Був останній в минулому тисячолітті березень… У концертній залі Львівської філармонії запанувала, хай перелітна, але дуже цікава мить – між останнім акордом та оплесками. Дивний, ледве вловний відтинок концерту, коли музика звучить уже без виконавця, коли не так вухом, як душею ловимо її образ – те, що римляни вкладали у слово fuga – втеча, перебіг: щойно звучала гармонія, а вже – лиш її відлуння, світла звукова тінь.
Але у той момент я був радше глядачем. Насолода, якщо словами Горація, перемандрувала в мене від вуха до ока: я спостерігав за грою Олександра Козаренка. Мене цікавила інтерпретація – творчість виконавця. Я намагався збагнути, які ж складові його насолоди. Віртуозне володіння інструментом, перевтілення, співпереживання, причетність до вічного…
Взявши останній акорд, піаніст в одну мить зняв руки з клавіатури, рвучко відкинувся назад. Його обличчя променіло тим особливим світлом, яке буває лише від напруженої, сповненої глибокого чуття творчості. Тепер, відчувши над собою мерехтливу тінь Бахових акордів, віртуозний піаніст став одним із слухачів. Як художник під час експозиції власних робіт – одним із глядачів. «Ось вона, voilà!» – каже, знімаючи заслону зі своєї картини.
«Ось він, Бах!..» – міг би сказати й виконавець його творів. Та якщо митець, знімаючи покривало, виставляє для огляду свою річ, то музикант-виконавець «репрезентує», тобто знову робить присутнім музичний твір, розгортає його в часі. Перед слухачем – творчість автора і, водночас, творчість виконавця…
Звуки Бахового концерту таки справді розгортали перебіг часу у кожній найкрихітнішій його часточці, увиразнювали втрату (чи набуток) кожної тієї крихти, єднали всі часи й тисячоліття спільним для всіх людей відчуттям непоправних часових утрат; відчуттям, що пульсує у тому невловному латинському – fuga…
Знову ж таки у березні, саме рік після концерту з творів Баха, після телефонного дзвінка я впізнав у слухавці голос Олександра Козаренка: «Приходьте завтра на концерт. Повторюємо цю ж саму, що минулого року, програму клавірних концертів Баха»…
Перед концертом так само приглушено гомоніла зала, а мовчазний фортеп’ян, король інструментів, був наче в передчутті першого доторку; якщо латиною – то в очікуванні, як «поведеться з ним» піаніст, як його «потрактує»: «clavichordium tractare» – грати на фортеп’яні… Про щось своє, десь за кулісами, думав піаніст, композитор, залишившись наодинці з собою, радше з Бахом: інтерпретувати клавірні концерти випало того разу у ювілейний, двісті п’ятдесятий рік, як пішов із життя великий композитор.
Щось не давало мені зосередитись на самій лише музиці. У звуках клавірних концертів вчувався голос чи то римлянина Персія, чи самого Баха, що й латину викладав: «Смертні ми – не забувай: лине мить, у тій миті – щó компоную»… Справді, кожен часовий відтинок – мов неспостережний для ока, готовий, щоб чимось його наповнили, посуд. Тому й здавалося мені, що насолода, яку отримує виконавець, – від повноти кожного моменту, що по вінця виповнений добірним вином музики, від наближення до істини: «Бо правдиве тільки в світі / Музика й вино»…
Потім я слухав враження самого Олександра Козаренка: «Відчував я щось особливе. Начебто не клавіатура була, а пульт міжзоряного корабля; присутні в залі – його пасажири. Здавалося, що найменша моя похибка могла би збити нас із курсу у третє тисячоліття. Тож у своїй інтерпретації намагався як ніколи бути співзвучним Бахові. І те співзвуччя – то був компас в уявному леті у майбутні часові площини. Та водночас я відчував упевненість, навіть насолоду від того, що моя воля корилася вищій волі – із космічних, гармонійних сфер…»*
І ще один у нескінченному часовому леті, та вже з темною міткою на крилі, тривожний березень… Але якими важкими й болючими не були б утрати, якою глибокою – жалоба, а гору бере те, що «із космічних, гармонійних сфер»… Бачу, як у творчому натхненні, в одну мить знявши руки з клавіатури, відкинувшись назад, Олександр Козаренко дослухається до фортеп’янних акордів, які відлітають, щоб долучитися до гармонії високих сфер, щоб зазвучати у Вічному…
________________
*Із книги «Під чужою тінню», Літопис, 2000.
zbruc.eu
Прокоментуєте?
