«Знов осінь відвойовує міста»: 18 +1 осінній вірш Григорія Фальковича

0
270


На перетині форми і змісту
Коливалась межа падолисту,
Означалась межа світлотіння —
Листоспокою й листотремтіння,
І оте ледь вловиме снування
Наче зрушило вісь існування,
Й поміж листям, чи то між літами,
Забриніли світи над світами,
Що не знають людського капризу,
Де немає ні верху, ні низу,
Не буває ні справа, ні зліва,
Тільки проміні — світло і злива,
І одна поміж ними орбіта
На перетині зливи і літа:
Там зима білу квітку тримає,
Наче, щойно була — і немає.


За гомоном — відгомін, далі — луна:
Блукатиме, доки не вмоститься тиша.
А далі — й відлуння уже не луна,
Хіба тільки вітер гілля поколише.
Той рух переміниться, стане прозорим,
Він бачився слухом — відчується зором.
Заляже мовчання, лунке і черлене,
Задивляться в тишу осінні гаї,
Обернеться шепіт очима до мене,
Обернеться листя очима до мене,
І я упізнаю — то очі мої.


За сумнівом, за самотою
Мені здалася ти святою,
І я завдячував судьбі —
Моливсь на тебе і тобі.

Тоді не знав я, як сьогодні,
Про застереження Господні:
Всі заповіти, всі світи
Собою заступила ти.

Наляже листя на траву,
А сніг — на нас обох…
Ще дочитати й цю главу
Мені дозволив Бог.


П.Фішелю

Радіти жовтневі, проте
Вбачати жовте й золоте,
А, як світанок повелить —
Від бронзи відрізнити мідь,
І поважати межі меж:
Кору коричневу і беж,
І серцем зрозуміти вмить,
Де — голубінь, а де — блакить,
І смакувати фарби гри:
Дитинні щирі кольори,
Та шанувати півтони —
Бо вже постаршали вони…


Неспокоєм спотворений світанок
Нервове слово кине наостанок,
Дмухне на вогник пізньої зорі,
І мовчки зникне поміж двох альтанок:
Блакитної, що в небі, угорі,
І тої, що відбилася в Дніпрі.

Заклякне калька з давнього івриту,
Розмиється рельєф деревориту —
Тоді й мені мовчанням засурмить
Ота відльотна, та неповоротна,
Невідворотна, приворотна мить.


То все ж таки, жива чи нежива
Природа ця, чи то казки, примари?
Вже листя облетіло й дерева
Голіруч ухопилися за хмари.

Хто знає, скільки вимріяно прощ
По хащах, по стежках, по оболоні.
Пощо вам хмари,
Нащо вам цей дощ —
Вже йде зима і хукає в долоні.


Незаймані, тому займисті,
Впливли берізки злотолисті
У мій сюжет.
А в невимовності і млості
До них дощі зайшли у гості
На «ля фуршет».
Було осінньо, як ніколи,
Їх пригощали пізні бджоли
Чи ранній сніг,
Та гості мерзнуть не хотіли
І злотолистяно летіли,
Куди хто міг.


Осіннім спокоєм сповиті,
Небесним кольором облиті,
Ще пам’ятаючи об літі —
Прозоро-жовто-голубі,
Від нас нічого їм не треба,
Сади, занурені у себе —
Самодостатня річ в собі:
Стоять, засуджені на осінь,
Тепла чекаючи і досі.


Сповідуюсь, усе беру на себе,
Як осінь листопадове ярмо.
Із нею вдвох нам прощення не треба —
Навіщо ж ми до снігу ідемо?
Пощо нам та байдужа холоднеча,
Відчужені колодязі й сади?
Що сповідь — то повернення чи втеча?
Чого тікати, звідки і куди?

Десь поза там, десь поза тим кордоном,
За сухолистом, за сирим бетоном
Лежить комусь обіцяна земля.
А в сповідальні дме всесвітній протяг,
Наївні дерева скидають одяг,
І пахне снігом — хтозна звідкіля…


Світ у саду і сад у світі,
І ми удвох, на самоті,
У сні й безсонні — саме ті:
У листопадо-оксамиті.
Між нас мелодія висока
Забуто падає згори,
Й, заплющене, вивчає око
Оті музичні кольори:
Таке стобарв’я, стоголосся
Звучань, суцвіть і півтонів,
Неначе янгол мовив: «Ось я!» —
Та райську музику завів.
І в нас, неначе в Ган-Едені,
Замовкли брязкальця буденні,
Пригасли фарби одноденні,
Зітхнув осінній оксамит.
Сьогодні істина одна є —
Вона, незрячих, нас єднає,
Коли ця музика лунає
На цілий сад, на цілий світ.


Ти уже й сама не знаєш, де ти:
Чий то обрій, чий оце поріг?
Жовті та смараґдові планети
Потойбічно падають до ніг.
Гупають, лишаючи натомість
Божевільну спорожнілу мить.
Невідомість, наче невагомість,
Шерхлу палітурку холодить.

Ти гортаєш дачне передмістя,
Нами недописану главу.
Обіч нас, крізь яблуневе листя,
Падають планети у траву.


Хто це вздовж берега осені
Знову пливе, мов Улісс,
Хто на осінні запросини
Думкою лине у ліс?

Я — понад берегом осені,
Наче не йду, а пливу,
Я — на осінні запросини
Кидаю весла в траву.
Хлюпає сонячно, зелено:
Аж загойдалися пні.
Мохом і пам’яттю встелено
Осінь при самому дні.

Хвиля до берега тулиться,
А з глибини долина:
Трої збережена вулиця,
Білого храму стіна.


Пам’яті Наума Тихого

Знов осінь відвойовує міста,
І моститься до тиші, до мовчання,
А вітер знову з листя, як з листа,
Читає вірші тихого звучання.
Те листя позбувається ваги,
Бажань і метушливої відваги —
Зринає та й пливе між береги
Чужого споглядання й рівноваги.

У цьому плині легше зрозуміть
Непевні досвітки і впевнені світання,
І вже не так щемить, не так болить,
Що кожна осінь, наче кожна мить —
Завжди єдина, і завжди остання.


Мішелі

А хто там спориші колише,
Шкребе, шурхоче, шелестить?
То мишеня в шовковій тиші
Шиплячі приголосні вчить.

Десь там, за пазухою в клена,
Вмостився спати синій жук.
Згадав про листя голий сук,
А листя, золоте й зелене,
Стежки вистелює для мене,
Та йдуть із півночі — звідтіль —
Зима, замети, заметіль,
І стиха проситься до рук
Свистячих приголосних звук.


У кольоровій повені,
Поміж ліси й жнива,
Пливуть зеленомовлені
Знадієні слова.
За ними — заколисані,
Понад мости й хрести —
Пливуть червонописані,
Впольованими лисами
Погублені листи.
А вітер літер вчитиме
Й гортатиме повік
Той назеленомовлений
Та начервоночитаний
Осінній записник.

Жовтневий триптих. 2015.

1.
Безгрішними допущені до прощі,
Нічні дощі прийшли до Пирогощі:
У Лаврській напівтьмі зітхнули мощі,
А на Софії відізвався дзвін,
І посміхнувся Київ — за плечима
В Оранти із юдейськими очима,
Та підвелися пагорби з колін. (20.10.2015)

2.
Задощено ґрунти.
Зволожено вуста.
Чого навчилась ти:
Дитинний лік до ста,
А далі — плюс один —
Чи усміх твій, чи гнів,
Щоб не урвався плин
Віків, років і днів.

А дощ: і день, і ніч,
А дощ: і ніч, і день —
По колу та навстріч
Рясні пісні веде.

Дерева та кущі:
Тобі — до ніг, до ніг.
Крізь нинішні дощі
Іде майбутній сніг. (21.10.2015)

3.
Між дощами – пауза, чекання.
Геть суха медв’яно-мідна віть.
Тиша лаконічна, як чеканка:
Пташка пролетіла – задзвенить.
А тоді гойднеться візерунок,
Щоб завмерти на космічнім тлі,
Та лишити нам у подарунок
Ще ніким не скривджені жалі. (22.10.2015)


Дощами заколисані світи —
Прозорі сфери, контури, оправи:
Тут кожна думка ближча до мети,
Ніж до бажання, спогаду чи справи.

Засвідчу вечір, свічку засвічу,
Полину в осінь і у тій Країні
Літатиму до ранку, досхочу,
Допоки стане золота і сині,
Допоки ще сукається вісон,
Допоки тчеться вовна пурпурова,
І Заповіт снується, як закон:
До слова — думка, і по думці — слово…

Роздвоївсь ґніт. Заблимала свіча.
Обабіч осені – мої зима і літо,
І Всесвіт притулився до плеча,
Дарма що дощ: вікно моє – відкрито.

(с) Григорій Фалькович

Автор світлини — Світлана Дідух-Романенко

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я