До Міжнародного дня рідної мови. Дмитро Чистяк: «Голос тремтить у зорю…»

0
434


***
 
Дмитрові Чередниченку
 
Поміж нами колом – коло,
Ось і річка зацвіла,
А за річкою знов – голос,
Без весла, не без крила.
А за річкою вже – квіти:
Мати, мальва, омела
Од привіту-заповіту
Обняла і повела.
Білі коні на припоні,
Тихий повів і слова,
Нитка чорна і червона,
І жива, і нежива,
Доки – зірка над порогом,
І зерно – над перелогом,
І – жнива, і колом – коло,
Тільки річка зацвіла,
А за річкою знов – голос,
Без весла – не без крила…
9.ХІ.21, Київ
 
***
Три молоді джерела
Били мені спроквола,
Доки твій ранній жасмин
Не перецвів на полин.
Тихо цей сад кам’янів
Шепотом давніх огнів,
Доки од попелу зим
Не запрозорився крин:
Сни вікової пітьми
Мертво майнули крильми,
Справдилась повінь землі
У дзвонковім джерелі.
Крин лебеденком замрів:
Понад проваллям морів
Сад визріває на прю,
Голос тремтить у зорю.
15.VII.18, Чанаккале
 
***
 
           Юрієві Мосенкісу
 
Твій погляд не на днину засинів.
Нехай – шарлат, а течія – безсонна.
Прибутні води зійдуться й за сконом,
І перед сходом-викриком синів.
 
У скелі – слово. І розкрився храм:
Ти будеш – острів, а земля – прибула,
І всі речення горніх і поснулих –
Лише припливи стриманим вітрам.
 
Прихилиш сіль, і вісників, і птах,
І квіти гроз: переступай у зламі
Цю кров живу; за нею – ломикамінь,
І сходить море в нього на вустах.
19.VIII.18, Сен-Мало

***

Тримало нас весною стільки рук,
Але твої зійшли на великодні:
На спалах мук яскріє перегук
І відвертає струмінь од безодні.
Твій тихий голос – охолола кров,
У нім ясніла зведена офіра,
Коли сузір’я – на ловитву звіра,
А наше тіло – промінь проколов.
Течуть сніги і хилиться стріла,
І тануть землі в урвищах і водах,
Тремтить лице у слові переходу,
І я молюсь у плетиві крила.
31.ІІІ.19, Київ
 

***
І тінь дерев, і ручаїв остуда,
І сполох вітру в рокоті птахів –
Тебе гойдали дзвонами у груди,
Коли між зір ти храмом паленів.
 
Тоді на кроки зводилися руки,
А від пахілля мрів Чумацький шлях,
Тоді в тобі дощило без принуки,
І зупинялась небами земля.
 
Нехай човни перегортає повінь,
І в мертвій краплі – зводяться сади,
Бо все пливе в любові, як у слові,
І допливе високої води.
 25.VII.19, Вернетсхаузен
 
Скляна зоря
 
         Павлові Мовчану
                  
Розкололась ніч –
І спалила річ…
Серце виривав,
У птахах співав,
Подмухом вернув,
Оросив ману –
І зійшла зоря
В горлі крамаря.
Він кладе покров,
Бо пророча – кров:
Од імень-знамень
Розвогнівся день,
Рід хіба зачах
При німих очах,
Чисел первина –
В однині сповна.
Місяць дев’яти
Поєдна світи,
Скрізь одне дитя
Прагне опертя.
У борні зроста
Келих на вуста,
Груба сиза шерсть
Подолає смерть,
Чільний камінь – кинь,
Чорний саван – гинь,
Білий у танку –
Зірка нашвидку!
Де смиренний пил –
Жертва до світил,
Променем зійде
Серце молоде!
 
***
                           
Інні Казіміровій
 
І знов пливу під садом яблуневим,
І знов йому губитися до снив:
Крізь нас ідуть літа – немов дерева,
Крізь нас ідуть зірки – за тумани.
 
Із давніх вод розмилися причали,
І дальні гори впали у вогнях,
Але проміння зори все ж вінчало,
Але слова не впали навмання:
 
Тому пливем під садом i над виром
І за плодами вгадуєм зірки,
І звір паде зі світла – потаймиру,
І квітне птах – у спалаху руки.
18.VII.19, Вернетсхаузен
 
 

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я