Рідна мова
Рідна мова – як ріка,
Мудрості озерце.
Пісню ж пише — не рука,
А душа… і серце.
Вранці голос подає
Пташечка маленька, —
Щось виспівує своє…
Мовою Шевченка.
Рідне слово виграє,
Щирістю проймає.
Пісня ж — віку додає,
Хто її співає.
І коли впаде роса
У годину пізню –
Наша мова не згаса,
А звучить — як пісня!
Тут моя душа
О, Боже, як же гарно навесні,
Коли земля садами розквітає,
Коли умиють дощики рясні,
А сонечко промінням зігріває.
Так хороше, так світло на душі,
Коли бузки у вікна заглядають,
Коли, з дороги, ноги в спориші,
Як в купелі матусі спочивають.
Як затишно лежати на траві,
Коли тебе турботи не діймають,
А в свіжій і спокійній голові –
Лиш спогади дитинства оживають…
Хай кожен мріє пізнавати світ,
А я нічого кращого не знаю,
Як чистий ранок, яблуневий цвіт,
І теплий вечір батьківського краю.
Цінуймо, друже, ту блаженну мить,
Коли ти тут спочинеш хоч хвилинку, —
Почуєш все, як бджілка забринить
Чи вітерець торкне струну-травинку.
… А сонечко за край не поспіша,
І землю зігріває українцям, —
Я тут зростав… і тут моя душа –
Наповнюється втіхою по вінця…
Дуб Залізняка
Листочки позолочені на кленах
Купалися у крапельках води,
З небес над гаєм, осінню червленим,
Уже спустився місяць-молодик.
А сонце заховалось за горою,
З долини густо напливав туман,
І понад ним, над сірою пітьмою
Виднівся дуб, як грізний отаман.
Потроху стихли звуки вечорові,
З’явились зорі – на погоду знак,
А з дуба линув голос по діброві, —
То пильнував чи пугач, чи козак…
Пливли роки, епохи та століття
В боях за волю – доля в нас така!
А дуб стоїть, розкинув руки-віття, —
То воїн-дуб, то дуб Залізняка!
Прокоментуєте?