Александру Булуц до 100-річчя Пауля Целана: Вимушена герметика

0
279

«Він не хотів ні чути її, ні читати, ні говорити цією мовою».

До 100-ліття Пауля Целана DW у співпраці з Meridian Czernowitz публікує низку есеїв провідних українських та німецьких майстрів слова, присвячених видатному німецькомовному поетові ХХ століття, який народився і виріс у Чернівцях, пише DW. 

…З 1948 року Пауль Целан мешкає в Парижі, студіює германістику і мовознавство у Сорбонні. У 1952-му він одружується з художницею Жизель Лестранж, за три роки у них народжується єдиний син Ерік. У 1955 році Целан отримує французьке громадянство. Саме у Парижі Целан здобуває визнання як поет, стає лауреатом кількох престижних у Європі літературних премій, його номінують на Нобелівську премію з літератури. Утім, триб його життя у культурній метрополії — важка меланхолія й усамітнення. Він страждає на депресії, кілька разів опиняється у психіатричній клініці. 1967 року дружина з сином ідуть від Целана через його напади невмотивованої агресії…

Якби мої біографічні цезури (географічно, суспільно, політично, мовно й академічно) були іншими, я б тоді зустрів на життєвій дорозі інших супутників (батьки, друзі, професори й редактори), я б тоді, поза сумнівом, привніс із собою інші мовно-філософські переконання на стикові поетичної та наукової мови. Університетські професори та ліричні батьки-матері долучилися значно пізніше, й це помітно тримало їхній вплив у строгих межах — мусили за цих обставин померти наглою і болісною смертю.

Але сталося так, як сталося, й едипальні патрициди тривають, прощання з батьками дається важко. Надто великий респект перед ними й повага до того, що вони комусь уможливили своєю психагогією, своїм платонічним настановленням душ. Авжеж, патрициди стали катуваннями й тортурами, причому для всіх, також і для батьковбивці-початківця. Він, наприклад, ще зайнятий мовно-скептичною купою черепків, яку залишив після себе його померлий в 2017 році університетський професор, компаративіст і деконструктивіст Вернер Гамахер (Werner Hamacher), що стояв у франкофільній традиції Жака Дерріди (філософ, засновник концепції деконструкції. — Ред.).

Не минуло ще й двох десятиліть відтоді, коли я тринадцятилітнім у 2000 році прибув до Німеччини, проте вже тоді я стояв перед подібною купою черепків: купою черепків моєї рідної румунської мови. Вона вже не надавалася до безпосереднього використання й загрожувала моєму професійному майбутньому в Німеччині, якби я якнайшвидше й остаточно не вигнав її зі своєї мовної системи й не замінив чужою німецькою (авжеж, я й справді думав саме так непохитно самодискримінаційно!).

Пауль Целан

Пауль Целан

Це був багатолітній відтинок життя і навчальний процес, який можна порівняти з уявленням про буття, з яким Луї Вольфзон писав свою книгу Le Schizo et les langues («Шизо і мови») — французькою, хоча його рідною мовою була англійська. Його шизофренія змусила його сприймати англійську мову як «інвазію». Він не хотів ні чути її, ні читати, ні говорити нею. На цьому патологічному тлі виникла книга спротиву материнській мові (і матері) в екзистенційній залежності від дискримінованої мови (і матері). За допомогою мов, які він вивчив як автодидакт (французька, німецька, російська і гебрайська), він розвинув систему, яка перетворювала «англійські слова й речення у фонетичні комбінації з чужих літер, складів і слів» і формував «нові лінгвістичні утворення» — які нагадували «англійську не тільки за семантикою, але й за звучанням». «Don’t trip over the wire!» перетворювалося, наприклад, на «Tu’ nicht tréb über èth hé zwirn!»

Ця купа черепків була, як закон Кафки: Я доволі довго стояв перед нею, оточений німецькими сигніфікатами, не наважуючись на шпагат у закон і до сигніфікатів. Та обставина, що співвідношення між звуковим образом слова «закон» і концептом «закону» є довільним (Фердинанд де Соссюр), позаяк звуковий образ концепту «закон» міг би звучати і як румунське «lege», і як французьке «loi» чи ще якось інакше, про це я ще не здогадувався. Я тільки знав, що в цій країні мовець вживає звуковий образ «закон», а тому хотів довідатися і, відповідно, пересвідчитися, який концепт ховається за цим, оскільки відвідини офіційних установ стали для мене буденним явищем.

Пізніше я мусив визнати цю біографічну тріщину необхідності-концепту-постійного-ховання-за-німецьким-звуковим-образом, яка править комунікативній дії за джерело поетологічної та літературно-критичної тенденції, себто спрямованої до Чогось, до повідомлення — або ж, формулюючи це від’ємно: до змістовізму. Це тенденція, яка в сенсі читання може простиратися аж до відхилення тих текстів, які не стоять у рівновазі «дискурсу» та «історії» чи в дусі субверсії смислу, асемії, «мистецтва для мистецтва» і т. д. Це відбувається насамперед тоді, коли у мене виникає враження, що герметика того чи іншого тексту вимушена, аплікована на нього без видимої необхідності. Мені зрозуміло, що ця тенденція вразлива і заледве спроможна, проте в моєму випадку вона зумовлена біографічно.

Александру Булуц на літературній резиденції в Чернівцях

Хтось, хто трохи знайомий з моїми літературними смаками й моїми смаковими судженнями, міг би докірливо закинути мені, мовляв, як це може бути, що я зараховую Пауля Целана до моїх домашніх богів у сфері лірики, хоча він є одним з найвідоміших герметиків німецькомовної поезії? Моя тезова відповідь, яка полегшує мені доступ до його творчості, коротко звучатиме так: Творчість Целана («челан» є румунським прикметником, який означає «підступний», «віроломний») розгортається у протистоянні двох новотворів. Рудольф (Гаральд?) Гартунґ назвав Целанові новотвори семантично супердетермінованими «брилами», внаслідок чого «решті слів (довкола них) бракує ваги та енергії». Їх можна зустріти у цих двох віршах:

Голод яскравості — з ним

я піднімався хлібними

східцями вгору,

під гулом дзвону

незрячих:

він, прозорий,

наче вода, нависає над

крокуючим з нами,

блукаючим з нами фантомом свободи, якою

наситилось небо,

котре звелів розпростерти над

слово плинним

руслом образів, руслом крові.

Ми лежали

вже глибоко в хащах маквісу коли ти

врешті приповз.

Але ми не могли

протемнитись до тебе:

панував

світлопримус.

Новотвори тут звучать: «Голод яскравості» і «Світлопримус». Голод яскравості, з яким ліричне Я піднімається хлібними східцями (що нагадує сходи пізнання від «темного» через «ясне» аж до «чіткості», які зустрічаються вже у Лейбніца — слово «ясність» не зустрічається у вірші Целана), відповідає просвітництву (також гуманітарної епохи), прагненню пізнання (певного об’єкта, певного Що). Натомість зі світлопримусу постає досягнуте за допомогою ремісничої вправності Антипросвітництво. Світло, яке панує над заростями маквісу, змушує ліричне Ми до формування стратегій (певного Як) «протемнення» до приповзлого Ти, до планування кодованої і декодованої спроби перехитрити світло, яким зловживає охорона. Це також можна назвати вимушеною герметикою. Одначе вона нав’язана ззовні і презентована у вірші як можлива подія втечі й порятунку, як це могло відбутися у доленосний час до 1945 року, що було рефлексією необхідності виживання. Критикована мною інша герметика надто рідко рефлектує, як на мене, свій накладений на себе саму примус, яким вона, на мій погляд, послуговується як знаряддям з електрицистського ящика з інструментами.

*Переклав із німецької Петро Рихло

 

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я