Галичанка-страдниця. Репресії та поневіряння пережила Ольга Дучимінська, яка була найстарішою українською письменницею

0
257

Попри тяжкі випробування долею-недолею вона отримала в дар від Господа Бога найдовше серед творчих людей України життя – 105 років. Мова про письменницю, перекладачку, журналістку, етнографа, культурно-освітню діячку Ольгу ДУЧИМІНСЬКУ (8.06.1883 – 24.10.1988). Ці поетичні рядки вона, сповнена життєвих сил і надій, духовної і творчої наснаги, написала у квітні 1905 року: «Україно! Мій ти раю! Життя моє я бажаю Тобі, вбога моя нене, Посвятить усе струджене» («Лебедина пісня»).

О. Дучимінська належала до тієї когорти жінок-письменниць, що й Уляна Кравченко, Ольга Рошкевич, Олена Кисілевська. З Наталею Кобринською й Костянтиною Малицькою започаткувала 1912 р. випуск «Жіночої бібліотеки», у виданнях якої вони пропагували найкращі зразки світової літератури. Та ще більші визнання й популярність у Галичині принесло їй те, що організовувала галицькими селами курси, на яких навчала жінок читати й писати, ощадливо провадити домашнє господарство, зараджувати собі та ближнім у хворобі.

Пані Ольга була знайома з Богданом Лепким, Іванною Блажкевич, Осипом Маковеєм, співачкою Соломією Крушельницькою, художниками Олексою Новаківським, Оленою Кульчицькою, Петром Обалем, листувалася з Іваном Франком, Іваном Нечуй-Левицьким, Станіславом Вінцензом, Олександром Олесем, Іриною Вільде та іншими відомими людьми.

А вже за «других совітів», 23 листопада 1949 р., 66-літню Дучимінську заарештували нібито у справі замаху на письменника Ярослава Галана. Два роки тривало слідство, і протягом цього часу вона перебувала у в’язниці. 25–26 травня 1951 р. її судив військовий трибунал. Вирок – 25 років таборів. У тих сибірських спецтаборах ГУЛАГу вона зазнала знущань і страждань. Після смерті Сталіна її справу переглянули: скоротили термін покарання до 10 років. 19 грудня 1958 р. напівжива 75-літня О. Дучимінська вийшла на волю. І для неї після повернення в рідний край, а прийшла на світ Ольга-Олександра в сім’ї народного вчителя Василя Решетиловича у невеличкому селі Миколаєві Бібрського повіту на Львівщині, почалися гіркі поневіряння, спричинені тим, що її тут довго не хотіли прописувати, що не мала пристановища – притулок давали їй знайомі. Ходила із сіточкою, в якій вміщалися всі її пожитки…

Значна частина біографії О. Дучимінської пов’язана з Прикарпаттям. Ще дівчиною Ольга три роки навчалася у вищих класах гімназії в тодішньому Станіславі. У 1906–1919 й 1925–1930 рр. учителювала в с. Тяпче, а в 1919–1925 рр. – у с. Ценява Долинського повіту. У 1930–1939 рр. завідувала відділом критики й рецензій коломийського журналу «Жіноча доля». 11 останніх років жила в Івано-Франківську у двоюрідної сестри Степана Бандери Мирослави Антонович.

Отож попри нинішній воєнний час повз увагу прикарпатської громадськості не минуло 140-річчя від дня народження письменниці – у червні й липні відбулися заходи з цього приводу. Зокрема в «Літературній світлиці» Голинського ліцею на Калущині учні 8 та 10 класів читали вірші О. Дучимінської. Вчителька, членкиня НСПУ, депутатка обласної ради Оксана Тебешевська розповіла чимало ще для них не знаного про тернисту життєву дорогу письменниці. Хлопці й дівчата зацікавлено слухали поему «Ольга-Олександра», яку їхня наставниця написала до ювілею Дучимінської.

У Літературному музеї Прикарпаття відбулася приурочена до знаменної дати святочна академія з участю його працівників, письменників, членкинь Івано-Франківського відділу Всеукраїнського громадського об’єднання «Союз українок». Слово про Ольгу Дучимінську мовили зокрема почесна голова цього відділу Уляна Шведюк, у пам’яті якої закарбувався образ живої письменниці-страдниці, й нинішня його голова, завідувачка відділу археології Івано-Франківського краєзнавчого музею Марія Вуянко. Вона поінформувала про приурочену до ювілею О. Дучимінської всеукраїнську наукову конференцію «Дух неволі мій не знає», проведену в день ювілею письменниці й громадської діячки у Львові, в Інституті народознавства НАН України, де для її учасників також організували екскурсію в Музей етнографії та художнього промислу, серед організаторів якого в 1939 р. була й О. Дучимінська. Пані Марія на тій конференції виступила з доповіддю «Презентація творчості та громадської діяльності Ольги Дучимінської в експозиціях музеїв Івано-Франківська», а родичка Мирослави Антонович Олена Антонович, викладачка Івано-Франківського фахового музичного коледжу ім. Д. Січинського, поділилася спогадами про письменницю.

О. Дучимінську поховано на чукалівському цвинтарі. З ініціативи відділу Союзу українок встановлено ошатний пам’ятник на її могилі, яку доглядає родина Антоновичів-Ковальчуків разом із союзянками. Вони тепер погодили з цією родиною, яка ревно береже пам’ять про письменницю, й надіслали міському голові Русланові Марцінківу клопотання, щоб встановити на честь О. Дучимінської анотаційну таблицю на фасаді будинку на вул. Грюнвальдській, 15, у якому вона часто бувала.

А перед тим у Літературному музеї Прикарпаття відбулася ґрунтовна розмова його працівників і письменників про життєвий і творчий шлях Ольги Дучимінської з фаховими оцінками її поезії, прози, публіцистики. Чималий інтерес присутніх викликала розповідь завідувача музею Володимира Смирнова про те, як він познайомився з найстарішою українською письменницею.

– Про поетесу й прозаїка Ольгу Дучимінську, чиє ім’я тоді через довголітнє замовчування тоталітарною владою було маловідоме навіть в Галичині, не те що в Україні, – розповідає завідувач Літмузею, – я знав досить давно з публікацій Володимира Полєка й Петра Арсенича. В них, щоправда, містилися лише куці, суто інформативні біографічні дані: коли і де народилася письменниця, де навчалася та працювала. Не сподівався, що матиму нагоду побачити на власні очі й почути пані Ольгу, близько пізнати її долю. Але мені поталанило. Після відкриття у 1986-му Літературного музею Прикарпаття до нас почали заходити люди, які добре пам’ятали життя за польської влади, а то й мали стосунок до тих галичан, котрі були репресовані сталінським режимом. Якось навідалася в музей старша жінка й показала мені фото, спитала, чи я знаю, хто це. «Здається, Ольга Дучимінська?» – не зовсім упевнено відповів я. «Так, – підтвердила незнайомка, – це фото зроблене, коли їй сповнилося 100 років». Дучимінській було вже десь 103 роки на час тієї моєї першої зустрічі з відвідувачкою музею, котра відрекомендувалась Ярославою Шуртою, жила неподалік нашого закладу, на теперішній вулиці Гнатюка. Пізніше Літмузей став для цієї одинокої старшої жінки, галицької інтелігентки, яка колись працювала чи не директоркою школи у Львові, майже рідною домівкою: бувала тут щодня, телефонувала мені щоранку, навіть давала завдання, що я як керівник закладу маю робити сьогодні… Мене вже й не дивували ті поради, бо ми, працівники музею, стали, по суті, сім’єю для пані Славці. Дізналися, що вона перебувала на засланні в Сибіру разом з Ольгою Дучимінською та Мирославою Антонович і в тих тяжких підневільних умовах троє галичанок міцно заприязнилися, можна сказати, поріднилися.

Пані Славця щоп’ятниці провідувала свою товаришку Ольгу. Мені дуже хотілось побачити й почути її, і я попрохав Шурту взяти мене з собою, попередньо, ясна річ, домовившись про зустріч з самою Дучимінською. Мешкала вона у квартирі Мирослави Антонович навпроти церкви Святого Йосипа Обручника на теперішній вулиці Гетьмана Сагайдачного.

Я ж запросив знаного фотомайстра Павла Дроб’яка піти з нами й зазнимкувати письменницю. І ось уже господарка помешкання Мирослава Антонович і Ярослава Шурта, які дуже шанували письменницю, підводять до ліжка, на якому лежить Ольга Дучимінська, і представляють нас. Привітавшись зі старенькою, кажу: «Пані Олю, ми хотіли б зробити Вашу фотографію!». Вона на те: «А кому це потрібно?». «Це потрібно людям», – відповідаю. «Ну якщо людям, то я встану з ліжка й сяду». Подруги причепурили її, дали в руки «Кобзар» з репродукціями рушників народної майстрині-вишивальниці з Прикарпаття Ганни Василащук, і Павло зазнимкував письменницю. Я мав із собою свіжий номер літературно-мистецького журналу «Жовтень» (нині «Дзвін»), у якому львівський письменник і краєзнавець Роман Горак опублікував до 105-річчя Ольги Дучимінської статтю «Скромна трудівниця культури», подав також її поетичну добірку «На вечірньому прузі». Публікацію було проілюстровано зробленою за п’ять років до того, під час 100-літнього ювілею письменниці, її світлиною, автора якої не зазначили. Я попросив пані Ольгу поставити автограф на добірці її віршів й допоміг у цьому старенькій – взяв її тремтячу руку у свою, і вона вивела авторучкою на журнальній сторінці прізвище «Дучимінська» й поставила дату нашої зустрічі – 28.06.1988 р. Менше як за три місяці письменниця відійшла у кращі світи. Реабілітували її посмертно 1992 року, вже за незалежності України.

І до, й опісля тієї моєї зустрічі з Ольгою Дучимінською та її відходу у вічність Ярослава Шурта розповідала мені дуже багато цікавого про письменницю, перекладачку, етнографа, культурно-освітню діячку, народну вчительку. Скажімо, «на зоні» політв’язням було суворо заборонено щось писати: якби наглядач побачив у когось олівець і клаптик паперу, то за це могли відправити людину в карцер на тиждень. Але попри все Дучимінська й далі складала вірші на патріотичні та інші теми й читала поетичні рядки, народжені в її творчій уяві, політв’язням-українцям. Ті вірші люди вивчали напам’ять, і хто виходив на волю, відтворював їх на папері. Завдяки політв’язням, котрі відбували в таборах покарання разом з Дучимінською, і збереглися записи багатьох її поезій. А повернувшись із Сибіру на Батьківщину, вона й далі творила як поетеса і прозаїк – певна річ, через поважний вік уже не так активно. Але й на волі пані Ольга перебувала під наглядом співробітників «контори глибокого буріння», як іронічно називали відповідне відомство політичні дисиденти.

Під час зустрічі з Дучимінською я поділився з нею своїм задумом підготувати до друку й випустити книжечку її віршів, яка була б лише її другою, а тому, вочевидь, такою бажаною для неї поетичною збіркою. Адже після виданої 1911-го в Чернівцях накладом товариства «Січ» і прихильно зустрінутої читачами й низкою літературних критиків її «Китиці незабудьків» із 15 поезій, яку вона підписала псевдонімом Ірма Остапівна, минуло вже ні багато ні мало – 77 років (!). Звернувся до пані Ольги та пані Мирослави, щоб дали мені на якийсь час записи віршів. Проте почув, що їх у них майже не залишилося, бо все вигребли співробітники управління КДБ, які одного дня навідались до помешкання двоюрідної сестри Степана Бандери.

Звісно ж, і сама Ольга Дучимінська мріяла зайвий раз нагадати про себе шанувальникам красного письменства й намагалася віднайти рукописні та вже опубліковані вірші для другої своєї поетичної «ластівки». Адже тоді про існування такої поетеси й прозаїка через багатолітнє проскрибування її імені тоталітарним режимом уже мало хто знав, та й з-поміж них більшість сприймали пані Ольгу як «далеку історію». Але плани письменниці поламав отой «візит» непроханих гостей до помешкання двоюрідної сестри Степана Бандери, яка її прихистила…

Словом, у тому помешканні я «розжився» лише на кілька віршів Ольги Дучимінської. Також дещо з її творчого доробку мала Ярослава Шурта, в тім числі присвячений їй особисто вірш «Круторогі стежки». Пані Славця принесла в музей цей твір на аркушику шкільного зошита, який я тут же відписав і повернув їй. Проте для повноцінної збірки матеріалу явно бракувало. Завів розмову про свій намір видати поетичну збірку Ольги Дучимінської з істориком і краєзнавцем Петром Арсеничем, котрий свого часу теж зазнав переслідувань комуністичної влади за свою проукраїнську патріотичну позицію. А в цей час Горбачов проголосив в СРСР так звану перебудову, стрімко розгорталися процеси демократизації суспільного життя, які зрештою увінчалися проголошенням незалежності України – на цю вікопомну подію нашим краянам залишалося чекати вже недовго. На той час уже можна було звернутися до обласного управління КДБ для ознайомлення з матеріалами, що стосувалися репресованих тоталітарним режимом громадян, справи яких переглядав суд і їх реабілітовував. Тож і ми з П. Арсеничем, тоді працівником краєзнавчого музею, а Літературний музей є його філією, написали клопотання до згаданого відомства, щоб нам надали можливість ознайомитися з матеріалами, які нас цікавили, зокрема мене – рукописні твори, вилучені в О. Дучимінської. Проте мені надіслали відповідь, що в них нічого з її літературного доробку нема. А я точно знав, що є, бо де ж могли подітися кілька десятків віршів, які забрали у письменниці з помешкання Мирослави Антонович ті кадебісти, котрі вчинили там справжній трус?

Зрештою, і серед співробітників КДБ були люди різні – й такі, хто цілком нормально сприйняв нові, демократичні, віяння в державі. У нашому музеї тоді працювала молода жінка, майбутній чоловік якої був якраз співробітником обласного управління КДБ і мав, на відміну від багатьох своїх колег, прогресивні погляди. Вона і вмовила його допомогти музею в справі пошуку втраченого доробку письменниці Ольги Дучимінської, яку було репресовано за надуманим звинуваченням. Цей молодий чоловік із ризиком для себе виніс нам потай на короткий час – від ранку до вечора – рукописні вірші письменниці. Просив повернути їх до кінця робочого дня, бо інакше в нього будуть колосальні неприємності. І ми повідписували – що встигли, що не встигли – ці твори. Вони й лягли в основу рукопису збірки Ольги Дучимінської «Вибрані поезії», який я упорядкував.

А потім шукав кошти на видання цієї книжки, що було досить непростою справою. Вирішив звернутися до голови благодійного фонду «Наш Станиславів» педагога Віктора Кімаковича (нині директор департаменту освіти та науки ОДА). І він організував цю справу – кошти було зібрано за сприяння міського осередку Всеукраїнської ліги українських жінок, очолюваного тодішньою завідувачкою одного з дитсадків-ясел і депутаткою міської ради Марією Ільків. Грошові внески зробили працівники й інших дитячих дошкільних закладів Івано-Франківська. В. Кімакович попросив залишити йому примірник рукопису майбутньої поетичної збірки Ольги Дучимінської, й до її остаточного вивершення долучився й письменник Юрій Андрухович: вони десь знайшли і вмістили у книжці рідкісні світлини письменниці, на які я доти в жодних виданнях не натрапляв.

1996 року, вже за української незалежності, нарешті побачили світ «Вибрані поезії» з моїм переднім словом про маловідомі або й зовсім ще невідомі для більшості читачів постать і творчість Ольги Дучимінської. Збірку ми презентували зацікавленій авдиторії в Літературному музеї Прикарпаття.

Зазначу, що не лише я відкривав для читачів ім’я Ольги Дучимінської. Скажімо, той же Роман Горак у згаданій статті на сторінках журналу «Жовтень» писав, що 105-літня українська письменниця нещасливої долі на схилку віку живе у добрих людей, бо ж тоді ще не міг оприлюднити, що «добрі люди» – це двоюрідна сестра Степана Бандери. Р. Горак також упорядкував і видав 1992 року, вже після відновлення української державності, першу збірку прозових творів О. Дучимінської «Сумний Христос».

Отож ще незвідані перелоги поезії й прози цієї письменниці мали б і далі привертати увагу дослідників. Адже за весь період своєї літературної творчості, який охоплює 1905–1988 рр., вона побачила на власні очі як окремі видання лише три книжки свого авторства – згадану збірочку віршів «Китиця незабудьків», невелику повість «Еті» і нарис «Наталія Кобринська як феміністка (він, до речі, вийшов друком 1934 р. в Коломиї). Піонерку жіночого руху в нашому краї Дучимінська вважала своєю духовною матір’ю, з нею, як і з «буковинською орлицею» Ольгою Кобилянською, її поєднувала багатолітня дружба. Обом їм присвятила низку новел, спогадів, публіцистичних і літературознавчих статей – їх друкувала під різними псевдонімами і криптонімами як у галицькій періодиці, так і в часописах Варшави. Також опублікувала під заголовком «З верха на верх» свої подорожні нотатки, зроблені під час мандрівок Гуцульщиною в 1930 р. Життя гуцулів, діалект яких вона чудово опанувала, відображено в оповіданні «Трембітали трембіти». Етнографічні дослідження О. Дучимінської, певна річ, ще більшою мірою стосуються вивчення духовної і матеріальної культури бойків, серед яких народна вчителька й письменниця жила та працювала. Вони є персонажами багатьох її прозових творів.

Звісно, дослідників чекає ще великий шмат роботи щодо пошуку в архівах та бібліотеках численних публікацій О. Дучимінської. Як і щодо виявлення її ще ніде не друкованих поезій. Пригадую, після виходу 2014 року у світ другої книжки письменниці «Вибрані твори», яку я цього разу упорядкував разом з Євгеном Бараном і в якій ми представили як її вірші, так і прозу, в Літмузей почали приходити люди з рукописними творами Ольги Дучимінської, чимало з яких для нас були невідомі. Не кажу вже про тих дорослих та студентів, учнів, кого сюди привело просто зацікавлення неординарною особистістю й самобутньою творчістю цієї, не тільки на мій погляд, недооціненої у вітчизняній художній літературі письменниці. Зрештою, ще задовго до 24 серпня 1991-го деякі відвідувачі музею просили мене розповісти про неї. І я розповідав, не розпитуючи, хто вони і чим зумовлений їхній інтерес до постаті Ольги Дучимінської. З 1987 р. в нашому закладі висів її портрет з підписом – українська письменниця, вказано роки її життя. Детальнішу інформацію про О. Дучимінську в самій музейній експозиції ми, зі зрозумілої причини, тоді ще не могли подати…

Тепер прикарпатські літератори мали нагоду побачити виставку «Хресна дорога Ольги Дучимінської», яку підготували й розгорнули працівники музею, – експонували її книжки, публікації про неї та інші матеріали із фондів закладу. Під час літературного заходу на пошанування 140-річчя письменниці вони поділилися думками про її страдницький життєвий шлях, про те, що творчість цієї представниці українського красного письменства ще, на жаль, далеко не вивчили й не проаналізували дослідники. Серед присутніх і письменнику й академіку Володимирові Качкану випало в молоді літа бачити Дучимінську й розмовляти з нею. Він розповів про ту першу й останню свою зустріч із письменницею в селищі Солотвині на Богородчанщині вдома у відомого освітянина й краєзнавця Олександра Феданка, чий ювілей – 125-річний – теж був недавно, у червні.

Іван ГАВРИЛОВИЧ

Чільне фото — Ольга Дучимінська (фото П. Дроб’яка)

galychyna.if.ua

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я