У добірці віршів «Закривавлена земля. Вірші у час війни» Людмила Таран розмірковує над тим, як українському суспільству жити з ранами, що їх щодня залишає в нашій свідомості воєнна реальність. У добірці переплітаються теми травм і болю, прагнення справедливого покарання та жаги помсти.
Закривавлена земля. Вірші у час війни
Куди ми подінемо вирви
На нашому тілі
Наших вирваних із життя
Доньок і синів
Травою не заросте не затягнеться
Точитиметься кров і цибенітиме
Удень і вночі
Ми тисячі літ плекали цю землю
Ми тисячі літ плекали прекрасних дітей
Господи Боже Тобі відомста іроду
Рвані слова мої вітром розвіяні
Западають у вирви зрешечену землю
Наповнену кров’ю
***
Поламані ребра наших страждань
Підвали, схрони, укриття
Надій і відчаю
Витягніть із-під завалу
Воскреслих із попелу
Скропіть живою водою
Вдихніть дух наче
Сам Господь
Дива трапляються
Ми порожніми очницями
Дивимося на вас
Не пробачте убивцям
***
Земля розверзлась
Витікає кров
Із вирви
Немає часу
На шматки рознесло
Життя
Прострелене у вічко немовляти
Згорнутись на мачину
Утекти
Світ за очі
Уже немає світу
А тільки тінь і згарище і дим
І немовля
Яке не врятувало
Бога
***
Дитя від жаху постаріле
Посивіле до глибини
Зґвалтованого страхом тіла
Як ти ростимеш
Як нестимуть
Твої крихкі воєнні кості
Цю напхану залізом
Землю
***
Колеса із піску і глини
Ми – біженці
Ми несемо
Схололі нерухомі тіні
Своїх будинків за плечима
Руїни і наскрізні рани
Які уже не заростуть
В країну забуття глухого
Везуть колеса із піску
І неопаленої глини
***
Усе що складала на смерть
Вона віддала
На перемогу
Копійку до копійки
Собі не лишила нічого
Я хочу дожити… побачить…
Нагадує чимось мені
Той автопортрет Білокур
Кухвайка і зморшки і очі
Пронизані болем як вістрям
І вісткою що виростає
Із самого серця землі
***
Іноді ловиш себе на думці:
Як добре, що наші мертві, котрі відійшли до війни,
Не знають про неї.
Інакше померли б удруге,
Розіп’яті болем і страхом.
А тут уже скільки смертей
Зібралось – до самого неба.
І випалено серця
До чорної-чорної крові.
А, може, вони, наші мертві,
Тримають це небо над нами –
Інакше кривава земля
Упала б
У бездну, у прірву.
***
Ножі попрати, відбілити землю
Від крові і ненависті. Куди,
Куди повідлітали їхні крила,
Відірвані від золотистих тіл?
У серці – стріли, кулі та багаття.
І вертикально
захололий
степ.
А смерть ізвідти вцілила, де Каїн
Розмножився, немов
мерзенна тать.
Ці дні тверді, як викувані з криці.
А ночі зібгані, немов папір.
…Хто напоумив цей зміїний рід
Забути про Господній гнів і помсту?
