Тімоті Снайдер. «Наша недуга». Фрагмент

0
231

Як повідомляє lb.ua, у львівському видавництві репортажної та документальної літератури «Човен» у грудні виходить друком український переклад найновішої книги (англомовна прем’єра у США – 9 вересня 2020 року) американського історика та публічного інтелектуала Тімоті Снайдера «Наша недуга. Уроки свободи з лікарняного щоденника». Наприкінці 2019 року Тімоті Снайдер захворів і пережив декілька складних шпиталізацій. Лікування та реабілітація, які розтягнулися на місяці, були настільки потужним імпульсом, що все пережите він зафіксував у щоденнику, який згодом став книгою – дуже особистою та водночас небайдужою й відповідальною.«Наша недуга» – книга, яка застерігає від простих рішень. Кожна система має недоліки. Але попри те, що системи і причини їх патологій бувають різними, є одна засаднича річ, яка буде запобіжником деградації. Цей запобіжник – місце людини в системі. Якщо людина, її гідність, свобода та безпека будуть у центрі (уваги й опіки) – то все інше буде на своєму місці. І це універсальний урок, актуальний і в Україні, і в США.

***

Якби я помер, моя смерть була би вельми типовим переходом у сумну статистику. У перші місяці 2020 року аж надто багато американців даремно попрощалися з життям. Аж надто багато американців щомісяця і щомиті стоять надто близько до смерті. Хоча нам обіцяли дедалі довші життя, очікувана тривалість життя у нашій країні сягла стелі та суттєво не змінювалася вже протягом п’яти років. У деякі з останніх років очікувана тривалість життя американців знизилася.

Початок життя у цій країні — річ лячна та непевна. Турбота про матерів при надії надзвичайно нерівномірна і вкрай недостатня. Афроамериканки часто помирають під час пологів, помирають і їхні новонароджені. Рівень смертності немовлят, яких привели на світ афроамериканки, перевищує аналогічні рівні в Албанії, Казахстані, Китаї і ще в сімох десятках інших країн. Загалом Америка має гірші показники, ніж Білорусь, — ця найрадянськіша з усіх пострадянських країн; а також Боснія — неоковирний витвір громадянських воєн у Югославії — не кажучи про ще сорок інших країн. Втрачає свої чари й рання молодість. Якщо нічого не зміниться, міленіали проживуть коротші життя (із більшими витратами на охорону здоров’я), ніж батьки з покоління X, чи діди з повоєнного покоління. Розквіт життя теж уже не такий, як колись. Надзвичайна кількість білих чоловіків середнього віку скоює самогубства чи умертвлює себе вживанням наркотиків. Жінки середнього віку на Півдні помирають передчасно.

Наша система комерційної медицини, у якій переважають приватне страхування, регіональні групи приватних лікарень і представники інших потужних інтересів, дедалі частіше скидається на крутійство. Нам хотілося б думати, що маємо систему охорони здоров’я, у якій принагідно відбувається певний перерозподіл багатства; насправді ж маємо перерозподіл багатства, у якому принагідно трохи охороняють здоров’я. Якщо народжувати дітей небезпечно — і небезпечніше для одних, ніж для інших, — то щось не так. Якщо із молоді за охорону здоров’я витягають більше грошей, але водночас вони менш здорові, ніж старші покоління, то щось не так. Щось не так, якщо накладають на себе руки люди, які колись вірили в цю країну. Призначення медицини не в тому, щоб за коротке життя викрутити із хворого тіла якнайбільші прибутки, а в тому, щоб уможливити здоров’я і свободу протягом довгого життя.

Наша недуга вирізняє Америку з-посеред інших країн. Ми помираємо молодшими, ніж люди у 23-х європейських країнах; ми помираємо раніше, ніж люди в Азії (Японії, Південній Кореї, Гонконзі, Сингапурі, Ізраїлі, Лівані); помираємо раніше, ніж люди в нашій півкулі (Барбадос, Коста-Рика, Чилі); помираємо раніше, ніж населення інших країн з історією британського поселення (Канада, Австралія, Нова Зеландія). Інші країни щоразу обходять нас у таблицях тривалості життя. У 1980 році, коли мені було 10, американці жили в середньому на рік менше, ніж жителі інших країн із подібним рівнем достатку. На 2020 рік, коли мені було 50, різниця в очікуваній тривалості життя збільшилася до чотирьох років. Річ не в тому, що інші країни мають кращі знання чи кращих лікарів. Річ у тому, що вони мають кращі системи.

Розрив між Сполученими Штатами та іншими країнами зріс 2020 року, оскільки жодна інша демократична країна не наробила таких дурниць із пандемією коронавірусу, як ми. Люди в Японії та Німеччині, у Південній Кореї й Австрії — та, власне, в усіх багатих демократичних країнах, стикалися з меншим ризиком, аніж ми, оскільки їхні уряди до них ставилися краще, а також вони мали кращий доступ до інформації і системи охорони здоров’я. Ще до того, як до Сполучених Штатів проник новий коронавірус, померти в цій країні було аж надто легко. Наша катастрофічна відповідь на пандемію — лише найновіший симптом нашої недуги, політики, що ширить біль і смерть, а не безпеку та здоров’я, прибутки для небагатьох замість добра для загалу.

Новий коронавірус треба було сприймати серйозно ще від часу моєї шпиталізації — саме тоді його й задокументовано. У січні 2020 року ми повинні були здобути тест на коронавірус, відстежити цю нову хворобу й обмежити її поширення. Це легко було зробити, і значно бідніші країни це зробили. Усі заражені коронавірусом американці повинні були отримати доступ до лікарняних ліжок і апаратів штучної вентиляції легень, а лікарям і медсестрам, які їх лікували, повинно було вистачити масок і халатів. Вірус не є людиною, але є мірою людяності. Нас не вистачило. Сто п’ятдесят тисяч американців (на початок листопада 2020 року – понад 230 тисяч – Ред.) — мертві намарне.

Через нашу недугу нас не дивують смерті внаслідок забруднення довкілля, вживання опіоїдів, тюремні смерті, суїцид, смерті новонароджених, а тепер і масові могили для людей поважного віку. Наша недуга глибша за будь-яку статистику чи навіть пандемію. Ми не просто так проживаємо коротші, нещасніші життя. Президент не просто так вважав, що може приховувати від американців інформацію під час пандемії, експлуатуючи наші сум’яття й біль. Наша недуга ізольовує нас, позбавляє розуміння, куди звернутися, коли ми страждаємо.

Америка має бути втіленням свободи, але хвороба та страх применшують нашу свободу. Бути вільним — означає стати собою, рухатися світом слідом за своїми цінностями та прагненнями. Кожний із нас має право шукати щастя і залишити по собі слід. Свобода неможлива, коли ми надто хворі, щоб помислити щастя, надто слабкі, щоб його шукати. Вона недосяжна, коли нам бракує знання, необхідного, щоб здійснити осмислений вибір, особливо щодо здоров’я.

Слово свобода — лицемірне, коли його вимовляють люди, які створюють обставини, що позбавляють нас здоров’я і чинять безвладними. Якщо наш федеральний уряд і наша комерційна медицина позбавляють нас здоров’я, вони позбавляють нас свободи.

Інколи свобода — це крик у темряві, воля не здаватися, самотня лють. Це потрібно було мені в лікарняному ліжку. Втім людині, яка хоче бути вільною впродовж життя, також потрібні спокійні голоси, дружні відвідини, впевненість у тому, що хвороба принесе увагу, а не покиненість. Ці речі теж допомогли мені дожити до нового року, року нашої пандемії. Окреслені тут уроки, що постали з думок і досвідів, занотованих у моїх лікарняних записниках, стосуються того, як взаємодіють самотність і солідарність.

Свобода — це справа кожного з нас, однак жодний із нас не є вільний без допомоги. Індивідуальні права вимагають спільного зусилля. Декларація незалежності стверджує, що «усіх людей створено вільними», і закінчується прагненням усіх її підписантів відстоювати цей принцип. Право — це щось, чого ми, на власне переконання, заслуговуємо, однак у світі воно реалізовується лише тоді, коли його нав’язати «існуючим владам».

«Уся історія поступу людської свободи», як нам нагадує Фредерік Дуґлас, «свідчить, що всі поступки, що їх досі зроблено її величним вимогам, є наслідком зосередженої боротьби». То буде боротьба за зцілення від нашої недуги. Ця боротьба починається тоді, коли ми постулюємо охорону здоров’я як право людини.

***

Тімоті Снайдер – американський історик, письменник, публічний інтелектуал. Професор Єльського університету; фахівець з історії Східної Європи ХХ століття, зокрема історій України, Польщі, Росії. Дослідник націоналізму, тоталітаризму та Голокосту.

Українською мовою опубліковано декілька книг Тімоті Снайдера, зокрема «Шлях до несвободи: Росія, Європа, Америка»; «Роздуми про двадцяте століття» (спільно з Тоні Джадтом); «Про тиранію. Двадцять уроків ХХ століття»; «Криваві землі: Європа між Гітлером та Сталіним»; «Чорна земля. Голокост як історія і застереження»; «Українська історія, російська політика, європейське майбутнє»; «Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь»; «Червоний князь».

Переклав з англійської Павло Грицак, літературне редагування Анни-Марії Волосацької.

Книга виходить друком за сприяння Growford Institute.

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я