Із спроб «ЕСТЕТИЧНИХ КОМЕНТАРІВ» до «КОБЗАРЯ»
Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть.
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають, ідучи, дівчата,
А матері вечерять ждуть.
Сем’я вечеря коло хати,
Вечірня зіронька встає.
Дочка вечерять подає,
А мати хоче научати,
Так соловейко не дає.
Поклала мати коло хати
Маленьких діточок своїх,
Сама заснула коло їх.
Затихло все, тілько дівчата
Та соловейко не затих.
II. «Садок…»
Перша «картина» у «Садку…», картина для зору, таки мовчить: «Садок вишневий коло хати…» Та це все ж не мовчанка («мовчать гори», мовчить горе), тиша – промовляє, радше спонукає до тихого, вдумливого слова. У цій картині – мало слів, але багато стежок, що ведуть до інших подібних картин, а ті, своєю чергою, – до ще інших.
Прочитуючи і перечитуючи «Садок…» у контексті «Кобзаря», європейської літератури взагалі, – ступимо на ці стежки: «Садок-райочок насажу» («рай» мовами Близького Сходу – це «сад»)… «Сад божественних пісень», із яких Шевченко, ще маленьким, «списував Сковороду»… І не просто списував: майбутній великий митець робив із тих записів картинки («Хрестами / і візерунками з квітками / Кругом листочки обведу»)… «Сад» Епікура, кого наш мандрівний філософ називав Христом… Сад, у якому наші предки читали Горація (як Никифор Сокира із повісті «Близнята»)…
Садок – це мила у спеку тінь, де людина може побути з собою, чи зі своєю любов’ю («Полюбила молодого, / В садочок ходила…»), чи з книжкою, як цей же Никифор Сокира, чи просто погуляти на самоті зі своїми думками; де можна і «Богу помолитись», і схилитись над рідними могилками: «…по горі / Садочок темний, а в садочку / Лежать собі у холодочку, / Мов у раю, мої старі»…
Сад – це сон, і не тільки непробудний, яким сплять старенькі, а милий, солодкий, як про нього Сапфо у своїй пісні до Кіпріди (Афродіти): «З Криту ти до нас завітай, богине, / В світлий храм, де сад яблуневий милу / Стелить тінь тобі, а вівтар пахучим / Ладаном дише, / Де між віт рясних джерело холодне / Грає-гомонить, де уся місцина – / В пишнім цвіті руж, а з листочків тихо / Сон накрапає». Під таке «накрапання», згадаймо, заснув Микола Джеря, наш «Одіссей» (таку цікаву паралель зауважив Віктор Неборак, автор «Прочитаної «Енеїди»»).
У Сапфо – «джерело холодне», у нас – «криниченька» («А я піду в сад вишневий, в сад криниченьку копать»)… Бо дереву, щоб воно було щасливим, щоби давало плоди, потрібна вода, як про це у першому Псалмі: «І він буде як дерево, над водним потоком посаджене, що родить свій плід своєчасно, і що листя не в’яне його…» (протилежний образ – у «Пісні всохлого помаранчевого дерева» Ґарсії Лорки).
Сад, садок, садочок… Такі вже ці слова світлі, що й епітет «темний» – окрасою для них: «А я дивлюся… і серцем лину / В темний садочок на Україну»… Темний, а водночас – ясний: «Вона верталась із ясного саду, / Ясна, як сад, і радісна, як сміх,» – у сонеті Максима Рильського; так і про очі кажемо: «темні, як нічка, ясні, як день»… Бо й очі – «дзеркало душі», й садок – для душі… У ньому – думка про нащадків: «Carpént tua póma nepótes» (А плоди твої – вже для онуків) – у Вергілієвих «Буколіках»…
Сад… садити… садівник… добрий садівник… посадити дерево… осідлий народ… корінний житель… триматися свого кореня… свого роду, народу… «Що за любов до землі!» (Вергілій – про закорінене у рідний ґрунт дерево)… «Є ж і в дерев отчизна своя…» (цей же автор «Поеми про хліборобство»)…
Сад – це пісня, це слово, словники, «пишний сад» (М. Рильський)… Сад-виноград (виноград, сонцелюб – сусід садка)… Сад – це зразкове поєднання приємного з корисним (utile dulci); виноград, до речі, це не тільки корисне, а й приємне для ока (гляньмо на китицю винограду – до сонця)… Сад – це і «дитячий садок». І як важливо, щоб саме там, у садочку, таки справжньому садочку, дитина робила перші кроки на стежці до Шевченкового «Садка…», на стежці, яку могла б вона утоптувати впродовж усього життя…
Одне слово: душа людини – її сад… Sapienti sat: розумному – доста...
