Андрій Кондратюк (1938 – 2019). Новели

0
78

«Відстежували кожен крок…»

Що за самотніми пенсіонерами полюють, я знав іще у початку дев’яностих років минулого століття. Й упродовж десятиліть начувавсь багато історій, як упродовж десятиліть од немічних старців помешкання їхні відбирали, із конури витурювали. А то і розходували котрих.

Запрошення убогим зголодженим надсилали. Що у такім ото а такім ресторані о такій а такій годині увечері на них чекає безкоштовно столик із вишуканими наїдками і напоями. І мені кілька таких запрошень надходило. Але я не реагував. А декотрі просто дорогі і спокушувалися. Як отой нещасник. Пригощення для нього виявилося справді щедрим. Потрапезував він досхочу, як ніколи, може, у житті. Не пам’ятає, як і додому доплентався. Чи уже привезли його тачкою. Як отого Карася.

Коли ж прокинувся, то голови підвести одразу не зміг. Так тіло все в одну неміч обернулося. А над ним уже і благодійники стоять:

— Голубчику, вам підлікуватись треба. Ось безкоштовна путівка в санаторій…

Руки виціловує нетяга благодійникам. І тачкою своєю до санаторію спровадили, завезли.

А коли із санаторію у збадьорінні повернувся своїм уже ходом, то вхід у законне своє помешкання йому перепинили чорні броньовані двері. Сюди-туди кинувся. А йому і папірці показують:

— Ви ж, голубе, свою кватирю продали. Ось підпис ваш, прошу пана…

— А я не пам’ятаю… — випалив спересердя ошуканий.

— То-то. Треба пам’ятати, голубчику… — лагідно відказали, посміхаючись.

Отак пошився легковірний у бомжі.

А оден столичний дідусь мав рідну сестру у Черкасах. Й на схилі віку свойого вирішив, надумав провідати її, із гілкою роду свойого забачиться. У сестри затримався аж на цілих три тижні. Коли ж у столицю повернувся, то вхід до його помешкання також перепинили сиві броньовані двері. Сюди-туди кинувся. А із старця ще і насміхаються: «Бо чого було у сестри три тижні сидіти. Побув день-два, і гайда додому…».

Чутки до мойого старіючого слуху долинали, доносилися, що по кілька разів таємно перепродували цілі доми з усіма мешканцями, із живими людськими душами. І кінці у воду.

А от зовсім недавно жінка, яка випадком позустрілася мені, і таку історію, що сталась із її подругою, переповіла.

Цю двохкімнатну квартиру одержали у 1959 році батьки тієї подруги, коли вона дитиною ще була. Життя так склалося, що заміж не вийшла. Не усі ж люде паруються. Після смерті батьків замешкала сама. Минали літа. За ваготою самотнього життя не зчулася, як і до сімдесятилітнього віку наблизилась. Інколи помагали далекі родичі. І вона їм у дечому помагала.

Ось і цього разу покликали дітей малих у їхньому домі доглянути, бавити. Три дні додому не навідувалась. Завершувався січень. А як першого лютого додому повернулася, то у дверях стирчав новий замок. Сюди-туди кинулась. Замка зірвали. Але — овва! — у помешканні було зовсім порожньо. І найменшого папірця од її речей не зосталося.

Аж тут підступається до потерпілої якась жінка і показує документи на цю квартиру, яку вона укупила ще у грудні минулого року. Ізнов почалося встановлювання нових замків. Походеньки, походеньки. Добре, що ті далекі родичі надали потерпілій прихисток у своєму домі. Далі з’ясовується, що ця квартира уже була продана у 2014 році.

— Коли нещасниця, — оповідала мені далі співрозмовниця про свою подругу, — заявилася у поліцію за поновленням документів, то на неї поглянули так подивовано, а ніби на гостю з того світу. Одне ясно. Відстежували кожен її крок…

Слухав я. І клясичне до мене наближалося. Горе позоставленому. І самотньому. У наш час.

За субсидією

Ви знаєте, що таке субсидія? О, ви не знаєте, що таке субсидія!

А я знаю, що таке субсидія. Років п’ятнадцять тому я вже ходив за субсидією. Бо моє існування тоді наближалося до напівголодного. Зібравши потрібні довідки, я і вирушив, спрямувався до жонду за субсидією.

І ось там спалахнула, запульсувала непередбачувана дражлива ситуація. Річ у тім, що мої земляки визначили мені невеличку допомогу. І я її висвітлив, як і годиться.

— А чому ви в іншому місці доход отримуєте, — підозріле одразу навстріч мені спрямувалось. Може, ви там і бізнес маєте, і доми великі приховуєте?! Ми перевіримо.

Повертілось, покрутилось, але субсидію невеличку мені тоді визначили на півроку.

Здогадуватись можна, що перевірка пішла фундаментальна. Через кілька місяців мене звідомили, що утримуватимуть, не доплачуватимуть пенсію у сумі аж шістсот гривень. З’ясувалося, що десь колись там були публікації, за які ще виписували невеличкий гонорар. Наприклад, 4 гривні 52 копійки. Мене одразу віднесли, уписали в категорію працюючих пенсіонерів. Сума утримуваної пенсії значно перевищувала суму субсидії.

Більше потому спрямовуватись, ходити за субсидією я не наважувався. Зухвальства не вистачало. Хоча і квартплата моя перевищувала гарантованих 15 відсотків доходу.

Аж-но тепер, коли квартплата за мою міську конуру сягнула вершин моєї пенсії, я змушений ізнов спрямовуватись, рушити за субсидією. Тим паче, що радійно, телевізійно, у пресі про одне лиш повторюється. Що тепера досить підпис поставити свій, і вам субсидія оформиться в акурат безперешкодно.

Попередньо довідуюсь, що субсидію оформлюють із 9-ої до 13-ої години на такій то і отакій вулиці у будинку «Г». Ізвечора загадую собі не проспати. Раненько рихтуюсь у путь, прихоплюю із собою квитанції про сплату всіх попередніх платежів за останні місяці. Як і научали мене люди бувалі у походеньках за ласкавизною.

По сьомій ранку і вирушаю у путь зі своєю незамінною і незмінною вбогою торбинкою. Путь бо не близький, а для моїх старечих недужих ніг то уже і дальній. У путі стоїчно долаю перешкоди. До одного повороту і за поворотом тротуар у риштуванні заблокований. Прохід вузенький, умоцьований старими ковзькими дошками, скрізь цвяхи стирчать, на узвишковість мене позустрічні люди витягують. Але і те з Божою поміччю подолано. І уже ось на означеній вулиці. Але де ж той омріяний загадковий дім «Г». Ось із підворітні чоловік із жінкою виходять. У них запитую.

— Шуруйте за нами… — каже чоловік.

— Я за субсидією…

— Ми також…

— Буду за вами.

Будинок «Г» заховався у глибині вибоїстого двору. Жінка зачеплюється за вибоїну і ницьма падає долі. Чоловік стривожено підіймає жінку і у ході чіпко тримає її за руку.

У маленькій напівтемній кімнатці вже зібралося душ двадцять. Усе старенькі дідусі й бабусі із палицями. У котрих палиці суцільно чорні, як моя, а у котрих і сиво зблискують.

До дев’ятої залишається ще півгодини. У напівтемній малій кімнатці струменить густий настрій очікування. Я усідаюсь зі своїм очікуванням на вільному розхитаному стільцеві.

Що ближче до дев’ятої, то настрій очікування пульсує зактивовано, загусаючи. Уже десять хвилин по дев’ятій минає, і тільки тепер раптом розгонисто увіходить очікувана визначальниця субсидій. Котрась бабуся із сивим ціпком порипалася за нею. Крізь напівпрочинені двері вихоплюється гучний голос:

— Роздягнутись не дають.

Бабуся знічено провинно тупцяється на місці.

Затим почали заходити. Я напружено пильную, з ока не випускаю своїх попередників. Але черга переходить дуже швидко. Й усі бабусі й дідусі зі своїми ціпками віддаляються пріч із нічим. Виявляється, там, окрім підпису власноручного, іще треба заповнити до десяти інших позицій. Хто надає послуги і їхні грифи. Ніхто до цього не був підготовлений, довіряючись реклямі, як усе дуже просто.

Скоро заходжу і я.

— Забирайте свою заяву. Оформляйте, як належиться… — виклично до мене чиновниця.

— Поможіть мені, будь ласка… — знічено тихо я.

— А чо’ ви на мене кричите — ізнов чиновниця. — Ідіть. Виходьте!..

Я знічено віддаляюсь. Уже у вузькім коридорі переповідаю спраглим субсидії свою безвихідь.

Відносно ще молода жінка нараює:

— А нехай вам сусіди поможуть оформити заяву.

— Да нема таких сусідів… — моє безпорадне вихоплюється.

— Вы очень плохой человек, если у вас нет таких соседей… — усе та жінка.

— Я знаю, що я найпаскудніша людина у світі, — кажу я. — Але, ласкава пані, поможіть мені.

Жінка погоджується. Я усідаюсь за малим столиком на розхитаному стільцеві. Передаю жінці квитанції про квартплату за останній місяць. Що вона диктує, я уписую у зазначену графу. Затим зрадніло упірнаю крізь прочинені двері до омріяної мети. Служебниця, кинувши позирк на мою заяву, з лементом повертає її мені.

— Не все вписано. Виходьте!..

Я знічено віддаляюсь зі своєю палицею. Але душу мою охоплює, зчавлює гіркий присмак приниження, упослідження.

Жінка-благодійниця за малим столиком своєю рукою заповнює пропущену позицію.

Стою знову тремтячи перед чиновницею. Вона знову повертає з лементом мою стражденну заяву:

— А такого ніякого жеку уже нема. Тепера він жео. Виходьте!..

Крізь загусаюче приниження пробивається і моє невтримне:

— Я маю статус інваліда. Прошу не поводитись таким чином зо мною. Виправте, будь ласка, означене слово своєю рукою.

Моє густе приниження випромінює свою дію. Схоже, що служебниця сповна наситилась ним. Вона бере ручку і виправляє проблемне слово.

Я охляло полишаю кімнату. У коридорі людей погустішало. Душ уже тридцять чи й сорок мо’ зібралося.

— Будь ласка, дозвольте мені десь присісти, — кволо вихоплюється моє прохання.

Мені звільняють розхитаний стілець. Відпочиваю, сам себе заспокоюю від сердечного нападу. Відтак бажаю всім присутнім щасливої удачі.

На вулиці мене зустрічає рідкий сніжок. Заповідається на ковзькість. І я, на чорну палицю спираючись, простую до метро, щоби поїхати на ринок. Гіркота приниження не спадає, не вивітрюється з мойого хворого старечого серця. Хочеться комусь виповісти про сьогоднішній день. «Ви знаєте, що таке субсидія?!» — стривожено вигукую я перед жінками, які торгують городиною. І переповідаю. Жінки прихильно вислуховують мене. Затим замовляю по кілограмові буряків, моркви, картоплі, капустину. Жінки з кожного кілограма знижують для мене ціну на одну гривню.

Але це була єдина спочутлива прихильність. Бо потому кому я зі своїх знакомців не переповідав цю історію, усі тільки подивовано знизували плечима: «Да не може буть. Кажуть, це ж дуже просто. Поставити тільки власноруч свій підпис».

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі.

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я