Із спроб «ЕСТЕТИЧНИХ КОМЕНТАРІВ» до «КОБЗАРЯ»
Мов за подушне, оступили
Оце мене на чужині
Нудьга і осінь. Боже милий,
Де ж заховатися мені?
Що діяти? Уже й гуляю
По цім А р а л у; і пишу.
Віршую нищечком, грішу,
Бог зна колишнії случаї
В душі своїй перебираю
Та списую; щоб та печаль
Не перлася, як той москаль,
В самотню душу. Лютий злодій
Впирається-таки, та й годі.
Про душу, її стан – і ця, з найкоротших Шевченкових мініатюр. Та чи довго треба писати про стан душі?.. Знову, і при цій нагоді, згадалася початкова фраза з твору Богдана Лепкого – ліричної поезії, яку такою ніжною і такою ж осамітненою, зболілою душею поклав на музику Денис Січинський: «Р о з ж а л о б и л а с я д у ш а…» Не хочеться виходити за ті межі, радше за те безмежжя: вісім складів, октава; ні тут акценту, ані паузи – одна лиш розжалоблена душа, тяглість: два слова – одне поняття… Якщо не зважати на розділові знаки, то й тут, у Шевченка, – один подих, одне зітхання такої ж зболілої, самітної душі.
Починається воно порівнянням: «Мов за подушне…» Гіркий, жорстокий парадокс: для сплати податку рахували душі, відривали від душі («Латану свитину з каліки знімають…»), а дивились – як на знаряддя праці, наділений голосом інструмент (instrumentum vocale). Споглядали, виїжджаючи й собі на поле, живі картини жнивування – як ті «інструменти» (in-stru-mentum: у-строй-ство) жнуть, в’яжуть снопи, складають полукіпки… високий день… далекий обрій…
Є вороги видимі, є – невидимі, що «оступають» людину, беруть її в полон. Чи не найпідступніший серед тих ворогів – нудьга. Не «журба», не «туга» чи «смуток» – саме «нудьга», нехіть до всього, навіть до життя (taedium vitae). Є в тому понятті специфічний для України, пов’язаний зі зруйнуванням Запорізької Січі історичний компонент («Козак нудиться, сердешний, / Що робить не знає»). Звідси – й прізвища: «Нуд», «Нудьга», інші подібні… Є те, що робить те поняття історичною реалією… Вривається, радше вповзає той ворог у душу, коли на якийсь час занепадає опора душі й тіла – дух («…що тіло рве до бою»). Отоді й вповзає той ворог у самотню, наче спорожнілу душу. Як же від нього втекти чи заховатися, коли він – у саму «душу преться»?..
Не втекти від того ворога, не сховатися – проганяти його треба, не дати йому й ступити на обшири душі. Заповнювати їх чимось живим, що будить, кличе до життя. Черпати – з минулого, яке і є життям, бо живе воно в пам’яті: «Бог зна колишнії случаї / В душі своїй перебираю / Та списую…» (малим «списував Сковороду» з пам’яті на папір, тепер, своє, – із душі на папір). Пам’ять, надто пам’ять серця, – це світло. Перед ним і відступає вповита млою нудьга, печаль… Завдяки тим «перебиранням» (як перебираємо струни чи клавіші) і постали Овідієві й Шевченкові «трістії» («скорботи»). Розвіювалась мла, зринали – сяйливі постаті: в уяві римлянина – Roma, в душі українця – Україна…
Осінь 1848 року… Чужина… Пустельний, випалений спекою острівець Косаралу – після виснажливої, на грані людських можливостей, подорожі… Попереду – зима… Тоді-то й лягли на папір ось ці рядки, з другим, кінцевим порівнянням: «Бог зна колишнії случаї / В душі своїй перебираю / Та списую; щоб та печаль / Не вдерлася, як той москаль, / В самотню душу. Лютий злодій / Впирається-таки, та й годі»…
Але гору бере дух – вогненна вертикаль Слова, немовкнучий Кобзаревий клич: «Борітеся – поборете…», голос Каменяра: «Лиш воюй, а не тоскуй»… «Роздуймо, браття, вогонь завзяття!»… «Кріпім, кріпім серця!»… «За Україну, за її волю…» – відлунює у стрілецьких, повстанських піснях…
