Євгенія Красноярова. «Коли потрапиш у коло світла…»

0
261

Україна збувається, панове! Україна відроджується, росте і мужніє! Коли отакі чудові юнки-поетки, що писали колись московською мовою, переходять на українську, яка ніби море, повниться, виходить із берегів і захоплює-затоплює щирі і по-дитячому спраглі краси і вроди душі.

Як захопила душу одеситки Євгенії Красноярової. Вона у 2000-2002 роках відвідувала мою літстудію ГАРТ, яку я провадив у Одеському палаці дитячої і юнацької творчості. Тодішні вірші Євгенії відрізнялися оригінальною поетикою від інших літстудійців. Талановита дівчина видала вже кілька книжок, якими заявила себе як професійна поетеса.

Та згодом стався (на мою думку цілком закономірний для нинішньої України) поворот у свідомості поетеси – і вона перейшла на писання українською.

А оце днями зустрів у фейсбуку таку прекрасну новину від Євгенії:
“В ці трагічні, болісні часи дуже радісна новина для мене: перша закордонна публікація мого українського вірша англійською у поважному часописі “Triggerfish Critical Review”. Єлена Дорофієвська, Дмитрий Близнюк , Sergey Gerasimov, Міжнародний конкурс української поезії “Поетична доба-2021”, видання “Triggerfish Critical Review” – щиро дякую вам! Thank you, David Mehler! “

Радий привітати Женю з такою радісною новиною!
Тепер Євгенія готує книжку українських віршів, і я радий представити кілька перлинок її творчості читачам України. Хай щастить їй у нашій духовній ноосфері!      

Бо розпочата ордою безглузда війна на знищення Української держави і проголошене знищення навіть самого слова «українець» – не може не навернути до нас кожної чесної і чистої душі чи то росіянина, чи то грузина, чи будь-якого жителя України.

Олекса Різників, лауреат премій П.Тичини, Б.Грінченка, Т.Осьмачки, П.Череватенка, Є.Маланюка та ін.
 

УТОПІЯ
Чи ти побачиш її живою?
Чи ще трапляються тут дива?
Кульбаба хитає головою
і розлітається голова.
 
Є чорна вдача і туга синя.
Земля чекає на землетрус,
бо кожен сіє своє насіння,
а далі – все, що казав Ісус.
 
Коли потрапиш у коло світла,
не прокидайся, тримай пірнач.
Вона вмирає, бо вже розквітла.
 
… а як побачиш, то вже не плач.
 
****
Забагато добра не буває, бо зла
завжди більше, ніж містить планети горіх.
Щоб вільшанка співала та ружа цвіла
Боудіка помститься за доньок своїх.
 
Повз долоні тече чорноплідна земля –
хто схопити не зміг, той нічого не встиг.
Доки жінка годує своїх немовлят,
про імперську сволоту не треба при них.
 
Золотавими списами зріє війна,
чорна брага тече по судинах доріг.
У добра і у зла є лише однина,
є одна однина на всіх.
 
****
Зазимками посічений бурштин.
Акваріуми сходових клітин.
Про що ти мрієш, місто біля моря?
Чого боїшся? Мабуть, що зими.
Без листя твої вулиці прозорі
нехай посплять до першої сурми.
А вітер злий, холодний наче мрець,
але не вічний, начебто не вічний.
Леліє ряд зірок омонімічний,
утворюючи сенсу острівець
посеред чорних віт, посеред ночі –
яких тобі потрібно ще прикрас?
 
І місто засинає неохоче.
І поштовхами рухається час.
 
****
Пожовкле листя схоже на метал,
і гіпсом сніг окреслює обличчя.
Рукопис – це тривкий матеріал,
коли немає поруч потойбіччя.
Усі, кого ти вигадав, живі.
Їх не спиняє час, не кривдять люди.
А сивий птах сидить на голові –
співа тобі про те, чого не буде.

Та ще твої закляті двійники
вдивляються у дзеркало, уперті,
шукають недописані рядки
та вірять у безсмертя після смерті.
 
 
****
 
                        Пам’яті Ігоря Римарука
 
І навіщо мені той прогрес, неминуче злиття
техногенного пекла з примарним поетовим раєм?
Але біла автівка летить рятувати життя,
коли чорна автівка зненацька його забирає.

Листопадовим листям життя твоє жевріє до
перших криг на воді, залишає холодну валізу
та стремить в потойбіччя, мов перетинає кордон
без нічого, за власним бажанням, в режимі безвізу.
І втрачає вагомість обставин міцний живопліт,
і застужений простір лякає зірки голомозі

понад тими, хто в білому прагне спинити політ,
понад тими, хто в чорному зменшити швидкість не в змозі.
 
****
ОНУКИ ПРОМЕТЕЯ
У лютому безрим’ї лютого,
у липня галасній пустелі
залишили його, прикутого,
вмирати на холодній скелі
за теплий хліб, за глечик з юшкою,
за кожному свою кімнату…
Людина – глиняна галушка.
Чи їй титанів рятувати?

То ж він герой, він самовитий,
у нього є титани-браття
а наша справа – далі жити
та руки гріти над багаттям.
 
****
 
бути тополею –
бо їй не бракує місця
у місті,
бо їй
вистачає слів,
вистачає листя:
темно-зеленого –
для бур’янів
затятих
жовтогарячого –
для терезів
жовтневих
в очі дивитися місяцю,
на височину піднявшись,
щоб не питати звідти:
чи ти кохаєш мене,
чи не покинеш,
чи не потрапиш
необережно
у напівтінь
Землі?
бути тополею – не горбити спину ніколи
бути тополею – не опускати віти
 
****
життя – це рима на тривале
перебування в небутті
застигла у камінні кров
долонька квітки
навіщо перепитувати, звідки
оці жінки, чоловіки оті
пливуть
та чи дістануться причалу
пливуть
немов невпинні баранці
хто з каменем
хто з квіткою в руці…

навіщо перейматися одвічним
коли воно нікуди не пливе
та прагнути залишити потік
якщо із нього ще ніхто не втік

litgazeta.com.ua

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я