Із Михайлом Антоновичем Чханом познайомилася через газету «Прапор юності», у якій друкувалися мої поезії. Чимось вони зацікавили майстра слова. Літературну сторінку тоді вів Ігор Пуппо. Він же вперше написав про мене, юну поетесу-школярку, нарис.
Михайло Антонович надіслав мені листа. Попросив прислати вірші. Запросив у гості. Жив він на правому березі Дніпра. Пам’ятаю, дружина наварила вареників, які ліпили всі разом і його сини також, хлопчики-близнята. Після обіду довго розмовляли. Критикував, але багато віршів сподобалося, а деякі рядки знаходив високохудожніми. Підготував мою добірку для газети.
Листувалися аж до його смерті. Тепер перечитую книги з дарчими підписами — «Вірю в твій Талант, Олесю».
А Наталка Нікуліна якось несподівано для мене запросила на телепередачу про юних талантів. Я тоді навчалася у 9-му класі Військової середньої школи. Мої вірші, що друкувалися в обласній періодиці, припали їй до душі.
Пам’ятаю – на телепередачу поїхала я у чорній спідниці та білій кофтинці. Хвилювалася страшенно. Був прямий ефір. Але Наталка Нікуліна заспокоїла. Передача додала мені сил і творчої наснаги. До речі, з легкої руки Наталки другу книгу назвала, порадившись із нею, «Присвячую себе…», а після її виходу мене прийняли у 1997 році до лав НСПУ.
Листи Наталки також зберігаю. Завжди у листах давала цінні поради, вимогливо ставилася до кожного мого слова. Ділилася зі мною, як із другом, про негаразди на роботі… Коли її не стало, пів світу обірвалося і для мене.
З Олександром Зайвим також дружили все життя. Бувала в гостях і на квартирі сучасного «Єсеніна», як його називали у творчих колах. Вдома тримали собаку. Спільних із другою дружиною дітей він не мав.
Олександр цінував мій талант, говорив, коли вийшла моя перша збірочка поезій «Зачарований обрій»: «Це дуже сильна збірка. Не бійся подавати заяву до НСПУ. Я дам тобі рекомендацію». Але я тоді не послухалася.
А ще пам’ятаю, як він читав свої вірші прямо перед будинком облради, на вокзалі. Я слухала разом з іншими і дивувалася його вмінню згуртувати навколо себе людей, читати так, що будь-який актор позаздрить… Бережу його книги і спогади про нього. Був для мене справжнім другом, найкращим поетом Дніпропетровщини. Співчував, коли мене не взяли на роботу на обласне телебачення у редакцію молодіжних передач.
Сімдесяті роки… Вирували наклепи на справжніх патріотів України, КДБ «приклеював» нам ярлики «буржуазних націоналістів». А ми, творча молодь, вихованці університетської літературної студії «Гарт», старостою якої була, писали і читали вірші перед школярами, в університеті, – про народ, Україну, про все, що боліло. Ми понад усе любили Україну! Які ж ми націоналісти, та ще й буржуазні?!
Керівник літстудії Леонід Олександрович Сахно керував нашою студією ім. В. Булаєнка. Ми пишалися, що цю студію відвідували свого часу і Павло Загребельний, і Олесь Гончар.
На засіданнях було цікаво. Леонід Олександрович знайомив нас зі зразками української та зарубіжної класичної та сучасної поезій, проводив майстер-класи, практичні заняття, де ми і читали поезії, і висловлювали думки про почуті твори товаришів. Ми заслухувалися віршами Любові Голоти, Юрія Кібця, Юрія Буряка, Анатолія Шкляра, з трепетом вслухалися у прозу Володимира Іноземцева, Олександра Басанця, Володимира Безуглого, Оксани Сосюрченко та інших…
А коли одного разу працівники КДБ зробили обшук у кімнатах гуртожитку і знайшли «заборонені» високопатріотичні вірші у Оксани та Михайла Романушка, сталася трагедія. Оксана спочатку оголосила голодування, а потім, коли її виключили, покінчила життя самогубством. Михайла заслали в Казахстан, а Тетяну Хомич почали переслідувати, як і мене. З приводу «неблагонадійності» мене не взяли і на роботу на телебачення. Крім першої причини, зіграла роль моя дипломна робота «Партійність позиції письменника та об’єктивність відображення дійсності у творах Павла Загребельного «З погляду вічності» та Василя Бабляка «Жванчик». Я у роботі гостро критикувала русифікацію ЗМІ, шкіл тощо. Надія Миколаївна Мисливець, рецензент дипломної, попереджала тоді, що на мене чекають великі неприємності. Керівником моєї роботи була професор Клавдія Фролова.
На знак протесту, знаючи вже про оту надзвичайну пригоду, я прийшла у короткій сукні з декольте. Темне волосся пофарбувала у білий колір. На захисті був присутній академік із Києва, мій земляк, Микола Пилипович Пивоваров. «Не хвилюйся, – сказав, – усе одно вступай до аспірантури». Та я нікуди вже не хотіла вступати. Плекала надію на телебачення. Творчий конкурс пройшла. Та в день мого призначення, коли Микола Миколаєнко вже тис мені руку, що поповнюю ряди тележурналістів, задзвенів підступний телефон. Микола Миколайович спохмурнів. Я здогадалася. «Про мене?!» «Так, – відповів. – Та ти не відчаюйся. Пиши для нашої редакції. Час пройде – все зміниться». Не писала. А через 20 років, коли вчителювала у Військовому, проходила курси підвищення кваліфікації в інституті післядипломної освіти вчителів (тепер КЗВО «ДАНО» ДОР»), і от на одну з лекцій прийшла Надія Миколаївна. Я сиділа в першому ряду. Впізнала мене. І якось у простір промовила з притиском: «Нехай на мене не ображаються…Тоді були непередбачувані часи. Складні». Я пробачила.
А ще ніколи не забуду, як ми, літстудійці, виступали перед в’язнями. Слухали нас на «ура», аплодували. Юним поетесам освідчувалися в коханні. Анатолій Шкляр жартував: «А ти оце повірила?»
Незабутніми були і поетичні читання Юрія Буряка. Виліз на стіл. Уважав же себе класиком! Жестикулюючи, декламував поезії. Складні. Тому на нас дивився з висоти свого польоту.
А ще ми брали участь у міжвузівських конференціях. На одній із таких, де я читала доповідь, ми зустрілися з делегацією київських письменників, познайомилися з Іваном Драчем.
У кожного своя дорога в житті. Одні простелили її під зорями, інші – на Землі. Але всіх нас об’єднує наша неповторна творча прекрасна юність.
Олеся Омельченко, член НСПУ
Прокоментуєте?
