***
Душе моя під березовим деревом
знерухόміла, обезголовлена, зґвалтована
задимлена, обездомлена, обездолена
черниця Чернігова
зчорніла у згарищах Харкова
очамріла в чанах Маріуполя
збезчещена в лісах Бучі й Ірпеня
воліла би бути чоловіком
щоби не стати знівеченою
на очах шестирічних хлопчиків
що стають малими дідами
твоя одіж, душе, не зачеплена за гачок –
висить на дулі спаленого танка в Чорнобаївці
як стяг воїна-переможця
лежи листом під березовим деревом
душе моя
дужо молися
дужо плач
дужо шелести мовою моря
будь живою кров’ю без домішок у тілі рідної землі
руїнною кров’ю на чужих руках
дужими пальцями на шиї ворога
вбивчою трутою в його горлянці
довічною трумною для його тіла
душе моя під березовим деревом
лежи листом
ховаючи під собою білий папірець із написом «Діти»
***
у бабинім ярі де пам’яті чорні кістки
де круки товсті видзьобують пил і попіл
вгорни мене, мамо, в пісок і читай казки
і тельбухи болю все глибше, тату, закопуй
я тут відлежуся як грудка моєї землі
у теплім кубельці орелею для живоплоту
із пасма волосся наплодиться зграя змій
і стане удушшям ворожій здичілій плоті
їй випечуть очі чорнозем намиста разки
ключі межи пальців і нігті з червоним гелем
вгорни мене, мамо, в пісок і читай казки
про хлопчика Сашу й щасливу його каравелу
#AZOVSTAL
Ті, що тримають на плечах Місто Марії,
стали сталевою кров’ю, крилами, крівлею.
З неба спустивсь Гавриїл, роззирнувсь між руїнами,
мовить відчайно: «Де жінка, що зветься Марією?
Чом з її міста лиш горстка гарячого попелу?
Як вартові тут тримаються? Опором? Зопалу?
Стали ж бо свідками Дива – народження Божого.
Погляди їхні на Божі напрочуд є схожими.
Страдники пекла, пройшли усі кола до крайнього.
Світлом охрещені, світло тримають зранене.
З усміхом янгола дівчина – думав: Марія.
Ні – не вона. Цю Пташиною звуть – і я вірю».
Сонце мовчить на окраїні, правда сталевиться.
Голос Пташини крізь гуркіт і діри стелиться.
Дивляться Богом, боронячи світло і віру,
Ті, що тримають на плечах Місто Марії.
***
Каже мені: «Обирай дороги – тугі й неземні.
Коли відчуватимеш біль у стопах – народжуй синів.
Коли відчуватимеш біль у правиці – тули до грудей
Хлопчиків сивих, в яких на тім’ях пульсує день.
Коли відчуватимеш біль у лівій – народиш дівча.
Крихітне тільце, так схоже на глину, в’юнке лелеча.
Коли відчуватимеш біль у скронях – зійде пітьма.
Буде навчатись ходити доня в пітьмі притьма».
Каже мені: «Будеш знати мови бузька і бузку.
У правій кишені носитимеш крила, у лівій – тускý.
Будуть триматися хлопці обіруч – Сиваш, Синевир.
Донька Синявка бісером вишиє зіркі хоругви.
Скільки світів гаптуватиме юнка, віддасть полотну
Пам’ять скривавлену, скрушену, скроєну зі снів про війну.
Лютий прийде – одягнуть обладунки Синявки брати.
Будуть на відстані сестрині руки їх берегти».
Каже мені: «На твоєму серці незгойні рубці.
Дивляться очі в безмежну далеч, беруть на приціл
Вітер чужий, що загрожує впасти під ноги синів.
Вміють виймати з землі коріння міцних ясенів.
Вміють виймати з легень повітря, сушити вуста.
Знають, з якої тьмяної цятки знов зринуть міста.
Світло від скронь розпросториться притьмом – не стане пітьми.
Лишаться ті, що до рідних вікон хрестами й кістьми».
***
Мамо, вони обирають мене –
Літеру кожну з мільйонів імен.
Входять стрілою між ребра моста.
Скручують в’язи і м’язи містам.
Страчують сонце, що в річку пірна.
Першому слову навчають – «війна» –
Наших дітей. А у віці «нуль плюс»
В сивім волоссі на тім’ячку пульс.
Сточують віру у Бога й Христа.
Ставлять божка на кривий п’єдестал.
Руки криваві тримають хрести.
Дим із кадила – червоний густий.
Дим зі свічок – найчорніший з чорнот.
Дивляться чумно, як корчиться чорт.
Заздрісні гниди – все нищать вогнем.
Мамо, вони обирають мене…
Боже, вони убивають мене…
м. Черкаси
