Серед наших національних легенд, вкорінених у прадавню історію, Мамай має особливий статус: кобзаря, відважного воїна-характерника, а понад усе захисника народу. Недарма ще якихось сто років тому чи не в кожній селянській хаті поблизу ікон поглядав на її господарів вусатий козак із кобзою в руках, шаблею напохваті та вірним конем на задньому плані. І хоч чимало істориків походження Мамая пов’язують із безслідно зниклими половцями, саме українці зберегли в душі його неповторний образ. Мамай назавжди прописався і в нашому фольклорі та писаній літературі. Свого часу не оминув козака-характерника і я, написавши віршований роман «Мамай». І добре, що один із провідних сучасних поетів Анатолій Качан зробив спробу переселити Мамая на терени літератури для юних читачів. Невелика балада «Острів Мамая» з її співучою образною мовою – тому свідчення. А те, що поет «прописав» легендарного козака-характерника до рідного степового Причорномор’я, де знаходилася найвпливовіша Бугоґардівська паланка Війська Запорозького, а на річці й понині є острів Мамая, так зробити це і сам Бог велів. Бо ті краї були колискою запорозького козацтва, що безсумнівно мало своїх характерників Мамаїв. Добре було б авторові розширити цю тему, бо вона завжди актуальна, оскільки Україна вічно на протягах ворожих вітрів.
Леонід Горлач,
лауреат Шевченківської премії
Нащадкам козаків Бугоґардівської паланки Війська Запорозького
1.
До нас у дні квітучих трав
Козак з легенди завітав.
Настроїв кобзу голосну
І знов торкнув дзвінку струну.
А к і н ь стояв біля вікна
І слухав як бринить струна.
Козак-кобзар нам бив чолом,
А кінь – копитом під вікном.
Козак-кобзар на кобзі грав,
А кінь іржав і гарцював.
– Хто ж цей козак? – А пригадай…
Звичайно, це козак М а м а й,
Якого куля не бере,
А як заграє – серце мре…
. . .
Він народився у степах.
Там на порогах і навкруг
Реве в гранітних берегах
І точить скелі річка Б у г .
Та ні бурхлива течія,
Ані безжалісні роки
Не стерли о с т р і в Мамая
В долині Божої ріки.
На тому острові Мамай
Співав під дубом віковим
Пісні про Січ і про Дунай,
Про Перекоп, Сиваш і Крим,
Де він гуляв конем своїм.
В Купальську н і ч за джерелом
Знайшов він папороті ц в і т –
І став Мамай чарівником,
Якого ще не бачив світ.
З тих пір він ясно розумів
Без допомоги тлумача
Шум яворів і комишів,
Знав мову вовка і сича.
Під час навали ворогів
Він замість кобзи шаблю брав,
А кулі на льоту ловив
І до своїх кишень складав
Або ж назад їх завертав.
Про Мамая-чарівника,
Про славу тих козацьких днів
Вдень і вночі шумить ріка
Поміж гранітних берегів.
2.
– А як же звуть його коня,
Коня, що зайця обганя
І креше іскри з-під копит,
Немов кресалом об граніт?
– Коли цей коник під вікном
Ще не дружив із козаком,
А був лошатком-стригунцем,
Його назвали В о р о н ц е м .
Тепер це блискавка і грім,
А козакові – побратим.
. . .
Із вороним конем Мамай
Перепливав Дніпро й Дунай,
Південний Буг та Інгулець,
Кубань і Сіверський Донець
І боронив від ворогів
Прекрасну землю козаків –
Від чорноморських берегів
До гір карпатських і лісів.
Там, де Говерла на плечах
Тримає неба синій дах,
Він разом з Довбушем гуляв,
Чортів, перевертнів ганяв.
Мамай лиш вусом покрутив,
А Довбуш гримнув з двох стволів –
І за горою Піп Іван
Чорти пропали, як туман.
А всі чортиці, хай їм грець,
Перевернулись… на о в е ц ь !
Їх у долину, як чабан,
Повів перевертень-баран.
Перед овечками баран
Подзенькав тронкою-дзвінком –
І вся отара без вагань
Пішла услід за ватажком.
Дурним овечкам невтямки
Що їх ведуть на шашлики…
Мамай відвідав серед гір
І полонину Драгобрат,
синьоокий Синевир –
Недремне око гір Карпат.
Та звідусюди з Воронцем
Вони верталися завжди
В козацький Ґард із острівцем
Серед бурхливої води.
Там і сьогодні течія
Шумить про славу Мамая.
с. Миґія на Миколаївщині
