“Українська літературна газета”, ч. 2 (358), лютий 2024
(З МАЙБУТНЬОЇ КНИГИ)
* * *
не скласти пазли зламаної долі
чужим парфумом пахне час невтішний
мовчить його майбутнє і колишнє
стає потроху боляче і смішно
поміж уламків мрій у світі голім
не скласти пазли зламаної сили
тече крізь пальці світло у нікуди
десь там позаду липень, жовтень, грудень,
міста, присілки, потяги і люди
у світі голім,
все ж не чорнім – білім
* * *
зима злітає з Божої руки,
у лігві вже ворушаться морози,
розхристані жоржинові свічки
лишають нам невиплакані сльози
не шкода дня, що вичах і змалів,
із золотого став потроху срібним –
анестезія холоду й снігів,
така покірна і така потрібна
цей листопад готує вдалині
стрічки новин в зимовому етері,
хай буде так – то все дано мені,
щоб назавжди не зачинити двері
* * *
протрушуєш душу вдесяте і всоте
і врешті стає зрозумілим тобі,
що попри негоду, жалі та гіркоти
єдино можливе незмінне «to be»
калюжі й моква на грудневих раменах,
десь в інших світах загудуть поїзди,
і тільки трава, непокірно зелена,
сміється з тієї брудної води
бо знає межу поміж світлим і темним –
листком календарним з холодних небес
впаде на сиру перетруджену землю
незайманий сніг як частина тебе
* * *
груднева ніч
зі смаком кави й пепероні
нестерпно довга,
як дорога в самоті,
в ній сни приречено
змагаються з безсонням
за кожен крок
цієї тихої путі
дерева сплять,
лляними ряднами покриті,
і сплять бруньки
під тягарем зимових шат,
листок,
забутий на побіленому вітті,
немов колиска
для майбутніх немовлят
* * *
а грудень сніжить, гублячи у білі
осінній сум похмурої землі,
дає на відкуп юній заметілі
пожухле листя, присмерки зотлілі,
усохлий квіт на чорному стеблі
збирає рік свою останню силу,
щоб врешті вітер видихнув і стих,
зимове місто стало срібно-білим
і на Святвечір всі гріхи прикрила
примарна цнота пелен снігових
* * *
і солодкі, й гіркі знов пригубимо вина ми,
позирає на рік завірюха лиха –
відпусти людям, зимо, гріхи із провинами,
бо й сама ти, голубонько, не без гріха
скине висохлу плоть календар за лаштунками,
на останній струні нам зіграє
на біс –
чи зігрієшся, зимо, земними цілунками,
чи воно вже не треба сьогодні тобі
всі грудневі громи залишаєм за спинами,
по-новому звучать і пісні,
і слова –
відпусти нам колишні гріхи із провинами
у дорогу важку від Різдва до Різдва
* * *
Водохреще нині без холоду й снігу
лише підкрадаються тихо,
мов таті,
і раптом зриваються краплі відлиги
у чорні калюжі на мокрім асфальті
сіріють будинки,
садки,
переходи –
це місто немовби позбулося шкіри,
укотре на мить перехоплює подих,
вдихаєш зимовий світанок – і віриш
* * *
усе пливе в осінньому полоні,
а ти стоїш, мов зайвий і сторонній,
летять до тебе звідкись голуби,
з руки хапають крихти на осонні,
і чути вічне вітрове безсоння
у пожовтілих кучерях верби
гуляють мідним листям хвилі кволі,
проміння ніжно пестить руки голі,
дарує спокій приспаній вербі,
цим ліхтарям, що сплять на видноколі,
цим голубам, довірливим до болю,
усім, усім – та тільки не тобі
* * *
цей вітер дме,
ламаючи хребти
тендітним тіням бабиного літа,
зриває все,
що мало відцвісти,
несе в світи,
що мало відболіти,
похмурі зранку вулиці мете
коловоротом подуву і тиші,
і так дитинно віриться у те,
що звіє все,
а нас таки залишить
* * *
щорічна магія осіннього крила,
холодний опік від калинового жару,
і саксофони вітру,
й скрик його гітари,
передчуття зими у темно-синій хмарі –
у всім печаль, така спокійна і незла
летиш у зиму на осінньому крилі,
летиш повільно понад часом,
понад світом,
таким крихким,
таким довірливо розкритим,
знов загубившись між любити й не любити,
і врешті любиш без освідчення і слів
* * *
приляже присмерк понад містом,
розсіє спокій навкруги –
так осінь засипає листом
жарини літньої жаги
на синім тлі зненацька зблисне
загусла вереснева кров,
і час покреслить мідне листя
слідами власних підошов
у вітті знов зітхання чути –
осіннє схлипує дитя,
ховається вечірній смуток
у забуття,
у забуття…
* * *
Покрова скоро – а навколо ніби
в осінніх путах спить окраєць літа,
і щось нотує в свій незмінний зшиток
старанний янгол з чистим сяйвом німба
то вже не треба хліба і до хліба,
лиш тільки ніжність, навкруги розлиту,
допоки тихий доторк дивосвіту
дарує раптом цей незвичний вибір
а за порогом зразу, на осонні,
ворон вервечка, хижа і безсонна,
байдуже день видзьобує у листі
і з чорних дір святого небокраю,
злякавши знов легкі пташині зграї,
луна сирени лине понад містом
* * *
такі прості, звичайні миті,
печальні залишки краси,
на сивім тлі дерева світять
з усіх іще не згаслих сил
каштан, захриплий від застуди,
не скине з пліч туманів шар,
і щось шукає поміж люду
чиясь загублена душа
дощам осіння пісня вторить,
і, врешті ставши на крило,
з птахами відлетіло вчора,
немов його і не було
* * *
відчути
в січневому вітрі сичання змії,
побачити,
як застигає повітря за вікнами
і кава повільно малює пророцтва свої
на скатерці білій,
крохмальній і тільки-но випраній,
почути
знервований туркіт і скрип голубів
на довгих карнизах,
легенько і ніжно засніжених,
укотре пробачити всім
і найперше собі,
та всупереч зойкам сирени
усе ж таки вижити
* * *
ілюзія спокою на площі Ринок у Львові,
дорога лягає під ноги краплинами каменю,
притьмом розбивають мовчання
і ніжать вуста мені
смиренні слова,
помережані світлом любові
ілюзія миру,
чіпка і сувора напрочуд,
загорнута нині у пелени з краплями крові,
крізь сірі сувої печально просвічують очі
камінних скульптур,
що від світу закриті у Львові
* * *
петля доріг,
розведені мости,
за рогом зникне знов підступна путь,
як стачить сили –
болі відпусти,
а як не стачить,
просто все забудь
не скрикне птах,
не зойкне хижий час
і не спаде з дерев осінній лист,
коли відплаче
і стече свіча,
яку незгасний промінь запалив
лише зів’ються в коло
тіні тих,
кому відкрито вже і пекло, й рай,
прости собі
і болі відпусти,
а як не можеш –
просто забувай
* * *
вже звіт річний похмурий грудень пише,
стежки лежать в обіймах сніжних врун,
у цій спокійній вистудженій тиші
тепла краплину подихом даруй
стань каганцем в нічному безгомінні,
де навіть вітер мерзне у гіллі,
і де легкі прозорі теплі тіні
мов хліб і сіль на голому столі
мені тепла тонесенької свічки
достатньо, щоб зігрілася рука,
бо вранці знов загубиться обличчя
у льодовій прозорості дзеркал
* * *
цей трояндовий квіт,
соковито розтріснуті вишні,
ця розгойдана мить,
молодий срібноперий туман –
у шовковім волоссі заплутались тіні колишніх,
і про них далебі
не згадаєш ніколи сама
самотієш лише,
у мені поневолена змалку,
на якій паралелі шукати потрібні ключі –
як живеться тобі,
золота пишнокоса русалко,
і чиї серенади під вікнами
сняться вночі
* * *
ну що тобі, дівчинко, треба в дорослому світі,
тут вічно танцюють в обіймах і мертві, й живі,
налякано ділять скоринки голодні та ситі,
і рештки любові Земля настромила на вісь
ще трохи –
і зійдуть літа непомітно зі сцени,
зачиняться двері, загубиться в просторі ключ…
живеш? то живи собі тихо всередині мене,
не муч незбагненним,
не здійсненим дивом не муч
* * *
на траву, до Петрівки не скошену,
впаде вечірня застуда –
не вигадуй, жінко здорожена,
чого ніколи не буде
стане темна ріка дорогою
та й поведе за собою –
не лови тіні риб під місяцем,
аби не стати рікою
сядуть іскорки душ закоханих
світляками на груди –
не вигадуй лише, заворожена,
чого ніколи не буде
* * *
осіння розкіш розпашілих тіл,
застиглий час,
помножений на спомин,
суцвіття слів,
святі і не святі,
короткий схлип –
як виклик самоті
чи просто перший крок у підсвідоме
лишаю сум на власному хресті –
чи ти щаслива,
жінко незнайома?
твій перший крок незнаної путі
углиб, углиб,
де віти золоті
гойдають осінь і солодку втому
* * *
на лезі часу,
на вершині злуки –
отам,
де місце є лише для двох,
стояли ми,
тримаючись за руки,
поміж вітрами злих пересторог,
стояли,
не чекаючи рятунку,
такі вразливі,
грішні та святі,
вуста віддавши пісні,
поцілунку,
немовби вперше в нашому житті
* * *
січневий сніг розлючено мете,
ховає нас у білу сутінь вулиць –
іду і долі дякую за те,
що вітровій сліди твої не стер
і ми в імлі зими не розминулись
торкну твоє засніжене плече,
і давній смуток змиється сльозою –
отою, злою, з глибини очей,
яка нараз востаннє пропече
холодне сіре небо наді мною
січневий сніг розгойдує крило
завії, що хурделить
білим світом –
і нас, і час, і місто замело,
але несу в собі живе тепло,
яке тепер не зможе відлетіти
* * *
стало ім’я відлунням
лету бджоли,
сплеску весла
в річці синій,
чуєш – змовкли птахи,
вітер десь там у гіллі притих нині,
щоб не співати всує
теплим дощем омию
плечі твої,
скроні твої,
руки голі,
бачиш – сонячний зайчик
світло розбризкує на видноколі,
серпень тебе малює
піснею стати зумію
серед своїх,
серед чужих,
серед ночі,
знаєш – тиша мене
зрозуміла і заважати не хоче
пісня вуста цілує
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.
