Незбагненний дух гріха бродить цими вулицями вдень і вночі та шукає втілення. Він висить у повітрі, але ми не бачимо його. Він раптом впроваджується в якусь людську душу — ми і не знаємо цього — то тут, то там — і до того, як ми можемо отямитися, він вже втрачає форму, і все зникає.
Бувають книги, де місто — це лише декорація, змініть назву вулиць і парків — і ніхто навіть не помітить різниці. Бувають, де місто — це окрема атмосфера, ритм. Бувають, де місто — це клубок історій та імен, які переносять вас у глибоку давнину. Але є книги, де саме місто є головним героєм, а люди — лише змінні декорації. Так, як Прага в “Големі” Густава Майрінка.
Місто
Часто мені снилося, що я підслуховував ці будинки в їх примарному спілкуванні і виявив, до свого страхітливого подив, що потай вони є справжніми господарями вулиці, що вони можуть позбавити себе своєї життєвої сили і знову втягнути її назад за бажанням, позичати його жителям днем, щоб зажадати повернути його під грабіжницькі відсотки, коли настане ніч.
Місто поглядом людини із набитого вагона метро, яка кожного ранку прокидається о шостій, щоб встигнути на роботу, і те саме місто очима туриста, що гуляє у парку з кавою, — це одне і те ж місто, однак, запитавши людей, ви отримаєте різні відповіді. Кут і точка зору завжди має значення. Однак, це лише видиме.
Що ховає Прага за мільйонами туристів, магазинчиками, муміфікованими вулицями, як ілюстраціями до книг? Що живе у цих стінах, у тій бруківці? Що відбувається з містом, коли ми цього не бачимо?
Прага Майрінка. Єврейське гетто — місто Йозефов, кінець 19 століття, квартири бідняків. На жаль, цей район практично повністю знесений під час реконструкції. Це не про історію шляхетних аристократів, не про перших капіталістів, які вклади тисячі крон в шедеври архітектури різних стилів. Це про сіре місто в дощі, обдерті будинки, людей, які готові убити за кривий погляд, жінок, готових віддатися за дрібні гроші.
Це будинки контролюють нас, а не ми їх. Так, це ми їх побудували, але вони забрали собі своє життя, а тепер впливають на нас, живуть у тіні та пам’ятають про все. Таке відчуття, що будинки втягнули і продовжують втягувати у себе частину наших життів, частинку нас самих. Нехай вас не вводить в оману їхній простий обдертий вигляд, у їхньому вимірі це не має ніякого значення. І десь у цих стінах, підвалах, горищах живе Голем, що втратив свого творця. Він як частина цього міста, він був тут до нас, і буде після нас, і тільки цим будинкам вирішити, коли ми з ним зустрінемось, і що тоді буде.
Одного разу в пізню годину ночі мені довелося спостерігати, як в шматки паперу, розкидані по безлюдній площі, немов диявол вселився — стоячи під прикриттям будинків, я не помічав вітру, — в дикий люті носилися вони по колу, переслідуючи один одного, наче цим хороводом хотіли закласти смерть, а потім ні з того ні з сього, здавалося, заспокоювалися і, спустошені, безсило падали на землю, але лише на мить, бо вже в наступну на них раптом знову щось находило, і брудні, понівечені шматки, охоплені божевільним і безглуздим сказом, приймалися кружляти в стрімкому вихорі і то, немов змовники, збивалися в купу в якому-небудь темному підворітті, то, одержимі новим нападом безпричинної злоби, раптово кидалися врозтіч; нарешті, помітивши мене, мимовільного свідка їх жорстоких ігрищ, вони вирішили за краще сховатись і зі зловісним шурхотом паперових крил поспішно зникли за рогом…
Люди, питання і відповіді
Наше життя — це ніщо інше, як низка запитань із зародками відповідей у собі та відповідей, які породжують нові запитання. Хто бачить у цьому щось інше — дурень.
Голем Майрінка — це уособлення нас самих, бездумних, загнаних. Ми ходимо, порожні, без мрій та ідей, вулицями з надією знайти відповіді на питання, які навіть самі не можемо для себе сформулювати. І тільки нам вирішувати: наповнитись змістом, знайти самих себе чи так і залишитись Големом. Ставити питання, думати, знову ставити запитання, шукати відповіді. Не втрачати віру, не входити у ці безкінечні кола “А для чого воно мені?” чи “Це все одно нічого не змінить”. Сіре місто завжди пробуватиме затягнути нас у себе, розчинити у стінах.
Хто запитує, отримує потрібну йому відповідь, інакше б розумні істоти не простували шляхом своїх прагнень. Гадаєте, наші юдейські писання з доброго дива написані винятково приголосними? Кожен повинен для себе підшукати до них незримі голосні, які наповнюють слова лише йому відомим сенсом… Інакше живе слово закляте мертвою догмою.
Майрінка часто порівнюють з Кафкою. Те ж місто, ті ж роки, схожа атмосфера розпачу і сірості, атмосфера приреченості. Однак, у Майрінка є можливість все змінити. Не дивлячись на всю готичну грандіозність і відчуття безпомічності цього роману, є ще промені надії та світла. Нехай для цього доведеться боротись із своєю долею та містом, нехай, як головному герою, доведеться пройти довгим шляхом і переплисти річку, та все ж знайти той будиночок біля останнього ліхтаря на вулиці Алхіміків. Зрештою, це єдиний шанс знайти себе.
За легендою, троє чоловіків якось зійшли до царства пітьми. Один з них стратив розум, другий осліп, а третій, Раббі бен Акіба, повернувся додому неушкодженим й розповів, що зустрів там самого себе.