Григорій Штонь. Михайло Сидоржевський. Бесіди-6

0
113

(Продовження. Початок у чч. 1, 3, 6, 11, 14)

Г.Ш. Кортить, і то давно, торкнутися проблеми, вирішуваної кожним з нас з різним успіхом. Але (з цим можна і треба сперечатися) навіть в межах власного доробку не остаточно. Забудемо про ілюзорність остаточності як мислепроцесу. Те саме стосується і світотворення і самого поняття світу. У тому числі й світу художнього, який мігрує з читацької голови в голову як готова до все нових і нових злягань хвойда, що з кожним «клієнтом» робить поправку на себе таку, якою її хочуть бачити й бачать. Аби нікого і вас, Михайле, дочасно не злити, додам – хвойдою є кожен різностатевий і різноцивілізований читач. І кожна окремо взята художня свідомість, яка зраджує учорашнім смакам і учорашнім потрактуванням геніальності чи всього лиш талановитості безнастанно. Але про це (принаймні, наразі) не будемо, позаяк я пропоную балачку про зміст. Що то таке, звідки він береться і від чого щопосторінково і навіть щопослівно залежить, ми, видається знаємо… Ви щось хочете сказати?

М.С. Вже ні. Утім, скажу. Змісти теж зраджують. Навіть митцям. Писав і написав про одне, а тебе хвалять чи батькують за зовсім інше.

Г.Ш. То вже специфіка поведінки і праці критика, що лазить по текстовій фактурі як комар по надкушеному яблукові. Те смоктне, те. Зрештою, не надкушене яблуко не смакують… Знову незгодні?

М.С. Щось коло того. Інтуїтивно відчуваю, що на мене чекає. А саме – розмова про зміст як феномен. Не розумію, що вас постійно тягне на абстракції. Данина зрадженій науці?

Г.Ш. Як можна зраджувати вбиральням. Навіть академічним, де знаннями всього лиш спорожнюються. Вибачте, більше не буду. Але чому? Грубість увиразнює суть. Гаразд – мовкну. Як зрадник. А як, приміром, сякий-такий писака всього лиш зауважу – феноменом є і художній образ. А художній зміст поготів. Не як сума образів, а як зміст.

М.С. Відчуваю, що ви сперечаєтеся також із самим собою.

Г.Ш. Михайле, ми ж бесідуємо. Сиріч «пливемо» убік істини. Якої, загалом, не існує.

М.С. Залежно, що називати істиною. Умовисновок, задовільний і до часу не оскаржений вираз – то розмінний капітал чи й дріб’язок всіляких мудрувань. А істина… Он воно що – ви зближуєте поняття змісту і сумарної суті художнього тексту. Але ж та суть є і її нема… Переходячи з віку у вік, з крани в країну, з одної читацької голови в іншу твір, означу це так, переустатковується. Багато чого в ньому стає цікавим всього лиш пізнавально. Крім того, художня продукція «вмирає», якщо її не споживають і споживати не хочуть. Хто зараз читає давньоєгипетські тексти? Ті, хто їх досліджує. Я, для прикладу, всього лиш визнаю їхню, не дратуйтеся, цивілізаційну потрібність. А потрібність живосоціальна – то зовсім інше… Вас, ви жалієтеся, мало хто читає. Сподіватися на майбутнє можна, але на яких підставах? Читач свою природу міняти не збирається – їсть і буде хотіти їсти тільки, як тепер кажуть, смаколики.

Г.Ш. Це печально… Я лише зараз починаю усвідомлювати, в які інтелектуальні і не лише інтелектуальні хащі зопалу потрапив. І вас у них покликав. Тому домовимось про все супідрядне навіть не згадувати. Більш-менш зрозумілий висновковий пасаж і крапка… Почнемо з того, що творчість кличе до себе людей специфічних. Які майже інтуїтивно (дуже багато при цьому робить стихійно засвоювана культура) знаходять і шліфують творчу свою манеру, мову, змісторозбудовче вміння. Так-так – кожен творець є найперше будівничим. Результатами цього різновиду їхньої праці ми здебільшого не милуємося, до нього не влаштовують музейних екскурсій, його просто не досліджують. Зміст, вибачаюся (останній раз) за чималу долю банальності, повинен десь жити. Поки він на папері. А коли виходить на люди… Щось знову не так?

М. С. Він до того вже нажився. В письменникові.

Г.Ш. Фантастика. Сподіваюся, ви не про архітектоніку? Одну із абстракцій, яка належить до т.зв. «літературознавства».

М.С. Чому так званого? Не можна кепкувати з того, що склалося не за королівською чи всього лиш ідеологічною волею, а історично. Повинна була з’явитися і з’явилася галузка знань, яка такими поняттями, як жанр, тема, ідея узагальнювала все те, що ви відносите до стихійного і до того ж різнонаціонального літературного валу. «Дон Кіхот» формував Європу так само, як рух від феодалізму до капіталізму. До речі, не зайве уточнити, що ми бесідуємо не про Китай, Японію, Індію, а хай не виключно, проте саме про Європу. Природа художньої свідомості – річ загальнолюдська… Але тлумачні традиції тої природи різні.

Г.Ш. Схиляю голову перед локальною, але істиною. І дякую за руку помочі у справі набагато складнішій – не заблукати, а якомога пряміше йти до вже мною вловленої cуті. Яку ви, до речі, означили: художній зміст так чи так заторкує або й віддзеркалює щось загальнолюдське. Не загальносуспільне, а загальнолюдське. Що саме – дозволю собі не уточнювати. Згаданий Вами «Дон Кіхот» (я говорю тільки про себе) розповів про дивацтво як субстанцію Духу. Від нього чи після нього доба Романтизму стала неминучою. Можна йти далі?.. Тоді йду. Кожен прорив у психодуховну (не зліться – соціальну теж) незвіданість ставав не лише віхою, а й родовищем тої змістоматерії, яку людство і Європа поетапно смакують, але якою не одразу насичуються. А коли насичуються, стають продуцентами суцільного плагіату. Свідчення – соціалістичний реалізм, соціалістичний романтизм. Зміст, яким оперувало нібито абсолютно новаторське мистецтво СРСР, в суто художньому сенсі не містив анічогісінько нового. Людина як виплід всього лиш соціальних обставин – то абсолютна фігня. Те саме – приготуйтеся – стосується всіх колективних мистецьких рушень, до яких належить і шістдесятництво. «Бо ти-я-всі на землі людина» – то всього лиш зворушливо гарна і щира дуля убік брежнєвщини, андропівщини й марксизму-ленінізму. Художній зміст унаочнює наслідки не державних, не умоглядних, а духовних пертурбацій, до яких належить формування і утвердження християнського світогляду («Божественна комедія» Данте»), вигульк зі свідомісного океану гіперіндивідуального «я» (Байрон, у нас не наш, а вселітературний Шевченко), криголомна атака станового життємислення «Червоним і чорним» Стендаля, з’ява «Війни і миру» Л. Толстого, що спричинила багатокнижний наступ на мілітарну складову одержавленої щоденності (Селін, Гемінгвей, Ремарк, Гончар), заміщення життєпобуту поняттям «буття» (екзистенціалістська романістика і драматургія, якої у нас зеро), постмодерний бунт проти знелюдненої буржуазності, до якої ще не віднесли, але скоро віднесуть і стандарти всеземного соціалізму. Мільйони творів, які наголошені умовисновки, умонастрої, умонастанови поширювали, уточняли й національно (національне світомислення – то тема окрема) збагачували називати чимось малопотрібним гріх, але повторю вже сказане – змістовий плагіат їх не обминув і не обминає досі. Українська література ХІХ – поч. ХХ століття – то за винятком Шевченка, Лесі Українки, Коцюбинського і почасти Винниченка художній загальник. Радянська література і література українорадянська – те саме. Забув про Франка. Що ж – нічого абсолютно випадкового не існує.

М.С. Ви бавитеся у зухвалість, чи про її існування нагадуєте?

Г.Ш. У вас є контраргументи?

М.С. Купа. З усього почутого прозирає казочка про існування змісту у чистому, грубо кажучи, вигляді. В розумних і не обов’язково розумних головах десь так воно і є. Як там: прийшов, побачив, переміг. Ця сприймацька перемога є результатом перегону побаченего в думку. Плюс, звичайно, відчуття, але для вас вони є дитячими забавками. Головне – вирозуміти, що капіталізм – то вже не феодалізм, а ситий і всім задоволений обиватель – то бека. Але ж як ви ту беку споживете чи приймете у себе без «тарілки», тобто форми, і без наявності у цій тарілці специфічно обробленого і приготовленого життя? Не якогось там всекосмічного, а земного. Точніше – земнолюдського. Література репродукує саме його і саме ним «годує» одуховленого і не дуже одуховленого читача. Упродовж багатьох століть суцільної, як ви вважаєте, плагіатчини кожна з національних літератур досягла мистецької віртуозності в дегустації живого побуту живих співвітчизників того ж Данте, Байрона, Стендаля. Я десь згоден з тим, що література українська в побутовизмі, що називається, зашпорталася, дозволивши Гоголю перетворити Малоросію на щось вечорничне, вареничне, оперетково козацьке. Тоді як побутом навіть геніально не розважають, ним, якщо хочете, освячуються. Крім того він, побут, формує, дресирує, окоштовнює мову. Не існує характерології взагалі, а є характерологія Нечуя-Левицького, братів Тютюнників, Дімарова. Те саме стосується щоденності, яка під пером Коцюбинського заговорила ніби всього лиш про себе («Тіні забутих предків»), проте була почута, як провісниця нової України.

Г.Ш. Якої досі чортма.

М.С. Може й нема. Але усвідомлюється це вже як рана. Те, що болить, не витає в інтелектуальних емпіреях. Література і біль, і радість переносить в душу. Вам до душі (бачте, як мова полегшує навіть суперечку) усе загальнолюдське. Ви можете уявити життя, де всі запахи існують лише у флаконах? Без квітів, лісів, полів, степів, сельв. Те саме стосується і художнього змісту. Тим і художнього, що сполученого з єством читача не вижимками про нього суджень.

Г.Ш. Звучить гарно. І багато чим переконливо. Крім одного – ви змістом називаєте те, що на нього працює, його формує і навіть його передбачає. Проходить час і запахущий луг чи поле жовтіють, стають знову готовою до квітування землею. А незалежний од власне землі і текстових її замінників зміст (якщо він був і відбувся) зостається. У рідноземній літературі аутентичним, у перекладних інваріантах – «переодягнутим», але собою. Ми домовилися не тратити час на приклади, на частковості, тому просто скажу, що перекладацтво – штука високо- й широкознаннєва. А якщо який-небудь ледь грамотний амазонський абориген читає «Дон Кіхота», залишаючись, хай мене Бог простить, дикуном – вольному воля. Кажуть, фольклорні змісти незмінні. Це так і не так. І що вважати фольклором? Шевченкові думи і думки – це імітація, гра. А Шевченкові «Неофіти» – це література. Тому звольте мені відповісти – що в змісті цього твору зазнало разючих історичних змін? Крім змін, що їх сам поет посмів нав’язати історії. Заради чого – то вже справа десята. Великі прозаїки, драматурги, поети живуть у власному художньому світі і цим світом не поступаються нікому і ніколи. Ніколи, звісно, перебільшення: проти лома (покличу на поміч цю суперінтелектуальну сентенцію) нема прийома. Керований лише шлунком, статевістю і ширужитковою культурою читач власне змісту твору практично не сприймає. Не має чим і заради чого. Бо за високими і найвищими сприймацькими мірками висока культура читання і прочитання того чи того прозового чи поетичного артефакту уможливлює осягнення його самосебності. Або автентичності. І дарує чудо контактності з духовним його субстратом.

М.С. Ще одна іноземщина. Виходить, т.зв. «проста людина» тямити, що читає, не здатна? Загалом це так, але й не так. Дайте подумати… Ага – не все з прочитаного обов’язково старанно і довго пережовується. Дегустатор – то професія. І хай собі нею лишається. Ви чекаєте, що я поведу мову про народ і до нього повагу. Я згоден, що мистецтво вкупі з літературою не належить народу. Воно, як і повітря, взагалі нікому не належить. А зміст чи сприйняті змісти… Не станете ж ви наполягати на тому, що вони належать тільки собі.

Г.Ш. Краще погодьмося, що вони існують. І не щезають, хоч би як жадібно й довго ми їх споживали. Пореченнєво – то взагалі дурниця. А щодо всього змістового огрому – тут справа складніша. Він осягається не з наскоку, не одним розумом, а відроджується. У кожному читачеві рівно настільки, наскільки той до цього готовий. І, до речі, саме зміст цю готовність підживлює, виховує і навіть реформує. Я донедавна любив твердити, що Шевченко народив Україну. Потім став додавати (для себе) – Україну горню. Себто не козацьку, не сокирну. Не революційно-демократичну. І не райську, хоч існує в його метатексті й така. Але…

М.С. …не інакшу од тої, яка в його доробкові існує. І до якої, якщо вона горня, ми постійно доростаємо.

Г.Ш. Чому тільки до неї? І до себе теж. Я прошу передиху. Як ви на те? Надмір вгаданого знецінює вгадування.

М.С. Згоден…

Далі буде.

Джерело: “Українська літературна газета”, ч. 20 (286), 9.10.2020

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я