Андрій Содомора. «Сонце заходить, гори чорніють…»

0
418

Із спроб «ЕСТЕТИЧНИХ КОМЕНТАРІВ» до «КОБЗАРЯ»

«Поезія – як картина» (Горацій). Надто, коли це українська поезія, де переважає зоровий образ. У ньому – контрастні барви (далекий план): лінія багряного заходу – і гори, які чорніють… «Чорна ніч – усі барви забрала» (Вергілій). Точніше, забрало їх сонце, заходячи за гори: на обрії синіли, тепер – чорніють. Саме «чорніють», бо все тут – у русі, мов у сповільненому чи то пак прискореному кадрі («заходить», «тихне», «німіє»)…

Перебуваючи у тій першій рухомій картині, згадуємо, що контраст багряного з чорним переважає в емоційних образах Гомерових поем, де пульсують пристрасті, де життя межує зі смертю, як це по-мистецьки увиразнив Микола Зеров: «З-під Трої і кривавого туману, / Від чорних днів ненатлої війни… / Цар Одіссей пригнав свої човни / На сонні плеса тихого лиману» («Лотофаги»). Контраст подвійний – зоровий і слуховий: багряне – чорне; гук боїв – тихий лиман…

Тут і зауважуємо цікаву особливість Кобзаревого письма – чергування зорових і слухових образів («Садок вишневий коло хати, / Хрущі над вишнями гудуть, / Плугатарі з плугами йдуть, / Співають ідучи дівчата»). Так і в цій поезії: перший рядок – для зору («Сонце заходить, / гори чорніють…»), другий – для слуху: «Пташечка тихне, поле німіє…» Але тут, у межах рядка, – ще одне чергування: причина («сонце заходить…») – наслідок: «…гори чорніють»; «пташечка тихне – поле німіє».

Поставмо собі запитання: «Якими були гори, коли сонце ще не заходило, коли вони ще не були чорними?» – «Були синіми» (традиційний епітет). А запитаймо: «Яким було поле, коли пташка ще співала, коли ще не було воно, те поле, німим?»… Відповісти не так легко. Хіба що, озирнувши тему «тиші», що починається теж від Гомера (знаменитий ноктюрн в «Іліаді», VІІІ, 555–559) й хронологічно близького з ним хорового лірика Алкмана: «Сплять усі верховини гірські й стрімчасті скелі…» (переклад – у Кочурових «Відлуннях»), хіба тоді скажемо: «Було воно тихим». Бо тишу творить звук, хай навіть уявний («…так тихо, що чути, як трава росте», як «земля дихає»).

Тиша без звуку – страшна для людини, мертва тиша, уже й не тиша – тихота (як «німота», «глухота», «мертвота»…) Тому-то, щойно мова про тишу, – одразу прислівники: «тільки», «ледве-ледве», «лиш»: «Затихло все, тілько дівчата…», «Тиша в морі… ледве-ледве / Колихає море хвилі…», «Незрушна тишина – лиш поколише сіть / Павук…» (Ципріян Норвід у перекладі Дмитра Павличка). Тому «Маєва нічка леготом дише…», тому «Стиха зітха верболіз» («Тихо над річкою…»), тому й зірки перемовляються між собою, з ними можна поговорити («Поговорим тихесенько / В неволі з тобою»), інакше… – «Мене жахає вічна мовчанка тих безмежних просторів» (Паскаль).

У Кобзаря – погляд на небо: «Чорніє поле, і гай, і гори, / На синє небо виходить зоря» (знову контраст: чорне – синє). У заглибленого в науку Паскаля – погляд у небо, в безодню космосу. Каменяр – поєднує ті два погляди: «Мов планета блудна я лечу / В таємничу безодню…» (недарма мала планета №2428 отримала назву «Каменяр») – і народно-поетичний: «Ой рано я, рано устану, / На яснеє небо погляну…»)

                                            *

Якби хтось мав намір укласти ліричну антологію, давши їй назву «Я – ТИ», то окрасою в ній була б саме ця Шевченкова мініатюра (15 віршових рядків), яку відкриває пейзаж із заходом сонця. Але спочатку «ІНШІ – Я». Така опозиція – чи не в усіх античних поетів. Скажімо, в Тібулла; вона й розпочинає перший твір у збірці його зворушливих, мрійливих «Елегій»: «Інший хай горне собі рудого золота копи […] Я ж – убогість обрав…»

У Шевченковій опозиції – стан душі: «Радіють люде, що одпочинуть, / А я дивлюся… і серцем лину / В темний садочок на Україну»… Радіють спільною для всього робочого люду радістю – передчуттям «божественної», бо ж боги дарували її для відпочинку, «годувальниці зірок», але й дум («Безсонних сонце, зірко жалібна…» – як про це Байрон), тихої Ночі, по-грецькому (спільний корінь) – Нікти…

 «Лину я, лину, думу гадаю…» Лет – це думка (своєрідна телепортація): щойно поет був в Орській кріпості, а вже, кращою часткою свого єства, – на Вкраїні. Але тут цей «переліт» повільний, тут – «думу гадаю» (знахідний внутрішнього об’єкта, або змісту); тут не сама думка («щось з усього найшвидше» – Гомер), а процес думання, водночас – і споглядання: («Чорніє поле, і гай, і гори…»); тому – й «серце одпочиває»…

Саме посередині поезії, її кульмінація в прямому й переносному значенні слова (лат. culmen – верхшпиль), – дев’ятий рядок: «На синє небо виходить зóря». Слово-образ, архетип (зоря), що «має здатність доносити до свідомості яскраві образи-спогади і почуття» – так тлумачать важливий у літературознавстві термін «evocativeness», тобто «викликувальна сила» такого образу (лат. evocare – викликувати). Той образ одразу ж викликує і спогади, й сльози: «Ой зоре! зоре! – і сльози кануть». До речі, генезу цього терміну знаходимо в «Листах» Сенеки (49): «І все ж саме знайомі місця викликають (evocant) наче глибоко заховану в душі тугу…»

Отож, відмежувавшись од «інших» (тих, що радіють відпочинкові), ліричне «Я» (краща частка поетового єства) шукає зустрічі з рідною душею, до якої звернена ця поезія (хто ця рідна душа – не знаємо). Місце зустрічі, «знайоме місце», як у Сенеки, – саме вона, зóря, що ввібрала в себе стільки глибоких почуттів. Мали б зустрітися два погляди; в них же – душевне тепло, що могло б одне одного зігріти, побути одне з одним, поспівчувати одне одному…

 Мали б… Але мрія – то лише мрія (у Шевченка – «сподівання»: «Таки буду сподіватись, / Таки буду виглядати…») – щось непевне, примарне: «Чи ти зійшла вже і на Украйні? / Чи очі карі тебе шукають / На небі синім? / Чи забувають? / Коли забули, бодай заснули, / Про мою доленьку щоб і не чули»… «Сльози витискують біль, сльози й виводять його» – згадаймо Овідія, з яким Шевченко, в думках, не розлучався на чужині. Тому-то, після кульмінації, – тихе згасання і тієї надії, і розчулення: «Коли забули, бодай заснули, / Про мою доленьку щоб і не чули»…

Зворушлива співзвучність із тим настроєм, у такому ж пісенному ключі, – в Степана Руданського («Повій, вітре, на Вкраїну…»): «А як мене позабула / І другого пригорнула, / То розвійся край долини, / Не вертайся з України!»… У Шевченка посередницею між «Я» і «Ти» – зоря, посередником у Руданського – вітер…

                                            *

Але повернімось до початку наших міркувань. Поезія у Шевченка – це не тільки «озвучена картина»: вона дуже близька до мистецтва кіно. Якби, заплющивши очі й «увімкнувши» внутрішній зір, ми слухали рядки цієї мініатюри, то, уважно слухаючи, – бачили б усі образи в русі, як це бачимо на екрані (поезія насичена дієсловами руху). Досконало опанувавши мистецтво живопису, Шевченко поєднав його з таким же високим мистецтвом слова, що дало змогу поетові «екранізувати» свою поезію, творити такий вид мистецтва, яке на той час ще не мало відповідної назви.

До речі, зразком античного «кіно» з багатьма його цілком сучасними кінематографічними ефектами може служити, скажімо, перша Горацієва пісня (ода), адресована Меценатові. Античний слухач (поезія у ті часи звучала: подумки ще не читали) був дуже пильним глядачем… І не тільки античний: слухаючи – бачили й ті, хто в такі далекі від нас часи гуртувався навколо наших мандрівних бандуристів (як античні – навколо аедів)…

Отож «Кобзар» не вимагає розкішних, яскравих ілюстрацій: він сам себе якнайкраще ілюструє, тобто висвітлює свої образи. Варто лиш, зауважмо ще раз, відчути насолоду творення (самі ж бо творимо, радше відтворюємо змальовані й озвучені поетом образи).

Що ж до «заплющених очей», то послухаймо Плінія Молодшого: «Завдяки тиші й темряві, якось дивно відсторонений від усього, що відволікає, вільний, сам собі належний, не душею ступаю вслід за очима, а навпаки, очима – вслід за душею, вони ж бо завжди бачать те, що й душа, якщо не бачать чогось іншого»… А хіба ж не очима душі належить читати «Кобзар»?.. Хіба ж мова – не душа народу?..

zbruc.eu

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я