиме воду в чашку. Мало того: глек ще сплигне з полиці на стіл, щоб налити тобі води. Так от, — обвів поглядом Фріца з Марі, що принишкли, і почервонілого Пітера, — я забороняю їм так робити: щоб у потрібний момент дар їх не підвів, щоб вони сили не розтринькали на дрібниці й приберегли їх для важливих справ.
Не пізніше як учора ми з хлопчиками закінчували дивовижний подарунок одним гарним дітям, — Дроссельмайер погладив по головах Фріца і Марі, — палац фей. Пітер домовився з феями, щоб ті оживили в різдвяну ніч іграшкових чоловічків. Коли всі приготування були завершені, я помітив, що великий годинник у холі зупинився. Закінчена копітка робота, а годинник стоїть — погана прикмета! Я заліз на табурет, щоб завести годинник і підкрутити стрілки, але табурет захитався, і я під сміх племінників звалився з нього. Правда, приземлився я в м’яке крісло, якого, як ви розумієте, секунду тому поряд із годинником не було. Я захотів подякувати племінникам: заборони заборонами, але вони врятували мене від забиття, яке в моєму віці, як ви самі розумієте, річ не дуже приємна. Але поряд із Пітером замість Ганса я побачив здоровезного щура, який стоїть, усупереч природі, на задніх лапах!
— Навіщо ти це зробив? — я сторопів від такої витівки племінника.
— У мене нарешті вийшла трансформація! — радісно пропищав Ганс.
— А ну швидко перетворюйся назад! — розсердився я. — Ми спізнюємося в гості!
Ганс став на чотири лапи, як і належить щурам, примружився і… нічого не сталося.
— Не вдається! — поскаржився щур.
— Ну якщо не вдається, тоді сиди вдома і чекай, поки я не повернуся і не перетворю тебе назад на хлопчика.
— Але Пітер пожалів брата і взяв його з собою на свято. — З докором подивився дядечко на Пітера.
— Ми ж так хотіли, так готувалися.
— Готувалися вони! Тепер ще феї його викрали!
— Дядечку Дроссельмайере, Пітере, Фріце, дозвольте мені піти з вами рятувати Ганса! — вигукнула Марі.
— Далі ви самі, — діти на чолі з Дроссельмайером зупинилися біля дверей у велику залу, де на столику, як і раніше, стояв палац. — Якщо я підійду ближче, феї мене помітять, і більше ми їх не побачимо. Пітере, ти все запам’ятав?
— Так, дядьку.
— Слухайтеся у всьому Пітера, — сказав Дроссельмайер Марі та Фріцу. — Від цього залежить, чи повернеться Ганс додому. Пітере, коли зрозумієш, що треба застосувати порошок (дядько дав племінникові чорний оксамитовий мішечок) — ні секунди не барися. І пам’ятай: не зви брата на ім’я! А тепер… — Дроссельмайер розв’язав другий, цього разу коричневий, мішечок, засунув у нього руку. — Раз, два, три! — швидко відкрив долоню і видув порошок в обличчя дітям.
Марі, Фріц і Пітер майже вмить стали зростом і виглядом як феї — тільки крил бракувало!
— Удачі вам! — Дроссельмайер трохи привідчинив для них двері.
Потужний потік повітря підхопив їх і поніс. Коли годинник пробив першу годину ночі, діти м’яко опустилися на стіл біля палацу.
Спочатку нічого не відбувалося. Потім палац ніби засвітився зсередини. Разом запалилися всі вікна, заграла музика. Закрутилися в танці фігурки дам і кавалерів.
— Це все не те, — тихо сказав Пітер. — Дядько так і замислював іграшку.
Діти розташувалися на галявині біля палацу й дивилися на фігурки, що танцювали у вікнах. Їм здавалося, що сам палац став вищий, що він стоїть на високій скелі і вони підглядають за чимось таємничим. Музика заколисувала, і очі дітей почали заплющуватися самі собою. Ще б пак, їм давно було пора спати.
Заспокійлива музика, що струмувала по кімнаті, несподівано замовкла. Пітер прокинувся, як від поштовху. Палац нависав темною брилою. Хлопчик солодко позіхнув, улігся на інший бік. Раптом він почув далекий передзвін.
«Цок-цок-цок», — чувся виразний цокіт маленьких підків. Це якого розміру має бути кінь, щоб так крокувати?
Сон злетів із Пітера миттєво. Він швидко розбудив Марі, Фріц же заснув так міцно, що його розштовхували обоє.
Діти заворожено слухали мелодію дзвіночків, що наближається, і цокіт підків.
Звідки вони з’явилися, діти не встигли зрозуміти: декілька яскравих різнокольорових вогників описали коло кімнатою й попрямували до шпилів палацу, поступово зменшуючись у розмірах. Вогники потьмяніли, підлітаючи до палацу, і діти побачили гарну карету, на вигляд зроблену з блакитного кришталю (точнісінько як пробка улюбленої маминої карафи) і оздоблену жовтим пір’ям. По кутах карету прикрашало щось біле, дуже схоже на кошики зі збитими вершками, а на козлах сидів хтось маленький у білому каптані, а може, і в шубі. Цей хтось був дуже схожий на порцелянового пуделя, що стояв у шафі Марі. Карета була запряжена великим щуром. Вогники засяяли яскравіше і понеслися ще швидше, намагаючись залетіти у відкрите вікно вежі.
— Гансе! — заволав Пітер, миттєво забувши про заборону дядька.
Карета різко зупинилася. Декілька вогників підлетіли до дітей і потьмяніли.
Тепер діти чітко могли роздивитися трьох крилатих стражників у тонкому одязі з павутиння зі списами зі срібних шпильок напоготові.
— Хто ви? — запитав один зі стражників, направивши спис на Марі.
— Ті, хто хочуть укласти угоду, — відповів за всіх Пітер, слідуючи цього разу вказівкам дядька.
Карета повільно, якось навіть урочисто приземлилася біля палацу. Як тільки лапки її «коня» торкнулися землі, він ліг, увесь відразу обм’якнув і заснув.
Дверцята карети відчинилися, і вийшла королева фей, спираючись на руки двох пажів у лівреях із золотавої фольги. Королева була в білій, як цукрова глазур, сукні, її крильця, наче в бабки, і маленька корона на голові блищали чистим сріблом. Очі ж королеви відливали сірим льодом. Під цим її крижаним поглядом Фріц зіщулився, а Марі мимоволі відступила на два кроки. Пітер вийшов уперед.
— Вітаю, учню. Що маєш намір запропонувати цього разу? Невже цих людських дітей? Із них вийдуть вишколені слуги.
— Ваша Величносте, — вклонився Пітер, — смію припустити, що в цьому великому гостинному будинку є річ, що сподобалася Вам значно більше, ніж ці діти.
— Дядько тебе добре навчив. Ну, що ж. Пограємо за його правилами. Принесеш мені те, що я хочу, — виконаю будь-яке твоє прохання. Не принесеш — у моїй упряжці з’являться ще два щури.
— Я згоден, — швидко сказав Пітер.
— Швидко ти здався. Занадто швидко. Тільки я не скажу, що мені треба. Ти сам здогадайся.
— Ах ти ж… — Марі стала поряд із Пітером, стиснувши кулачки.
— Думаєш, я не знаю, що він попросить натомість? Мене, Пітере, твій брат у ролі їздової тварини більш ніж влаштовує. Але я зволю помінятися. На річ, що я бачила в кімнаті на третьому поверсі.
— Що це? — одночасно вирвалося у Фріца й Пітера.
— Ти так не хочеш бути щуром у моїй упряжці? — обернулася королева до Фріца.
Хлопчик замотав головою.
— Це… — королева підійшла до Фріца і приклала свій палець до його губ.
Через мить вона перетворилася на крихітний вогник, який швидко відлетів у бік палацу. Діти й не помітили, коли слідом за нею пропали карета, слуги, а разом із ними й Ганс. Ще через мить їх підхопив уже знайомий повітряний потік і поніс до дверей зали, що відчинилися, прямо до дядечка.
— Що ж це може бути? — укотре запитував Дроссельмайер, міряючи кроками кімнату.
— На третьому поверсі наші з Фріцем кімнати, бібліотека і ванна з убиральнею.
— Ще комірка, де покоївки зберігають усілякі щітки, — вставив Фріц.
— Бібліотека не підходить, — сказав Пітер.
— Чому? Там, окрім книг, є важкі бронзові свічники, різнокольорові ліхтарики, фігурні підставки під книги, — швидко перераховувала Марі.
— Це феям не цікаво, — перебив її Пітер.
— Ну, тоді скажи, що їм треба? — роздратовано запитала дівчинка.
— Веселощі. Вони люблять пурхати з квітки на квітку й танцювати, не знаючи втоми.
— Музика, танці, — перерахувала дівчинка.
— Солодке, — додав дядько.
— Кухня в нас на першому поверсі, — повідомив Фріц.
— Що ще?
— Вбрання.
— Може, їй сподобалася сукня однієї з ляльок Марі.
— Можливо. Але давайте подумаємо ще.
— Солодке, — Марі хихикнула. — А може, щось із приємним запахом? На день народження мені подарували закордонне мило в маленькій коробочці, схожій на цукеркову. Воно так привабливо пахне, що Фріц ходив і все нюхав, а потім стягнув один шматочок.
— У тебе воно ще залишилося?
— Так, ще дві штучки. У вбиральні стоїть.
— Несіть усе, що придумали, — заявив Дроссельмайер. — А я подумаю ще.
Через півгодини діти знову стояли біля дверей до зали. Святково вдягнена Марі в шовковій сукні та нових золотистих туфельках контрастувала з братом, котрий розгулював у нічній сорочці, і Пітером, у якого на рукаві була дірка.
— Навіщо так вбиратися? — здивувався Пітер, роздивляючись Марі.
— Я ж іду на прийом до королеви, — відповіла Марі, поправляючи бант у волоссі. Пітеру здалося, що її голос затремтів.
Годинник почав бити другу годину ночі. Дядечко знову розв’язав коричневий мішечок, і діти, швидко зменшившись, знову стояли біля палацу. Тільки тепер він був темний і здавався порожнім.
— Не бійтеся, — тихо сказав Пітер, але так, щоб друзі почули. — Я скористаюся порошком дядька — при нашому нормальному зрості її чаклунство не подіє.
Цього разу не було ані дзвіночків, ані цокоту підків, ані вогників. Варта виступила з темряви, націливши списи, за ними вийшла королева й декілька слуг, які вели щура на повідку.
— Що ви мені принесли?
— Ось, — Пітер простягнув феї коробочку з милом.
— М-м-м… Незвичайний запах. Але це не моє бажання, — королева віддала коробочку слузі. — Ще є пропозиції?
Три найкрасивіші та найулюбленіші лялькові сукні Марі були кинуті королевою на підлогу — груба та непридатна тканина!
Різьблений гребінь Марі, збільшувальне скло Фріца й татове чорнильне перо теж не сподобалися королеві, але потрапили в руки до її слуг.
— Ви мене втомили! — Королева демонстративно позіхнула, прикривши рот тильною стороною долоні. — Оскільки у вас більше нічого немає…
— Є! — Марі виступила вперед і зняла з пальця тоненьку золоту каблучку з маленьким камінчиком. Улюблену матусину каблучку, залишену на раковині у вбиральні.
— Яке диво! — фея аж скрикнула від захоплення.
Вона наділа каблучку на палець, оглянула з усіх боків і навіть простягнула руку слугам, щоб і вони могли помилуватися.
— Як шкода, що я не її загадала!
— Тоді віддай! — вигукнула Марі.
— Мої щурики бунтують?
— Ти не посмієш! — закричав Фріц.
Королева посміхнулася хлопчикові, показавши ряд гострих зубів.
— Звідки ми знаємо, що ти не обманюєш? — Пітер поліз рукою в кишеню, відшукуючи відкритий чорний мішечок. — Обібрала людей ще й зачарувати погрожує!
— Ах ти, маленький… — Королева замахнулася, у долоні затріпотіла яскрава вогняна кулька.
За спиною королеви виросла велика тінь. Королева обернулася, і кулька вдарила в підлогу за декілька кроків від Пітера. Щур, а це був він, майже підім’яв під себе королеву. Варта підняла списи, але поки не наважувалася вдарити чергову улюблену королівську «іграшку» — їздового щура.
Пітер підкинув вгору жменю порошку, він серпанком розплився в повітрі, і через секунду діти вже стояли біля столу у своєму нормальному виді й розмірі. Фріц потягнувся до столу і схопив щура за хвіст. Переляканий Ганс несамовито пищав і звивався. Один зі стражників жбурнув у Ганса вогняну кульку, щур почав швидко зменшуватися, і його хвіст вислизнув у Фріца з пальців. Марі, не розуміючи, що робить, зняла з ноги туфельку й кинула у фей. Щур, знову ставши нормального, щурячого зросту, упав на підлогу й залишився лежати. Пітер кинувся до брата.
— Це те, що я просила! — заплескала в долоні королева, показуючи на туфельку, у якій могли поміститися, напевно, п’ятнадцять фей.
Феї оточили туфельку, насилу підняли її в повітря, і, перетворившись на вогники, вилетіли в прочинене на ніч вікно. Діти заворожено дивилися їм услід.
— Навіщо королеві така величезна туфелька? — здивувалася Марі.
— Дядько колись розповідав, що королева обожнює плавати і змагається з іншими феями, у кого човен красивіший, — відповів Пітер.
— Чому ти раніше це не згадав? — аж підскочив Фріц.
— Головне, що тепер усе добре, — мирно відповіла Марі.
Фріц обернувся і побачив Пітера, котрий сидів на підлозі й колихав на колінах голову брата — уже людини.
Уранці покоївка знайшла на підлозі в залі зламане чорнильне перо, тріснуте збільшувальне скло, різьблений гребінець із відламаними зубцями, розкидані лялькові сукні та шматочок мила, ніби поїдений мишами. Швидко покликавши господарів і отримавши їхнє розпорядження — потруїти мерзенних гризунів, дівчина поспішила виконувати.
Батько Марі та Фріца дуже засмутився через зламане чорнильне перо, яке подарував йому сам посол. А мама, випадково виявивши на столику свою улюблену каблучку, яку вважала загубленою, була щаслива. Тому не могло бути й розмови про те, щоб через пустощі залишити дітей без солодкого.
Удень до них у гості завітав Дроссельмайер, але вже з двома племінниками. Хрещений сказав, що Ганс дуже провинився, був за це покараний і тому не зміг прийти у Святвечір. Після стомливих вітальних церемоній і пояснень усіх запросили обідати.
Мама помітила, що всі четверо дітей якось по-особливому дивляться один на одного, ніби в них з’явилася спільна таємниця. Чого за десять хвилин знайомства із Фріцом та Марі у Ганса просто бути не могло.
Жінка відчула, що на неї уважно дивляться. Вона повернула голову й побачила Дроссельмайера, який загадково їй усміхався.
(с) Марія Кулешова
