Нарис про книгу Сергія Мартинюка та Василя Якименка «Українці – люди Сонця Неба» (Київ, 2023)

0
635

«Ворушимо міцне вогнище України і не даємо йому згасати або формуймо культ Українця в світі»: нарис про книгу Сергія Мартинюка та Василя Якименка «Українці – люди Сонця Неба» (Київ, 2023)

Історичний шлях нашої нації є тривалим, є неоднозначним з огляду як на об’єктивні, так і суб’єктивні складові. Скільки нам – Українцям – років, століть, тисячоліть? Що ми здобули на цьому непростому, інколи суперечливому шляху? Що загубили, утратили? Що від доброго серця подарували? А скільки в нас вкрадено: людей, ідей, назв, історичних постатей і подій?!.. Такий, досить сумний, перелік, на жаль, можна продовжувати та продовжувати. Проте, на щастя, є карколомні періоди, періоди «тектонічних зсувів», зокрема, у політиці, державотворенні, сплесках, проявах національної самоідентифікації, у наполегливій непримиренній боротьбі за власне «Я» кожного Українця та за загальноукраїнське «Я» на етнічній мапі планети Земля. Не дозволити перервати цей знаковий ланцюжок пам’яті, створювати рідні зв’язки між різними генераціями Українців, формувати шанобливе ставлення до власного історичного коріння, збирати «калинові», «вербові», «джерельні» безцінні розсипи українського ментального Всесвіту та невпинно, наполегливо, відповідально передавати їх у спадок прийдешнім поколінням наших нащадків. Наш обов’язок – знати свою історію, інтерпретувати її відповідно до власних стандартів, цінностей, уявлень, традицій, національних пріоритетів.

Одну з ключових позицій у збереженні української ідентичності посідають різноаспектні авторські тексти – історичні, краєзнавчі, поетичні тощо. Саме в такому контексті хочу репрезентувати знакову книгу Сергія Мартинюка та Василя Якименка «Українці – люди Сонця Неба» (Київ, 2023). «Ворушимо міцне вогнище України і не даємо йому згасати! Не боїмося бути інакшими і доводити, що не той козак, який за течією пливе, а той, що проти неї», — ось основний посил книги. Дуже важливо почути та побачити мерехтіння авторських сенсів, смислів, декодувати їх, окреслити авторську модель художнього світу: «Вважаю своїм пріоритетом започаткувати нове мислення нової Української еліти, надихнути на відродження рідного «Я». Хочу надихнути на головне: ми маємо створити нову націю із попелу старої – націю з розумом Переможців. Приєднуйтесь!» На наших очах відбувається новітня історія України, формується новітній літопис нації: «Краєзнавча розвідка « Українці – люди Сонця Неба» спонукає думати і сперечатись, аналізувати і знаходити істину. Друзі, наступаймо і перемагаймо, формуймо культ Українця в світі. Не біймося змін. Не біймося бути собою. Маю честь бути Українцем!» — звертається до читачів Сергій Мартинюк в анотації до книги. І це авторське credo – «вірю в Україну!»

І знову читаємо в анотації: « Сергій Мартинюк і Василь Якименко доводять, що Україна була, є і буде, незважаючи на війну… Настав той час, коли більше ніхто і ніколи в світі не переплутає Україну з московією! Роки Незалежності нашої країни покликали до неординарних підходів у висвітленні літопису, походження українців, правдивого його вивчення та впливу інших цивілізацій на сучасну українську націю… Піднімаємо з глибин історії шумерські та етруські тексти, вони не чиїсь, а наші, наших славних пращурів Українців».

Ми боремося наполегливо з проявами меншовартісності, що століттями нам нав’язував споконвічний північний ворог, який намагається нахабно, брутально домінувати в новітніх рашистських імперських наративах. Без сумніву, цілеспрямовано необхідно формувати культ Українця, інтегруючи в одне монолітне ціле віхи нашої історії, котра має глибинні підтексти та декілька (принаймні!) тисячоліть. Маємо повернутися до істини, використовуючи концептуальні напрацювання як численних вітчизняних науковців, так і багатьох європейських і світових дослідників, щоб адекватно розуміти та репрезентувати сенс нашого БУТТЯ, БУТТЯ УКРАЇНЦІВ, НАШ ВЕЛИЧНИЙ ІСТОРИЧНИЙ ШЛЯХ…

«Ворушимо міцне вогнище України… Не боїмося бути собою…» — основний посил цієї книги, котра яскраво ілюструє концепцію співавторів, наголошує – Сергій Мартинюк.

І ще один аспект, не менш актуальний, можна сказати – «знаковий»: це інтерпретація власне самої назви краєзнавчо-художньої розвідки «Українці – люди Сонця Неба». На перший граматичний, стандартний погляд щодо сполуки «Сонця Неба» тут не вистачає або пунктограми «тире», або сполучника «і». На моє запитання один із співавторів Сергій Мартинюк відповів, що це принципова позиція, що «Сонця Неба» є одним значущим поняттям, символізуючи єднання українців протягом багато тисячолітньої історії: від оріїв, етрусків, шумерів, трипільців до козаків, вояків УНР, до новітніх воїнів ЗСУ. Сергій Мартинюк та Василь Якименко, аргументуючи власну позицію, доводять, що ми – УКРАЇНЦІ – завжди живемо в гармонії з природою, із Всесвітом, відповідаючи важливому статусу «ХАЗЯЇН», котрий є складовою культу УКРАЇНЦЯ, формувати який закликають співавтори. «Сонця Неба» — це наші прадавні традиції, це гармонійне поєднання планети та космосу. Така «гра слів», таке авторське бачення назви книги є надзвичайно важливим, концептуальним, принциповим, поєднуючи різні періоди розвитку нації, яку ми і весь цивілізований, демократичний світ називаємо УКРАЇНЦЯМИ.

Безперечно, книжка руйнує певні усталені стереотипи. Певно, можна дискутувати не лише навколо назви, а й щодо будови та фактичного матеріалу, маніфестованого в розвідці. Так, зокрема, репрезентовано різножанрові тексти, а саме: прозовий письменницький літопис, вірші з війни, сюжети з війни, нариси про Київ, лінгвістичні рефлексії, «Одеська сага», постскриптуми тощо. Формально, відповідно до змісту видання складається з таких частин: «Письменницький літопис», « Степняк, або «Разобрать деревню», розділи 1 -7, «Заключне слово», «Одеська сага», «Лелечанки про Київ». Слід також зауважити, що книгу дуже вдало проілюстровано світлинами з особистого архіву Сергія Мартинюка, малюнками художника Олега Шупляка (наприклад, картина «Код землі батьківської»), графічною реконструкцією прадавнього українського житла, давньою мапою тощо. Кожна частина видання має промовисті поетичні та прозові епіграфи, автором яких є Сергій Мартинюк (псевдонім – Світогор Лелеко).

Спочатку ми знайомимося з «Письменницьким літописом (записками з війни)». Чуємо впевнений голос та заклик:

Ми разом всі!

Ми не різні!

Ми своєрідні!

Ми єдині!

Ми нескорені!

Ми незламні!

Ми Українці!

Від Сяну до Дону!

Сильні, бо Безсмертні!

Сміливі, бо Гідні!

Нескорені, бо Українці!

Круті, бо Відважні!

Сергій Мартинюк. Ірпінь – Київ, 2022 р.

Історія свідчить про те, що йде споконвічна боротьба за Україну. Так французький політолог Ален Безансон пише ще в 1978 році: « У разі поразки, будучи вимушеним надати Україні автономію, срср зруйнується відразу, а з ним і його домінування над третиною світу. Певною мірою наше майбутнє, наша доля вирішується на берегах Дніпра…». І це відкриття відбувається зараз через культурний шок, через неймовірний подив, через вибухове захоплення нами – УКРАЇНЦЯМИ, через розуміння значущості нашої тотальної, запеклої боротьби за власну національну ідентичність, нашу «самість», наше спільне багатотисячолітнє «Я». «Боротьба йде, Київ – непорушний, стоять береги Дніпра, а московія, як завжди, бреше та вбиває, Захід – у заціпенінні, здивований. Захід відкриває для себе Україну».

Ми читаємо літопис новітньої війни, новітнього героїчного спротиву в частині під назвою «Степняк, або «Разобрать деревню», один із її реальних епізодів – про мужній Ірпінь та територію навколо. «Що в місті не змінилося, то це лише його гонорова вдача. Ірпінь поранений, з одного боку, з іншого боку – зруйнований і скалічений. Але, незважаючи на недавні бої, місто свого власного шляхетного обличчя не втратило». Поділяємо радість від перемоги; це – щемливий, ніжний та глибокий стан душі тих, хто вистояв: «Яке то солодке відчуття – перемога. Приірпіння вільне. Київщина вільна». У сюжеті закономірно витікають деталі мирного життя Ірпеня: такі зворушливі, такі милі «кафешки» — своєрідний маркер спокою та затишку. «Ми зайшли в невеличку кафешку прямо в центрі Ірпеня. Кафе популярне і з промовистою назвою «Франсуа кав’ярня»… Мені імпонувала ця пекарня-кав’ярня». Несподівана зустріч вояків, які колись випадково перетнулися на стежині війни: « — Називай мене «Степняк». Такий у мене наразі позивний у війську, — спокійно сказав мій співрозмовник після того, як ми всілися за столик». Так створюються хронічки новітньої війни. Книга є автобіографічною, упізнаємо реалії життя Сергія Мартинюка. Війна жорстко та жорстоко поділила наше буття на «до» і «після». І з цим нам жити, з усвідомленням глобальної катастрофи, яку ми разом долаємо. « — А я залишився «Письменником». Викладаю зараз у Київському військовому ліцеї імені Івана Богуна. Намагаюся ліцеїстам вкласти в голови думку: «Я Українець і маю розум Переможця». Такі сентенції є суголосними з думками Євгена Маланюка – «імператора залізних строф», офіцера та поета, культового Григорія Многогрішного з пригодницького роману Івана Багряного «Тигролови», героїзмом і знаковими піснями січових стрільців і вояків ОУН – УПА, українським військовим мелосом новітньої війни. Це наші славетні, з діда-прадіда традиції, звитяги, перемоги. « — Так ми і розбудуємо. Відбудуємо й зробимо ще кращими наш Ірпінь і нашу Україну. Ми багато говорили про бої в Ірпені і Приірпінні. Про початок війни. Про перші бої. Про перших добровольців.

— Знаєш, я досі не можу зрозуміти. Як? Як ми втримали Ірпінь?»

Попри «брудні» політичні ігри, Українці встояли, об’єдналися та об’єднали навколо себе весь цивілізований світ. «Втримали і не пустили. Втримали – і це головне. Рашистів почали бити і мінусувати сотнями й тисячами, і домовленості по здачі України провалилися». Також «Степняк» розповідає «Письменнику» про методи ведення війни московітами, про «зачистку» навіть невеликих українських населених пунктів. « — Слухай, «Письменнику», розкажу тобі про московську інсценівку «разобрать деревню». Вони між собою змагаються, хто зробить останній прицільний постріл. Б’ються об заклад і ставлять ставки, як у казино. Не дивись так здивовано. Вони звичайні покидьки і гниди… Отже, виходить, що на карті село є, а по факту його немає. Все зруйновано і все перетворено на суцільний степ. Це називається у них «разобрать деревню». І з глибин нашої національної пам’яті «винурює» чорна мітка, відома нам як «дике поле», «дикий степ». « — Сумна, трагічна історія про знищення наших населених пунктів. Тепер і думати не треба, чому нашу місцевість довго називали «диким полем». З такими сусідами воно завжди було б диким полем». Ми повинні сприймати Українця як сильну особу, як постать, глибоко це усвідомлювати, пишатися собою, своїм родом, своєю нацією. « -Треба готувати нову еліту після війни. Нам слід робити культ Українця в Україні і світі. Треба виховувати майбутніх аристократів. Таку молодь, яка почне виводити Україну з кризи». Ми завжди були, є і будемо частиною Європи, успішно реалізуючи амбітні концепції власного державотворення. «… Нам треба Європу робити тут, в Україні… Треба дібрати команду патріотів із національною ідеєю побудови розвиненої Держави. І з мінімальною толерантністю до «совка», лівацтва, корупції». У «Постскриптумі» підсумовується аналізована інформація, акцентується увага читачів на актуальних роздумах. «Останнім часом багато задаються питанням: Чому так? Що вони тут забули? Чому нелюдська жорстокість? Чому вбивали цивільних так безжально? Чому писали на зруйнованих будинках: « Хто вам дозволив так красиво жити?» Чому викрадаються діти і вивозяться до росії?» Брехня для орків перетворилася на смисл щоденного існування. «Вони на чорне говорять «біле», на добро – зло, на війну – «операція», на зраду – подвиг, на вбивство як «прінужденіє до дружби», шанувати свободу для них – це страх і підлабузництво». Відомий письменник Станіслав Лєм ще в 1977 році так влучно схарактеризував «носітелей руського міра»: «Росіяни були кодлом, яке усвідомлювало свою підлість і ницість, — безсловесним, глухим, здатним на будь-яку розперезаність чином; отож, ґвалтуючи 80-річних бабусь…» Ці істоти ця біологічна маса є фізіологічними потворами, збоченцями. «… вони обсирали все – жодні тварини не демонструють подібної, так би мовити, ЕКСКРЕМЕНТАЛЬНОЇ ЗАПЕКЛОСТІ, яку демонстрували росіяни, забиваючи й наповнюючи своїми екскрементами розгромлені салони, шпитальні зали, біде, клозети, серучи на книжки, килими, вівтарі…» І окреме питання – це проросійські люди в Україні, які не змінюють своєї позиції навіть за умов новітньої повномасштабної війни. Не вкладається у свідомості, як їх можна назвати українцями або громадянами України?! Дійсно, не розуміють, не хочуть чи не можуть, бо перебувають у маревах міфів московітів?! « — А скажіть, будь ласка, можливо, ви якось провокували русскіх і тому вони по вас стріляли? Ну, не можна стріляти в людей з танка. Я не вірю».

І ще декілька роздумів про знаковість тексту книжки. Художній стиль насичений яскравими афоризмами та афористичними гаслами, спрямованими до свідомості кожного з нас – кожного Українця: «Нам треба створити культ Українця в світі!», «Наші села – це діаманти забутого літопису», «Я знаю, що ми переможемо», «Коли на твою хату нападають, то її не білять, а захищають», «Починається войовнича, наступальна, смілива, амбіційна ера Гідності України», «Українська мова – мова майбутньої еліти України і світу!»

Продовжимо ментальну подорож книжкою «Українці – люди Сонця Неба». Розділ 1 має такий промовистий епіграф: «Розпалюю вогонь нашої майбутньої Перемоги! Вірю в одвагу і шлях невгнутого Меча Свободи! (Світогор Лелеко. Ірпінь. 24.02.22. 6.00 ранку)». Знання – це надзвичайно потужна інтелектуальна зброя, яка результативно формує нашу етносвідомість, поєднуючи численні генерації Українців у монолітну націю. «Пізнаючи етнос і філологію українського народу, доходиш висновку, що українці впродовж існування, через їхнє впізнання світу мали різні назви… називали свій нововиниклий рід назвою свого – (сонця) – РА (від якого виникла назва неба – РА – Й — ставши їм віропоклонством)». У книзі маніфестовано глибокі думки щодо етногенези Українців, походження української мови та етимології ключових слів на позначення культових понять та важливих артефактів, інколи забуті «пазли» нашої славетної історії. «… походження проукраїнської назви землі – ЛАН… У козацьку добу її козаки в причорноморських землях Тавриди назвали – як обробну землю – паЛАН кА…» Крізь усю книгу проходить концептуальна думка Сергія Мартинюка та Василя Якименка про те, що Українці – люди Сонця Неба: «Один з аргументів, що доводить походження назви українці (люди Сонця Неба) – це назва із роду хоР(я) Ан (які поклонялися сонцю РА і небу – РАЙ) – їхнє слово РАНОК, що означало в них – РА (сонце); НОК (іде)». Це закарбувалося та передалося в наших звичаях і традиціях, зокрема в подібних вигуках: «Звуком НО і понині українці – Нокають – на коней, примушуючи їх таким чином іти». З Трипілля ми успадкували прадавню символіку: «Іще з трипільського періоду наші пращури сонце культивували символом – ХРЕСТ – символ чотирьох сторін світу». У Велес-книзі (Велесовій книзі) також є пояснення щодо символу « Сонця Неба»: «… Земля нас тримала, бо сонце і небо на стягах несли…». Можна інтерпретувати як своєрідну гіпотезу ще один постулат співавторів: «Те, що нинішні українці є спадкоємцями людей неба, доводить і назва полянського роду – Анти, у якій слово АН з правіків – у пастуших – (царських скіфів) – полян, означало небо…». У Велес-книзі також згадуються СВА-Рожі сини, що в ті часи мало відповідне значення: «Сини – нащадки віри пращурів, які були об’єднані – (СВА) із вогнем – (РО)». Праукраїнська геральдика «доводить твердження про синів сонця неба з групи київських князівських прaпорів». У розділі, зокрема, прокоментовано такі слова: 1) ХОХОЛ – «жовто-блакитний ( людина неба) із кримськотатарського доводу»; 2) УКРАЇНЦІ – «назва УКРАїнці склалась із слів: УК – РА – РАЙ, У – Уклін (Уклонятися), а Вклонялись хоряни РА, РАЮ – сонцю і небу»; 3) КАЦАПИ – « КА – (рука); ЦАПАТЬ – ( хватати) – жадна рука. Кацапи своєю жадною рукою повертають завойовані монголами землі… Істота – цап, який цапає-хапає, об’їдаючи з великою жадібністю листя на дереві».

Розділ 3 вражає ще одним епіграфом з глибинним підґрунтям.

Я є ант, пелазг і етруск…

Я є скіф і шумер…

Я – Українець, і мене не здолати…

Нескорений і тому безсмертний!..

Сергій Мартинюк

6 грудня 2013 р.

Київ. Палац Гідності

До речі, географічні назви також дозволяють нам зазирнути в тисячолітню національну історію. «До нашого часу дійшли полянські назви з елементом РО (вогонь); РОкитне, КоРОстень, ОстРОг, ХоРОл тощо». Античний автор Геродот описав місце проживання полян, назвавши їх царськими скіфами. Артефакти, зокрема, сакральні споруди, без сумніву, розкривають давні таємниці. « Назва КУргАН означала: духовник нечистих сил, неба і місяця ( від слів КУ – (дух); ГАНЬ – по – гАНь — місяця і неба, які увічнювали потойбічне життя померлих». На думку давніх Українців, енергія місяця мала велику силу, суттєво впливаючи на земне життя. Сергій Мартинюк та Василь Якименко наводять ще такі аргументи на користь нашого багатотисячолітнього проукраїнського та українського буття. «Походження назви води, яку хоряни-русини називали РУ, доводять такі слова: Русло, СтРУмок, Ручай, ПеРУн – (той, що пере – очищає РУ – водою), українські жінки й понині процес очищення одягу водою від бруду називають – « я, Пе–РУ – одяг».

У розділі 4 йдеться, почасти, про давній острів Руси (Русі), який описаний у спогадах арабських мандрівників. «Сам острів утворювали три річки: Дніпро, Тясмин та Ірдань (річку ІРдань оспівано в одній із щедрівок «Ой на річці на ІРдані…»), а також доповнює давнє минуле ІРданське озеро, яке знаходиться поруч – перетворилось у нинішній час на болото. Цікаво, що прадавнє слово – ІР – входить у назви: ІР – Дань, ІР – Пінь, ІР – ЛАНдія та ін…» У книзі «Українці – люди Сонця Неба» подаються численні легенди про глибинну правійськову історію праукраїнців, про правічну нашу мужність. «У бою під Доростелем (971 р.) літописець київський написав, що цар Святослав сказав воїнам: «Нема вже де нам подітися. Волею і неволею почнемо бій. Не посоромимо землі України (Руси), а ляжемо кістьми. Мертві сорому не мають. Коли ж утечемо з поля брані, сором гнітитиме нас. Я буду попереду. Коли моя голова поляже, то тоді самі про себе думайте». І відповіли йому воїни: «Де твоя голова поляже, там і ми свої голови складемо». Достойний князь – достойні воїни». Відомий український історик Микола Аркасс так пише у своїй праці « Історія України – Руси»: «…Козак – у нього душа велична, у нього вольовість незламна. Такий він був, наш князь Святослав».

Розділ 5 починається знаковим епіграфом-закликом до сучасних Українців:

Перемагай перемогою!

Не відступай ніколи,

Зроби маленький крок назад,

Перегрупуй сили,

Знову вперед, в наступ!

Це наше життя,

Стародавнього Українського люду.

Слава Оріяні – Україні!

Сергій Мартинюк

22 січня 2015 р.

Закономірно згадуються наші прадавні зимові традиції, своєрідні святкові маркери. «Про те, що слово – КУ в наших пращурів означало – ДУХ, доводить назва духовних батьків: Куми – (духи ми); Кума – (духів мати); Кум – (духів муж). Слов’яни на Різдво (приходу двох) ставили в своїх оселях в духовному місці – Кутку житнього снопа – дідух як символ бога місяця – БО – ЯНа, який за вірою тих же слов’ян правив-мирив житом. Це доводить назва міста Житомир, яким міщани-слов’яни того ж міста правили житом – ЖИТОм МИРили – (правили)».

Детально аналізуючи наші свята, Сергій Мартинюк і Василь Якименко приходять до важливих висновків щодо прадавності нашого народу.

«… предки українців, попри всі історичні негаразди, попри великі переселення племен і народів, зуміли зберегти себе окремою людською спільнотою, безперервно проживаючи протягом останніх 10 тисяч років на одній і тій самій території, примножуючи на ній кількість нащадків того давнього спільного предка. Упродовж тисячоліть змінювалися в нашого, «весь час тутешнього», народу тільки назви – від умовного «трипільці» до реальної сьогоденної назви «Українці».

Розвідка «Українці – люди Сонця Неба» має окрему інтелектуальну «нішу» в новітньому духовному просторі України. Тут ми знаходимо концептуальні рефлексії про етногенез українців, формування та розвиток української мови, про світоглядне підґрунтя свят, які дійшли до нашого часу, про традиції новітньої нації, боротьбу за незалежність, про тотальний спротив споконвічному північному ворогу. Для шанувальників творчості Сергія Мартинюка безперечно вгадується його власний, особливо-переможний стиль і пізнаєте щось нове. Книга чекає на свого вдумливого співрозмовника, котрий прагне усвідомити великий важкий історичний шлях власного народу. Книга варта читацької уваги!

УКРАЇНЦІ! МИ – ЛЮДИ СОНЦЯ НЕБА!

МАЮ ЧЕСТЬ БУТИ УКРАЇНЦЕМ!

МАЮ ЧЕСТЬ БУТИ УКРАЇНКОЮ!

Любов Дяченко-Лисенко, доцент Університету сучасних знань (м. Київ), член Товариства «Знання» України, Національних спілок журналістів і краєзнавців України

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я