“Українська літературна газета”, ч. 12 (356), грудень 2023
* * *
З рани Вона витікає
зі швидкістю Лети.
Кольору Червоної книги,
Вона, вогневіючи,
застерігає від небезпеки.
Найчастіше поети
Її заримовують словом «любов».
Найсвятіші слова
про любов до Вітчизни
на війні
пишуться Нею.
До останньої краплі пролита
за рідну землю,
Вона робить цю землю
іще святішою.
* * *
Крок за кроком, день за днем
Богом даною межею
йду між димом та вогнем,
між залізом та іржею.
Мов крізь кригу напролом,
йду між нею та росою,
між травою та косою,
між потворним та красою,
між добром іду і злом.
Йду між мороком та світлом,
між зів’ялим та розквітлим,
між богемним та багном,
між багаттям та золою,
між нектаром та бджолою,
між лозою та вином.
Між мечем іду і плугом,
йду між ворогом і другом,
між реальністю і сном.
Йду між миром і війною,
і між тими, хто зі мною
йде межею, ще земною,
між вершиною і дном
цього світу, у якому
я не раз іще скажу,
що люблю цю незникому,
прижиттєву цю межу.
Не месія, не пророк,
сам собі даю урок,
як іти за кроком крок,
всупереч пересторогам,
через терни до зірок.
Між дияволом та Богом
мої кроки… роки… строк…
* * *
А лиманський Гайявата…
Цей Микола
Вінграновський
(Микола Вінграновський)
За кущами ніч крадеться, підкрадається до серця. Око злякане шукає,
наче голку в сіні, стежку.
Суне темрява снодійна. Впали в сон дороговкази.
Загубилася дорога
між лихими манівцями.
Стала чорною палітра. Білий чорним став квадратом.
Почорніли, мов черешні, яйця білої ворони.
Стала чорною, мов кава,
золота «Перлина степу»,
а таврійський Гайявата все одно її смакує.
Цей Кичинський Анатолій
одяга сорочку білу,
аби нею присвітити
тим, хто в потемках блукає.
Ось чому так видно стало,
видно все, як на долоні: де — верблюди, де — шакали,
а де бісер — там і свині.
* * *
Там, аж отам —
на краю цього дивного світу —
камінь не тоне…
вода не зникає в піску…
Скільки завгодно
в одну і ту саму ріку
входити можна,
вклоняючись вічному літу…
Там, саме там
не існує ні сліз, ні розлук…
Навіть пустеля
піщинкою кожною квітне…
Йдеш, а назустріч —
кожнісінька мить мимолітна…
в руки дається…
і не виривається з рук…
* * *
Вже Лета літа в засвіти спливла.
І знов душа осінній шлях торує
туди, де небо завжди
їй дарує
пір’їнку з перелітного
крила…
* * *
Іду в поля осінні
шукати голку в сіні,
аби, її знайшовши,
у неї засилити
летючу павутинку
із бабиного літа,
затим позашивати
всі рани, що на серці.
* * *
З осіннього неба усміхнений Бог
говорить мені: «Не печалься, мій сину».
Послухаюсь Бога — і купу тривог
закину подалі хоча б на часину.
Зрадію вороні, що не відліта.
Вклонюся камінню, що впало під ноги.
З дощем привітаюсь, дарма що сльота
розмила до тебе стежки і дороги.
В цей наскрізь промоклий, в цей пахмурний час,
дарма що в розлуці душа самотіє,
ти теж не печалься — ця осінь для нас
ніколи й нізащо не відзолотіє.
І не відкурличе. І не відлетить.
Ні з листям за вітром. Ні в ірій за птаством.
Ця ж осінь для нас — не що інше, як мить,
зупинена Богом і названа щастям.
Зупинена там, де від купи тривог
ні сліду, ні згадки про неї нема вже,
де, з неба зійшовши, признавсь мені Бог,
що в тебе він, рідна, закоханий майже.
* * *
От і все. От і все. От і все.
Вже не листя, а попіл несе
вітер наших ілюзій.
Посіріли степи та ліси.
Посуворішали голоси
розчарованих друзів.
Розчарованих тим, що вино
в їхніх чарах прогіркло давно
і що істина в ньому
теж гірка і вже не золота
і що звіяні вітром літа
не вернути нікому.
А згори — все «курли!» та «курли!».
І пронизує присмак золи
розтривожений простір,
у який, наче в душу, проник
чи то стогін, чи зойкіт, чи крик,
чи то вереск, чи постріл…
Говори! Не мовчи! Говори!
Мій журавлику, щО там згори
ти у серці моєму
запримітив? Кажи! Не мовчи!
Щось прощальне мені прокричи!
Щось печальне… До щему…
* * *
За вереснем– жовтень,
за жовтнем — листОпад,
а за листопАдом — таки снігопад.
І буде слизькою дорога на допит.
І стане суддею спокусливий гад.
А далі що буде, лиш Богу відомо,
й таке відчуття, що дияволу теж,
чи прірвою стане дорога додому,
чи радість від неї не знатиме меж.
І якось аж дивно, що все вже позаду.
І хто мені скаже, коли ж це і де
надкушене яблуко райського саду
прокотиться мимо і в небо впаде?
* * *
Найдовша ніч, коли ти в ній сама.
А я не сам. Я з думкою про тебе.
Де приземлилось наше сьоме небо,
тебе моєї в мене вже нема.
* * *
Самота — саме та сумота,
від якої вже ні з ким тікати.
Отака ти, самото. Така ти.
Найсумотніша. Так, саме та,
до якої мені не звикати.
* * *
Я тебе хочу.
Я тебе дуже хочу.
Я зголоднів за тобою.
Я задихаюсь без тебе.
Мури та прірви між нами —
схочеш? — і я перескочу.
Схочеш? — і я перестану бути
птахом без неба.
Як же без тебе
мені осточОртіло
все це!
Досить ховатись від мене!
Досить мені лише снитись!
Вийди мені назустріч!
Спіткнися об моє серце!
Тільки отак, саме так ти
не даси йому зупинитись.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.
