Садівник у пустелі

0

Серед яскравих творчих особистостей поєднання художнього таланту й таланту менеджера – рідкісне явище. Особливо серед літераторів. Але в сучасній українській літературі є виняток – Володимир Даниленко

Спочатку запам’яталися його зелені очі, і пильний погляд на співрозмовника. На дискусійному клубі в Будинку літераторів він розповідав про роботу літературної агенції «Банкова, 2». Тоді це був єдиний великий проект Спілки письменників. Він говорив про байдужість влади до видання українських книжок. Із дискусійного клубу вийшла з переконанням, що тільки він найбільше переймався тим, що київська адміністрація підтримує видання не 100 книжок, як планувалося, а тільки 32, ніби я не знала, що економія на культурі й, зокрема у книговиданні, у нашій державі – давня й погана традиція. 

Коли несподівано мене запросили письменники поїхати в батальйон «Донбас», щоб передати куплені на зібрані ними кошти спальники для воїнів, то знову зустрілася з Володимиром Даниленком. На Подолі прямо з автівки він купив букетик волошок, який я перев’язала жовто-блакитною стрічкою і на тренувальній базі Національної гвардії в Нових Петрівцях, де проходив бойовий вишкіл батальйон «Донбас», вручила єдиній дівчині батальйону – Олі. 

Ми вийшли з автомобіля поговорити з бійцями «Донбасу», які відмовлялися фотографуватися, але охоче спілкувалися. Оля була в камуфляжному одязі і в грубих берцях, але ніжне обличчя виказувало жіночність. Їй було 28, вона – художниця, її батьки жили в Донецьку. Тоді російські війська ще не розпочали відкриту війну на Донбасі, а діяли тільки російські диверсійні групи. Букет лежав у салоні машини до від’їзду. Автомобіль рушив, я вискочила з букетом волошок, вручила його Олі, обійняла її. Тепер думаю, чи жива вона? І чи допоміг той оберіг від Даниленка?

У інтернеті прочитала, що один із найбільших претендентів на Шевченківську премію 2014 року був Володимир Даниленко. Зателефонувала йому, маючи телефон від поїздки в батальйон «Донбас», щоб записати з ним інтерв’ю. Він прийшов у редакцію, і ми кілька годин спілкувалися. Відкрила сторінку Вікіпедії з його біографією і світлиною з метеликом. З’ясувалося, що до краваток він не охочий, але любить вишукано одягатися і завжди дотримується відповідного дрес-коду.

Пригощала його чаєм із липи, не підозрюючи, що за гороскопом друїдів він саме Липа. Помітила, що Даниленко – забобонний, але щасливим числом вважає 13, бо народився 13 вересня. Класична Діва з набором традиційних для цього знаку недоліків і чеснот: любов до чистоти й порядку, педантизм (коли в Даниленка хтось у кабінеті переставляє у шафі книжку, він нервує і відразу ставить її на місце), працездатність, любов до комфорту, гарного одягу, невміння відпочивати й створювати для себе свято, він – трудоголік, фанатично відданий своїй справі.   

Його книжка «Грози над Туровцем», перевидана в цьому році,  відзначено дипломом за кращу книжку 2014 року «У жанрі історичної прози» у рейтинговій акції творчих спілок, проведеної НСПУ та АУП, книжка відзначена також Всеукраїнською літературною премією імені Ірини Вільде і зараз перекладається румунською та білоруською мовами. 

Хроніки «Грози над Туровцем»  – гімн людині, яка намагається проламати мури колоніальної системи. Такими в романі «Клітка для вивільги» постають перекладач Гомера Микола Хомичевський, що мав псевдонім Борис Тен, і головна героїня роману співачка  Аліна Іванюк. 

На художній деталі у прозі Даниленка часто тримається каркас розповіді. Хоча в романі «Капелюх Сікорського» розповідь ведеться від імені американця українського походження Ніколаса Мацалка, який розказує її в засніженому аеропорту Бориспіль, але стержень історії про авіаконструктора тримається на капелюсі. Капелюх у біографічному романі про Ігоря Сікорського – це символ його успіху і символ його страждань. Колись героїня твору Кароліна Гулій кокетливо вдягнула гімназисту чужий капелюх, не підозрюючи, що великий конструктор усе життя буде страждати, що живе не з тою жінкою, яку любить. Але саме цей біль був найбільшим стимулом його успіхів. 

Для дослідників літератури цікаво було б вивчити образ оповідача у творах Даниленка. Здебільшого автор визначає йому роль не головного персонажа, а уважного спостерігача. Це дає можливість помічати багато деталей, що допомагають зрозуміти образ головного героя. Дуже часто оповідачами стають підлітки, які бачать дорослий світ  незіпсованим поглядом. У романі «Клітка для вивільги», повісті «Сонечко моє, чорне й волохате» та в багатьох інших творах письменника історії розповідає хлопчик-підліток.

У творах Даниленка завжди панує стихія гумору, яка органічно вплетена в драматичний конфлікт. Комедійність сцен у письменника виписана делікатно й інтелігентно, без вульгаризмів. Цікавою є сцена зустрічі Ігоря Сікорського з українською діаспорою. Особливо колоритні в романі Осип Цибульський, Семен Ядловський, Богдан Питель, які розмовляють мовою української  діаспори.

Обидва книжки, які висуваються на здобуття Шевченківської премії, характеризують автора як досвідченого письменника зі своїм літературним стилем, цікавою образною системою і гострим пером. Даниленко вправно володіє усіма відтінками комічного: від тонкої іронії до ядучого сарказму, яким знищує імперські, соціальні, культурні стереотипи масової свідомості та вади людського характеру. 

Його творчість завжди зачаровує. Свій дар зачаровувати словом письменник відчув ще з дитинства, коли діти просили його вигадувати історії. Коли майбутній письменник був студентом української філології в Житомирі, то переміг на Дні факультету і одержав Головний приз – великий весільний торт – за пародії на викладачів. А коли працював у житомирській газеті, на День журналіста переміг у конкурсі сатири і одержав лавровий вінок. Про це він написав у своїй книжці «Лісоруб у пустелі». 

Образ пустелі в цій книжці – символічний. Пустеля – це випалена імперією душа українського суспільства, яка не може отямитися від постколоніальної депресії, не вірить у свою культуру, не читає своєї літератури, тому постать українського письменника в суспільстві  така ж комічна й трагічна водночас, як постать лісоруба в пустелі. 

У цій книжці автор аналізує сучасну українську літературу, книжковий ринок, літературну активність регіонів та багато інших проблем літературного побуту. Тож добре знає глибину запустіння сучасного літературного процесу і по одному деревцю засаджує цю пустелю. Кожне деревце – окремі літературні конкурси, премії, проекти. Він усвідомлює корумпованість літпроцесу, особливо його хвилює відсутність літературної критики, якої не може бути в суспільстві, де немає запиту на відверте, чесне слово, каже він, сподіваючись, що нові покоління критиків будуть більш сміливі й самодостатні.

Він прийшов у Спілку письменників і очолив Київську організацію, коли ця професійна громадська організація досягла апогею деморалізації та скомпрометованості в суспільстві корупцією попередніх голів НСПУ. У нього органічно поєднані літературний талант, розум науковця та вигадливість доброго менеджера. На відміну від попередніх голів Спілки, які просували тільки себе і наближених до них авторів, Даниленко допомагає всім талановитим авторам, які трапляються на його шляху. Виловлює кожен талановитий вірш, оповідання чи роман початківця. 

Крок за кроком намагається повернути довіру до Спілки, перетворюючи її з радянської за духом організації в центр літературного менеджменту. Коли його запитують, чи є майбутнє в Спілки письменників, Даниленко риторично відповідає, що літературні громадські організації є в усіх європейських країнах, то чому її не повинно бути в Україні? 

Він на всіх рівнях, і поки що безнадійно, намагається достукатися до Мінкульту, уряду і депутатів з проектом «Інститут української книги». Але хіба можна зацікавити цією ідеєю чиновників від культури, якщо на семінар з підведення підсумків «Українська література за роки незалежності» не прийшов ні міністр культури В’ячеслав Кириленко, ні його заступники? В якій ще країні Європи підсумками роботи галузі не цікавиться профільне міністерство?

Попри байдужість влади до української культури, Володимир Даниленко залишається романтиком, бо намагається перетворити Спілку в центр продукування та реалізації нових ідей. Для цього він вигадує багато літературних проектів. Він – автор ідеї «літератури в пробірці», про яку писали в засобах масової інформації. Ця ідея полягає в тому, щоб застосовувати в прозі нові розповідні техніки, естетики і створити образ сильного благородного героя, який своєю активністю змінює світ. Планує залучити до цього проекту філософів і психологів, соціологів і письменників, щоб синтезувати передові надбання світової літератури і створити авторитетну для всього світу національну прозову школу. 

Найгучніші його проекти це – «Коронація слова» (зараз цим проектом опікуються Тетяна і Юрій Логуші), конкурс гостросюжетного роману «Золотий Бабай», серія антологій каналу «1+1» та видавництва «Генеза» «Квіти в темній кімнаті», «Опудало», «Вечеря на дванадцять персон», антологія кримськотатарської прози ХХ століття «Самотній пілігрим», видавнича серія «Банкова, 2»  і вже зовсім нові літературні проекти «Перша книжка автора», конкурс комедії в Чернівцях «Золоті оплески», українсько-білоруська премія «Воїн світла», книжки за програмою «Українська книга», збірник літератури для підлітків, антологія афоризмів, антологія 50 сучасних поетів «Спів українських солов’їв», Дні білоруської літератури в Україні, збірка сучасного білоруського оповідання «Як риба об лід», переклад та видання книжки опозиційного білоруського письменника Бориса Петровича «Спочатку була темрява», науково-практичний семінар «Українська література за роки незалежності: тенденції, проблеми, підсумки (1991-2015)» та видання наукового збірника «Після падіння тюремного муру» про специфіку розвитку сучасної української літератури, лабораторія вільного вірша, антологія сучасного українського верлібра, літературні премії «Дебют» і «Золотий кларнет» для письменників-початківців та багато іншого. Він просто фонтанує літературними ідеями і легко, ніби граючись, їх реалізовує.

 Він очолює найбільшу в Україні письменницьку організацію, не виказуючи жодних владних рефлексій чи пихи, як це буває з багатьма людьми, кому дісталася посада. Йому часто доводилося поєднувати творчу креативність і адміністрування, коли очолював відділ культури в Житомирі, був заступником редактора журналу «Слова і Час», працював у прес-службі Кабінету Міністрів, був менеджером театру вуличної сатири «Політичний вертеп», що на президентських виборах на вулицях і майданах виступав проти Віктора Януковича, створив авторську сатиричну програму на радіо «Свобода» «Політичний вертеп». Він любить допомагати творчій молоді і, як кішка кошеня, дбайливо вилизує стилістику кожного твору обдарованого початківця, доки цей твір не засяє діамантом.

У своїх творах письменник найчастіше аналізує сучасну проблему людства – самотність і кризу любові, бо світ і тримається на любові і постає з неї. В одному з інтерв’ю він сказав, що «література має орієнтуватися на втрачений комплекс лицаря. Лицар – це чоловік, який любить жінку, свою землю і готовий за них померти. Такий герой має високі ідеали. І на таких принципах має будуватися сучасна література».

У письмі Даниленка відчувається погляд спостережливої людини, чіпкий аналітичний розум і репортерський досвід. Легкість і читабельність його оповідань, повістей і романів відшліфовані під час його роботи в газеті. Колись Хемінгуей казав, що письменник у газеті має навчитись писати і відразу звідти піти, щоб не набратися газетних штампів. Даниленко з газети пішов дуже вчасно, добре засвоївши принципи репортерської роботи і журналістського розслідування. Читачі «Літературної України» відчули це в його публікаціях про поїздку на міжнародний поетичний фестиваль у Польщі «Небо над Равою-Руською» та  «Поетичний листопад у Познані», в яких він у дивовижно легкому стилі передає атмосферу фестивалю, літературні дискусії та відтворює колоритні й часто комічні типажі поетів із різних країн Європи. Скільки українських  письменників їздило на різні фестивалі, але чомусь ніхто не зміг написати про них так легко, стильно й водночас глибоко, як Даниленко. 

Він уміє любити людей, напрочуд скромний і в своїх творах не вдається до плакатності. Вважає, що герої творів не повинні поділятися на позитивних і негативних, бо кожна людина може мати світлі й темні риси характеру, бо світ – не плакат, каже він.

Даниленко веде здоровий спосіб життя, він – вегетаріанець, щоранку бігає, з дитинства займається йогою, завжди енергійний, спортивний, оптимістичний. Кутики його губ завжди усміхнені, навіть коли він говорить серйозно. Обираючи художню модель між Діонісом і Аполлоном, Володимир Даниленко обрав Аполлона як ідеал благородства й краси, і ця  сонячна естетика пронизує всю його творчість.

Оксана  Маківська 

 

 

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я