26-й рік поспіль доброю традицією стало вшанування талановитих молодих письменників Міжнародною німецько-українською премією імені Олеся Гончара, заснованою 1996-го німецькими меценатами Тетяною Куштевською і Дітером Карренбергом і Національною спілкою письменників України.
Премія традиційно присуджувалася за номінаціями «Роман», «Мала проза» (цикл оповідань, новел), «Поезія», «Публіцистика», «Літературознавча праця, присвячена творчості Олеся Гончара». На конкурс приймаються як друковані, так і не оприлюднені твори українськомовних авторів віком до 30 років, які мешкають в Україні та за кордоном. Попри воєнну агресію, журі, до якого входять відомі письменники, науковці й культурні діячі Тетяна Куштевська, Наталія Бйорнер, Валентина Гончар, Леся Гончар, Олександр Балабко, на чолі з Дмитром Чистяком, ретельно розглянуло всі надіслані рукописи, серед яких було чимало талановитих (тому сподіваємося на участь авторів наступними роками) та прийняло одностайне рішення з відзначення найталановитіших.
У номінації «Мала проза» цього року відзначено збірку новел Богдана Гасюка «Поки сонце росте» (м.Івано-Франківськ). Після ознайомлення з його творами впевнюєшся: їх написала людина, яка вже чимало спізнала, сповнена життєвої мудрості, глибоко закорінена в рідний гуцульський край, його минуле, без якого неможливе сьогодення. Наскрізною постає тема війни, «людини і зброї» – від часів УПА до нинішньої боротьби України з рашистами. Повстанка проти «совітів» після загибелі коханого прагнула позбавитися вагітності, але врешті радіє, що запізно, бо, «непорожна», і що тепер у неї буде неодмінно вродливе дитя, з очима кольору афини. А поряд – інша новела, «Монолог», про також вагітну жінку, що потрапила під завали зруйнованого рашистами будинку… Богдан Гасюк таким чином продовжує традицію своїх видатних земляків Василів Стефаника і Портяка, «іде на ви» проти «не вихрещеного» явища, війни, яку називають по-різному, навіть із великої літери, але ця потвора лишається «безіменною».
У надісланій на розгляд журі біографічній довідці пана Богдана читаємо: “Звуть мене Богдан Гасюк. Народився року Божого 2003, числа 27, червня місяця в Івано-Франківську, де жив якихось три-чотири роки, а відтак зіслали мене батьки на опікунство діда і баби в село Олеша. За то я їм щиро дякую. Там же, в Олеші, 2019-го року закінчив школу і вступив до ПНУ ім. Василя Стефаника на факультет філології. 2020-го потрапив до Товариства письменників і журналістів імені Івана Франка. Власне, пробуюся я ще з початкової школи… Звісно, тії проби були уривчастими і перепадистими. Десь писав, десь не писав. Думаю, моє від мене не втече, а що моє, ніхто не рушить”.
Пропонуємо читачам ресурсів Національної спілки письменників України познайомитися ближче з творчістю молодого прозаїка, чиї новели за редакцією Олександра Балабка днями побачили світ на сторінках культурологічного тижневика «Слово Просвіти» й викликали значний резонанс. Віримо у його щасливу творчу зорю…
Олександр Балабко
Дмитро Чистяк
Богдан Гасюк
Хустина з френзлями
З роками віко скрині усе важче подається – не тому, що завіси заіржавіли, чи ще з якихось поправних причин. Справа зовсім не в завісах, не в скрині навіть. Вона не зносима, оцей пролакований доторками рук твоїх і твоїх попередниць жертовник, що кожна із роду підступає до нього, гейби до святині, котрий навіть різким порухом кисті можна осквернити. Ні, річ тут зовсім в иншім. У наповнености, в тім, що скриня держить у нутрі своїм, що виношує, чисто таки як жінка дитя, ще одна із роду, хранителька його таємниць і берегиня його спокою. Легкий скрип якої, наче підбадьорливе слово: ще держимось, Бога хвалити! І ти не годна засумніватись. Ще держимось!.. А відтак уже зачинає розказувати – саме так, кожна скриня знає безліч історій, котрі передає із покоління в покоління, лиш направ слух, аби вловити ту бесіду, вмережану в шурхіт полотна, вклепану в монисто, що тихим дзенькотом лиш підігрує, як музика, тим словам, що має повісти. Полотно, мосяж і шкіра – то її троїсті музики, її скрипка, цимбали і бубон, але, на голос беручи, веде таки вона! Ось цей, приміром, рушник належав іще прабабі, котрої навіть не кімуєш, але про котру знаєш завдяки їй. А це мамина кожушина, на якій дрібоньким взором розсіяно цвіт, – вона розкаже про мамину молодість… А осьде бабина запаска, а за нею шалянова спідниця, а там, на споді самому – кептарик. Кожна річ і кожнісінький на ній карб чи зарубочка – мова, залишене пращурками письмено, яке можна зчитати тільки з поміччю скрині, яка доповнить, поправить, коли схибиш, мов дитина книжку читаючи, підкаже і розтлумачить. Аж заки, рядок за рядком, не дійдеш уже й власної історії, а відтак історії своїх дітей.
Горсик – дончина метрика, – зоставлене по ній свідчення. що вона таки була, належала до цього Роду, і так само як і всі жінки до неї – вірила, докладаючись до загальної справи. І, на послідок, самітова хустка з білими тороками – скриня вихаркує її в самому кінці, виштовхуючи з найглибшого закутка – її шлюбна… Отже, Рід продовжується – підсумовує поважно, гримаючи предвічним віком – Бога Хвалити, держимось! Але на цей раз ти б хотіла заперечити, наструнчившись всіма нервами, постати супроти, проте… Заздрівши супокійно звислу, мов серпик-мережка (теж посвідка приналежности до Роду, що із прежде віка помічує кожну жінку: місяцеподібна, ріжками дгорі настромлена сережка-оберіг!) колодочку, опускаєшся на долівку, – не смієш перечити, лиш дужче затискаєш в руках доньчину шлюбну хустину. Дарка – так звали її. Коли народжувала її, пугач цілу ніч викрикував в причільне вікно, а коли народилась – стих. І пізніше ти переконувала себе, що тобі то в гарячці тільки вчувалося, що не було ніякого пугача, не було жодних знаків… А Дарця росла і, нею тішачись, милуючись єдиною своєю донечкою, ти притисла в собі важким материнським серцем, гейби брусом бочку з огірками, всі сумніви і страхи: вона буде щасливою! Та й була таки, гріх небеса гнівати, навіть оця хустина тому свідок, що таланило їй: чоловік, господарка, врешті дитя… (як же тішилась, що сповила первістком донечку – маленьку наступницю вашого Роду: «Держимось ще, Бога Хвалити!», названу в честь твоєї матері, а її бабці – Іванкою…). Але пугач по скількох років прилетів знову, сполошивши тебе серед ночі надривним криком, аж тобі кости викручувало од кожного «пугу», що будив заспані, силоміць зацитькані роками страхи. Здавалось, разом з ними оджило у тобі щось первісне, звіряче, і, піддавшись волі дичини в собі, ти вилетіла в двір і таки поцілила, збивши зі стріхи черепком ненависного птаха, а відтак гналась садом з сокирою, поки не порубала на кавалки, лиш пір’я врізнобіч летіло… Раділа тому улову, думаючи, що збулась, що переборола… Лиш до року усвідомила – ні, хіба тільки розгнівала Бога, який, можливо, попереджував, а не лякав, проте – яка уже різниця? Намість пугача тепер пугукали гвири і гармати. Фронт, як незастиглі гижки в мисці, посувався то вперед, то назад, приходили одні, відтак инші, заки владу не перейняли свої, і то було празником, якого музика не стихала доти, поки її не розстріляно. Прийшли совіти. Розстрілювали, катували, глумились. Муж твоєї Дарці, яко один із заколотників, подався в ліс, вона ж, сарака, як в церкві присягла, пішла за ним: і в горі, і в радости… аж до смерти… Хоч і не знаєш допевне – жива твоя Дарця чи уже при Правді. Минуло три роки, а од неї ні вісточки, ні скупенької штафети. Ні, звісно, ти розумієш, що то небезпечно, що так, можливо, вона оберігає тебе, а головне – своє дитя, котре зосталось при тобі, але бодай щось. Ти віриш, що таки жива, не може бо твоє дитя, оте таке кмітливе і розумне сотворіння, що вже на вигаслі сподівання було дароване Богом, отак ось померти. Віриш… тому-то кожного разу трусяться тобі руки, коли підходиш до скрині – там історії життів виписані і підкреслені чіткою лінією: б-у-л-и, тому боїшся одного разу виявити, що історія твого дитяти теж уже дописана. Ох, як боїшся, що якось скриня потвердить оті страхи… Готова б навіть спалити, тільки не наважуєшся іще, вичікуєш, кожного дня випорожнюючи її лоно, аби довідатись: жива не жива… Іно оте дівчатко з золотими і теплими кучериками здержує, бо инакше б пірвалась зараз-таки в той в ліс, аби знайти або Дарку, або кулю, щоб ця мука врешті урвалась, або її з’явою, або твоєю смертю… “Ба-бо – смикає тебе за рукав Іванка, яку навіть не завважила за ремствуванням, — а цо ти плачеш?” Збудилось, видко зголоділо, або вчуло твій плач. Маленький ангелик, що тримає на цім світі, не даючи зневіритись до решти, та й хіба можна, бабачи це розпашіле личко, що уже обрамлюється вродою, котра ще ледь-ледь, але таки уже проступає, засіваючись на майбутню красу, зневірюватись? Оці голубенькі, як відбиток неба на воді, очиця, оці рівними лініями викраяні устонька, що по обидва боки впираються в ямички, ці кучерики, що спадають обважені власною густістю, хіба усе це не запорука будучности? Хіба це не є підтвердженням отого скриненого скрипу: «ще держимось!»? “Не плачу, Іваночко, то порохи” – протираєш очі, більше себе, ніж її переконуючи, що ще таки держишся, ая, назбитки, а триматимешся! “А цо то? – показує пальчиком на хустину. – Хустина. – А нащо вона? – Ну, видиш, баба все в хустині ходить, колись виростеш і так само вив’язуватимешся. – А в тебе якась єнча, бабо, цого? – Бо се празнична, а в мене до ходу, — смієшся, тішачись допитливістю своєї онуці, аж роз’яснюється тобі. – То вона буде моя? – Та, буде твоя. – Коли, бабо? – Коли вмру… – А коли вмреш?” – не знаєш, що відповісти, лиш усміх вичавлюєш, пригортаючи до себе, хоч ледве стримуєшся, аби не розридатись, так тобі запекло, ніби хто окропом в груди плеснув. Воно не винне, звісна річ, не розуміє ще навіть тих слів, тільки ти, посвячена в знаття того, боїшся. Ні, не смерти, а за неї тобі лячно. Що ж буде з сиротою, як не стане тебе? А якби, не приведи Господи, отак раптово, нагло вмерти, що ж тоді? Ні, не буде, не буде, не буде сего, аби що сталось, а мусиш держатись ради неї – оцього згусточка ніжности і тепла, що зложившись на твоїх грудях, бавиться згардою… “Не скоро, Іваночко, — відповідаєш врешті, обгортаючи малечу, – не скоро… – Добре, ба – погоджується…” Ще держимось, бога хвалити, держимось…
НЕПОРОЖНА
Вони були б вродливі, конче вродливі, ба-більше – прекрасні були б! – з охайними рисами, так зугарненько скомпонованими, до ладу кожна – кожнісінька цяточка, кожнісінька мушка на личку доповнювала, доточувала б самобутність їхньої вроди, засвідчуючи її, як кращий прояв краси і величі Бога. Вони достеменно мусіли бути такими. Ти знаєш це допевне, ніби видиш кожне із них, ось просто перед собою, живих у плоти і крови, що усміхнено, ледь задерши носики дгорі, простягаються до тебе в обійми. Ти можеш діткнутися їх, обмацати, пригорнути і понюхати. Так-так, можеш понюхати! Вони пахнуть! Ти чуєш той нічим не підробний запах, що пізнаєш серед тисячі инших, бо такий може належати тільки твоїм дітям, такий несформовано-ніжний, але виразний, проте, як гла, що впилася в пушку. Вони були б особливі… Високі чола, підперті рівнесенькими – жодної хиби, ніби викреслені впевненою рукою маляра – брівцята, а головне – чорні! Неодмінно чорні, і такі ж, настояні, аж синню віддає на відблику, як афини, оченята, що впевнено, з легкою звірячістю в погляді, споглядають світ, котрий мав би належати їм. Мавби… Ти вироювала, виношувала їх в уяві, инколи навіть фізично відчуваючи, гейби гуцання немовляти в утробі. Вони мусіли бути вродливими! Вони мусіли бути… Але прийшла вона. Хтось казав, що наступила – на що, питається, наступила – нащо? Ні, не наступила і не почалась, — вона прийшла, розтоптавши все, заталабувавши в болото усі мрії і сподівання, роками накопичені, назбирані, нажебрані в долі і Бога мрії! І весь світ, усі оті зацілілі од нього полишки, довелось ховати, відкладаючи на потім, щоб відтак можна було розгорнути з ганчір’я, ніби збанок, і знов милуватись, наповняючи новими набутками… Мусиш ж бо вірити в будучність, в оте далеке «колись», що колись врешті настане, але за нього треба боротись. Дармо ніц не дається, навіть Богом обіцяне «завтра»… Здоймаєш з себе запаску, розготаєшся, ніби мотилик, що випручується з кокона, затим спідницю, сорочку, рада би навіть це тіло скинути з себе, бо й воно тобі тисне. Відчуваєш його слабкість, непристосованість, непотрібність в цій хвилі. Навіть його б заховала в скриню… на відтак… Бабою даровані згарди, замотані в хустину, теж ховаєш наспід. Кімуєш, як вперше їх одягала, коли була ще дітваком, коли ще вірила у недосяжність небес, у їх вічну блакить, але їх також можна здерти з високости, кинути під ноги і розтоптати брудними чоботами. Тепер ти це знаєш. “Таков файнов будеш молодичков – казала баба, обзираючи тебе в святочній вбері, з згардами поверх киптарика – то дуже файно, коли дівка має згарди, то статечности додає”… Ох, якби ти, бабо, знала, що ніц не додає тота мосяж, що ні від чого вона, бабцю, не береже. Ні від нечистого духа, як ти повідала, ані від злого ока. Ось що береже – кажеш, одягаючи сподні, — бодай од вітру, од оманливого почуття свободи, що навіює його легіт, литок торкаючись (ах, ніхто ж їх тепер і не помацає більше, не роздвине жилавими руками, прости, Господи, так і сколіничиють, чоловіка більше не знаючи…), бо нема зараз свободи, лиш конечна потреба у ній. І кирзаки на ногах теж боронять од доторку з землею. Бо недоречно зараз почувати в собі діточість, що босоніж гониться по набубнявілій грядці, чуючи всподі плід, що пульсує, гейби живий. Не вільно. Голий нерв напоказ тримати, то дурість, надмірна безпечність, слід ховати, щоб ворог не вчув, бо ударить саме в нього… Тепер ти навіть й не жінка, навіть у цьому тобі відмовлено, відібрано від тебе, вишкребтано, ніби тісто зі стінок ночв. Мусиш насталитись, щоб не зломили, борони Боже, або й гірше – збесчестили. Тепер ти навіть не жінка… А мала бути! Мала! Таков файнов молодичков, що пеститься у вроді своїх дітей, у любови свойого єльного мужа… Але край потребував оборони! Ліс потребував хлопців! Вона потребувала жертви! І він пожертував — себе, кинув їй у пащеку, захищаючи рід… Ой, роде ж мій – виривається на видиху, ніби блювота, жовчю заправлена – ой, роде ж мій, – а відтак уже те їдке, що аж груди розятрює «та де станеш, там заплачеш – нема родиноньки»… А ти таки відчувала, ні-ні – знала. Пам’ятаєш, як випалила тоді, коли хвалився, що по всім, коли побіду вистругаєте, витешете з костей ворога (Господи, ви ще навіть у перемогу вірили! Смішно тепер, навіть через плач…) побудує нову хату, неодмінно з верандою: не зможеш, умреш! Ти ж точно відала, дівко, не знати як, але відала, ще з самого початку розуміючи, що вся та партизанка зійде на пси, що облава за облавою вас усіх передушать, як блих на псови в тому лісі. І відпускаючи тоді теж розуміла, що йому не вернутися назад, як дичині, що вскочивши в капкан силкується випручатись, ще дужче затягуючи сильце довкола шиї. А він навіть не спудився, лиш скривився на мент, а затим розсміявся — дурна, — пригорнувши до рамена напівпритомну. Взагалі всі ті кілька днів перед облавою ходила, мов остриву з тіла вийнято, не чуючись, усе як уві сні бачачи і себе теж – якось збоку, відсторонено, ніби з-за шкла запотілого. Лиш в останній день прояснилось тобі: треба рятувати його, треба з тої ями витягти, хоч би силою, як звіра з барлоги. Але марно. Вже було пізно… Його везли на останній фірі, геть скервавленого, з одкритими очима, що – з тобою порівнавшись – ніби благали про щось, а ти навіть заплакати не посміла. Забоялась плакати, щоб не виказатись. Ні, себе не було шкода — родини… А вони мали б вродливими бути…Тільки од нього могла-с народити таких діток. У них будуть твої очі — шепотіла йому до вуха, як таїну якусь, коли лежали на тій верітчині посеред лісу – такі ж норовиті очі… А носик — відповідав, сміючись і погладжуючи твого – такий як у тебе, і устонька – цілував… Так і прикипів до уст тобі той поцілунок – останній, гейби Юдин в саду Гетсиманськім, проте він сам собі і Юда, і Христос. А ти… стражденна Магдалена? І не Магдалена, і не Марія. Відчуваєш його смак на своїх набряклих губах, тепло останнього доторку, і холод – теж… Так, од нього тоді ледь війнуло студінню, аж тебе сиротами обдало, мовби вийшла на протяг, але ти не завважила. А тепер, ідучи отим проклятим лісом, підмічуєш кожен залишений ним слід, винюхуєш, як пес, що іде в погоню, хоч лапають, дівко, тебе. Тут ви вперше здибались, коли ходила до баби по відвар для матері, тут ви й розпрощались, і ти знову ідеш до старої. Тепер уже по лік для себе. Нанизуєш оприявлені спомини, що вигулькують з-поза розчепірених вітром гілок, позираючи на тебе то приязно, то навпаки, наїжуючись злісно. Хотіла би збутись, але не годна, не старчить сміливости. Властиво, ніколи не була сміливою, инакше згинула б поруч з ним, і це була б праведна смерть, а тепер буде, яка уже буде, яку запропонують…
Бабина хата здерлась на самий край кичери, мов одбита од стада овечка, що по довгім скитанні уже не потребує товариства. Одичавіла. Обтикана кругом бузком і яличками-самосійками різного віку, що затуляють її од чужого ока, стоїть одиначкою, не одразу і вгадаєш, що там чиєсь житло, лиш коли підійти впритул, хата показується, як гриб по дощі. Заворожена – кажуть люди в селі. Ая, навіть війна її оминула, не запримітивши… “Ходи сюди, дівко”, — крикнула стара, аж ти здригнулась, напудившись, — слава Йсу, я чого прийшла… — знаю, чого — урізує стара, вигортаючи з запаски натереблену кукурудзу, і кидаючи по пригорщі в цебер – але тобі не можна – як то не можна? – стара призирається більмуватим оком, аж шкіра тобі на спині терпне, а відтак кидає навіглі, встаючи – бо груба-с, чо! В груди заходять запарі, проймаючи усе твоє нутро, а відтак зачинає поклювати, ніби ость. “Груба-с” – дзвенять в голові слова старої, та й вона покрикує щось тобі вслід, але вже не вслухаєшся, лиш розбираєш на окремі згуки оте «груба-с», смачкуючи кожним осібно, а відтак жалячись об ссс, наче об кропиву. Ти груба! Таки вспів, вспів, холєра – кричиш з радости, живіт обіруч обхопивши, – а сльози так і викраплюються, стікаючи видом, сміх од зубів одбивається – через плач, божечку, через плач, а таки тішишся. Зацитькуючи крука, що кряче, гейби насміхаючись, але тобі однако. Обтираєш рукавом очі, вирівнюшся, здіймаючи очі вгору, де сидить, одним оком до тебе обернений ворон: знаю – кричиш, надриваючись – знаю, що буде байстуком, але якщо твій Бог хоче поглумитись з мене, то вже сего не буде! Лети – шпуряєш патиком – най знає, що у него є я, і мої груди закриют його од кожного каменя! Б’єшся у груди, а ворон далі щось каркає, проте тобі байдуже, весь світ тобі байдуже. Лягаєш на лист, розпластуючись, мов зростаєшся з ним, мов сама стаєш листочком. Одірваним з дерева, обнесена вітром, обдетра всяким терном, а таки покладена врешті до свого поконеччя. Ти на своєму місці, жінко! Ти тепер жінка! Жінка! Зараз уже розумієш, що тоді благали його очі. То булa остання воля. З тамтого уже берега. Поглядом з-поза Ріки. Збережу – шепочеш – наперекір… Наше конче вродиве, неодмінно вродливе дитя! З чорними, аж синіми на відблиску, як афини, очима. Твоїми, любаску, очима…
МОНОЛОГ
Звіриний рев твій, що виривався з грудей самовільно, без жодного підтексту, розпістерним, обчаділим згуком, не піддаючись настирливому інстинкту самозбереження, що раз по раз, з черговим приливом крови до скронь, впирався в череп, ніби уламок заліза, звиваючись під шкірою отим єдиним закликом “перестань, перестань, дівче, перестань”, тепер змінився на німоту, таку, якої ще не знала од свойого народження. Здається, вона випорожнена вщерть, ніби виссано з неї усі можливі пориви, бодай віддихом, тихим стогоном, випорснутись з грудей. Пусто. В грудях твоїх дзвонить сама пустота, обриваючись, торкається нутра, тягучою, мов розтопленою, своєю масою. «Перестань, дівче, перестань, — продовжує пульсувати заклик — ніхто зараз не почує тебе, ніхто не почує. Тобі треба берегти сили.». Врешті ти опускаєш руки, вірніше твій рот заперається, так болісно, аж чуєш, як у горлі порепує іще відгомін крику, а щелепи млосно печуть, але не од подряпин, не згори, а з середини. Тобі треба берегти сили. Не заради себе. Ти готова зараз же оддатись смерти. Вслід за спопелілими клаптиками весни, що пролітають перед віч, здійнятись за вітром й википіти зовсім, не залишаючи по собі й сліду, як і ця весна, що добровільно прийшла на власний розстріл, а тепер лише сажа й дим витають в просторі, ніби чиїсь тіні, ніби витинанки чийогось отут колись існуючого життя. Ти мусиш берегти сили, заради нього. Господи — дякуєш за уламки, що притиснули твої ноги, але не зачепили живота — дякую тобі. Боязливо торкаєшся — слава Богу — відчуваєш обпеченою долонею легкий поштовх, а відтак малеча починає гуцатись завзятіше, ніби апелює проти твойого секундного сумніву. Слава Богу! Обіруч хапаєшся за живота, мов боїшся випустити малого з рук. Боїшся оддати тіням, що снують, розпелехані довкола, – куди не глянеш, вони отарами, сповзаючи до купи, сунуть на тебе, лиш інколи ледь проблискується світло огника то там, то тут, з догорілого будинку, тобто його залишків, або віддалений гук чи гримотіння десь далеко, за кільканадцять кілометрів, куди твого крику ніхто не почує, як зараз не відчуваєш свого тіла, лише биття малечі в нутрі, таке впевнене, ніби свідчення непереможности. Ви живі! Живі! Лише б пошвидше якась допомога. Хтось обов’язково прийде, обов’язково вивільнить з-під завалів і все буде, все буде добре — гладиш малечу, втихомирюючи заразом й себе. Лише не зручно, твердо — ледь усміхаєшся, протираючи очі, в котрі сиплеться пил — треба було залишитись на ліжку. Тільки не спати, не спати. Тобі неймовірно хочеться спати, аж темрява перед очей чимраз гущає, обвиває зусібіч, ніби вистелює на нічліг. Але зараз не можна спати, ти це розумієш. Знаєш, що сон в такій ситуяції найгірший, а можливо останній варіянт. Але очі щоразу злипаються усе щільніше, щоразу підняти повіки стає важче, а темінь зливається воєдино з крихітними просвітками од огню. То там, то тут. То там, то тут. Все завзятіше метушаться перед взором якісь кумедні світлячки, що, здається, плавають в молоці. Такому білому, чистому молоці, що відчувається навіть його запах, дужчий од чаду, ніби воно кип’ятиться і світлячки в нім дригогять жовтими черевцями, конвульсивно намагаючись випручатись. Біле молоко, біле….
Березень 22-го
БЕЗІМЕННА
«Одчиняйте двері –
Наречена йде!…»
Павло Тичина
Живеш… очікуючи ту, ім’я котрої ніхто не називає, ніби не насмілюючись і водночас ігноруючи (сливе оте катеринене воно, тільки в іпостасі самої цариці). Здається, вона взагалі безіменна, тому як не вихрещену, кожного разу іменують її по-иншому (або, як у традиції українській, кличуть не справжнім найменом, відводячи не чисту силу…): північна, південна, столітня, перша, друга, чергова, нескінченна. Одна і та ж! Як не називали б суку, вона залишається тією самою, і ні, не потрібні їй, нафіг, ніякі боги війни – вона сама божество, вона – війна! З тих найдревніших, що впорскнула віру в себе в саму кров людську; що з’являється на світ з черговим поколінням знову і знову, аби змусити поклонитись, а відтак прорідивши народи, щезнути до наступного присшестя, ліку котрим нема. Але котрого чекають. І саме тому повертається, бо тільки люди здатні сотворити Бога, і тільки вони здатні знищити його зневір’ям, переставши поклонятись і приносити жертву, переставши закликати її, переставши вірити в неї. Але цього не станеться. Вчинені гріхи треба виправдати силою, що змушує чинити їх (диявол – яскравий тому примір, приклад перекладання відповідальности, чисто по-діточому на когось иншого: то він мене змусив, я бо не винен!). І кожного разу, коли гріхи людства зачинають обтяжувати, пригинаючи найдужчих грішників до землі, хтось із найслабших проведе той демонічний ритуал, назвавши сусіда дужчим грішником, якого треба покарати, і вона прийде. І проливатиме кров невинних, бо та цінніша, найсмачніша, попросту кажучи, а прикликателі назвуть її черговим завуальованим, таким, що годиться для возвеличення ім’ям, і коли вона піде, перекинуть свої злодіяння на неї, бо нове ім’я дає право говорити про ню, як явище щойно вироджене, котрого не існувало досі і котре не повернеться, бо відтак буде Инша Война..
Власне, ти знаєш її. Дуже добре. Минулого віку ви запізналися аж надто близько, тоді її називали Другою, відтак перейменували на Велику Вітчизняну (война вітчизняного виробництва – жарт, а доля правди таки є, вітчизняки прикликали її й направили на вас, і вона, озвіріла, ревучи ішла навстріч, розкидаючи тілами врізнобіч, як пожежа, спопеляючи все живе на своїм шляху). Виверження її жорстоке і конечне. Щонайменше для тебе. Кому доводилось хоч раз зустрітись із нею, ніколи не зможе забути, та пам’ять проноситься навіть крізь смерть, як гріхи, і оживає в наступному житті спершу легким мулянням, відтак поколюванням, а за тим уже нестерпимим болем, як в плоти застряглий осколок, котрий не можна витягти. Як он у Мирона, що пройшов Чечню, подавшись у добровольці армії Дудаєва. Він також має спорідненість з нею, навіки поділену навпіл контузію. Власне, щоночі вибігає у двір з криками, які важко розтлумачити. Це його мова, та, на котрій поминає загиблих, що ще вважає просто безвісти пропалими. Вірить, що вернуться. Так, вернуться…Неодмінно. Инколи здається, що воно у нього загострюється, відчуття Її приходу, розростається в нутрі болями, які лікарі списують на банальний таки обман розуму, тобто мозок грається з мироновими відчуттями; ага, звідки їм знати про те, чим відає сей чоловік, котрий ще до анексії Криму бігав до військкомату, щоб його туди направили. Звісно, його не взяли. Не придатний бо. Хворий. Вселенська несправедливість – якби сказала сусідка, бабця Віра, але таки ісполняється. Бо не вільно бач, ніззя. А Мирон, здається, теж відчуває її наближення, тепер, коли наростила сил, коли поживилась, вона муситиме просуватись. Мусить, бо таке її призначення. Власне, свій свого, як говориться. Ота контузія у них спільна, поділена навпіл як остання кацавайка, на двох і порівну. Втім, її прикликали, попри травмованість, а його увільнили. Хоче раненість в Мирона одна, а в неї число П з двома хвостиками. Та й узагалі, ти допевне знаєш, що такі там конче потрібні, як страві сіль, бо його досвід, ота сама травма, працює уже на самозбереження, як рефлекс у звіра, що випручався з капкану. Звідтоді відчуття незахищенности стократизується і інстинктивно помагає оминати всілякі засідки. А Мирон таки звір. Тепер таких одиниці, але ти знаєш час, коли такі становили хребет війська, коли з них творилися армії. Бо ви, як дич, маючи загострену чуйку, уміли перехитрити сучу дочку, обійти з тилу і заставши зненацька завдати удару, по котрім мусила стихнути, поправляючись. Тоді ніхто не вважав вас слабими, не приписував всіляких діягнозів. Та й чи був на те час? Головним було бажання іти за своє право уродзоне, як у польській кажуть. За свою рідню, за те що не годни віддати за дарма, принести в жертву, ні.
Ти, Леміш, Муха, Чубань – необорна четвірка месників, – теж не сповна розуму за нинішніми мірками. Але саме ви були чи не найціннішими у своїй паланці вояками, властиво, вас через те першими і знешкодили. Підірвали в печері (хоча, звісно, без зради не обійшлося) підступно і ницо, посеред ночи, як заведено у тих клятих недолюдків, а відтак з неділю “дижурили”, чи не воскреснете випадково. У них усюди цінувався підступ і ницість. До прикладу, оте народне “обзирання” скервавлених і порозірваних тіл, аби вичислити родичів, яких відтак вивозили на сибіри, в кращому випадку. О, сибірь… Чому ж бо їм не сидіти в своєму сніговому царстві, в якому навіть воші і гниди дохнуть від холоду і грязі. А тепер вони знову заявились, тобто їхні виплодки з тим самим душком імперіалізму і панівної гнилі, що плекають від часів, коли повилазили з багна і стали вищими од братських їм жаб. Ти знаєш їх, і на превелике розчарування, покоління незалежних дозволило їм жити поруч себе, дало право патякати тією виглумленою церковною, що прищепили їм їхні царі, аби жвякати хоч подібно до людського. І молитись їй преклонно, молитись…
Ти визираєш з вікна, чекаючи, коли, врешті, надійде вона, знаєш, що надійде: як і в Мирона, у вас із нею свої розрахунки, ще відтоді, коли прозивали її другою, а відтак вона перетворилась на “визволення проти”. Як багато чести простій таки суці, що спаскудила життя мільйонів, такі вишукані імена, ніби ордени, виблискують на її пошрамованому, обліпленому струпами і гнойовищами тілі. Ти відчуваєш той подих, що жене порохом, кров’ю і спиртом, іще чимось, там багато ароматів і ними гонить як самогонярою від діда Тимка. Він теж воював тоді, коли і ти, але його війна закінчилась поразкою, а твоя смертю. Тому зараз ти чекаєш її знову, а дід спився і вмер. А може десь у чиїсь колисці його душенька знову погойдується, стискаючи кулаки в жаданні відплати. Ви всі хочете відплати і вам одинаково, скільки віків поспіль доведеться вертатися за відомстою, ви отримаєте її, рано чи пізно видерете з грудей чужинців і прищепите собі замість ордена, це куди прикметніша нагорода. Твоя рука затискає знимку… Ти, тобто Комар, тепер ти уже не той і не в ту епоху, але пам’ятаєш – Леміш, Муха, Чубань… Єдино збережене архівне фото, те, ще довоєнне. коли були ви підсвинками на пасовиську, що його відтак зорано чужинськими гусеницями і засіяно вашими ж трупами. А тепер ви знову зійшли, вас скільки не каліч і не заорюй, ви ростете і ростете. І скільки б з того боку не лізло, ви все одно нові і свіжі, готові стріти ворога і гордо подивитись їй у вічі: фіг стара, не вгадала! Ви вилущуєтесь наново, постаєте з попелу і пожарищ, із пролитої крови і гарива стрільб, голенькі, але вже в мазепинці, аби вести нову боротьбу, чи швидше стару на новий лад, або повертаєтесь з новими силами. Казати, що є щось тут нового, невиправдано, бо це іще з козацтва тягнеться і тягнеться, і ніяк тому не урватись. Але мусить, рано чи пізно, станеться так, що вона боятиметься вернутись на цю землю, коли покоління проклянуть її і її жерців знищать. В тій печері, де згинув ти, привалить каменем її, — на сей раз ти знаєш, за ким подіба, – і згинуть наші воріженьки, нарешті, сповниться навіки, бо це не просто слова, але пророцтво.
nspu.com.ua
Прокоментуєте?
