Моїм дорогим Касі і Кевіну присвячується
Це було місце з моїх снів. Моїх упертих снів, які впродовж багатьох років несподівано приходили, забирали до себе і поселяли в якусь домівку – щоразу іншу, але я розуміла: то просто варіації одного й того самого. Я ходила умебльованими кимось кімнатами, відкривала новий для себе простір, брала до рук чиїсь вінтажні речі – керамічні горнятка, дерев’яні скриньки, зачитані кимось книжки, пледи… Жодного разу не зустрічалася з господарями цих осель, але їхня присутність оприявлювалася через усе, що вони по собі залишили. Я мала продовжити життя їхнім речам. Щось полагодити, щось наповнити новим сенсом, щось розмістити в іншому місці, на щось споглядати, переводити стрілки напольним годинникам, витирати пил із фортепіано… І я охоче бралася за це, намагаючись створити затишок і красу.
Ці сни мене чомусь по-особливому хвилювали. В їхньому просторі було добре і спокійно. Із них не хотілося прокидатися. Їхній післясмак носила в собі тижнями, місяцями, роками… Чекала на повернення в ці відчуття. І тільки нещодавно, тижні три по тому, як опинилася у тому, що виглядало сном, але було наяву, мені відкрилося значення тих снів. Невже і справді в житті все настільки невипадково, настільки визначено наперед – до війни, до мого поспішного виїзду з окупації, до того, як попросила в друзів поради – в яку країну їхати, до того, як заочно познайомилася з людьми, які так гостинно відчинили мені двері свого помешкання в Кракові?
Розмістивши в порожніх ящиках старого дерев’яного комоду з візерунчастими ручками свій нечисленний багаж, мала відчуття, ніби присіла на краєчок стільчика в чужому домі, боячись зайвий раз поворухнутися. Господарі житла були дуже далеко і нам ще належало кілька місяців чекати на зустріч із ними, але для нас вони незримо були поруч. І на фотографіях, розміщених на стіні коридору, і в кожній дрібничці, якої вони колись торкалися, користувалися, про яку дбали.
Тепер усе це уважно, затамувавши подих придивлялося до мене, вивчало – хто я така, як зміню усталене життя, що привнесу, чим наповню, чи не порушу закладеної тут до мене гармонії і своїх визначених давно порядків?
А я понад усе боялася передати усім цим речам, усьому простору свій страх і досвід війни, присмак війни, запах війни, біль війни… Боялася передати свій відчай, свою непевність у завтрашньому дні, свою скорботу, свою нічим не прикриту самотність.
Боялася, що будь-то, хто опиниться тут після мене, снитиме мої тривожні сни, відбиватиметься від залишених тут хвиль панічних атак, не розумітиме, чому йому настільки тоскно і безрадісно.
У світ, яким сповнений цей дім, я прийшла зі своїм. І мала бути прийнятою, як пересаджена квітка в розпал сезону під пекучим літнім сонцем. Я мала так прорости, вхопившись найтоншим корінчиком між щілинками піщинок, щоб у якийсь момент у мене з’явилося відчуття дому. Я вже переживала щось подібне, коли з батьківського випурхнула, а свого куточка (окрім ліжкомісця в людній кімнаті студентського гуртожитку) ще не мала. Я блукала Києвом – осіннім, зимовим, весняним, мимоволі вловлювала запахи, яким пахнули чиїсь оселі з розчахнутих кватирок, замиловувалася теплим ворсистим світлом за чужими заштореними вікнами, і в мені гостро занивала схована бездомність. От і зараз накотилася нова хвиля, за якою був несамовитий жах війни.
То не правда, що жити можна будь-де, аби було все необхідне для життя. Простір, якому ти чужий, виштовхне тебе, не дасть сил, не принесе спокою.
Та і як самому подолати оголені відчуття туги за своїм рідним домом, кожен куточок якого обжитий, наповнений чимось твоїм, близьким, чимось, що більше, ніж просто речі? Я вечорами задихалася від сліз, не знаючи про долю свого залишеного у вогні війни дому. Тужила за кожною в нім квіткою, за кожною книжкою, за тим відчуттям щастя і затишку, що за роки створила в нім. Мені хотілося на своїй кухні у своїй чашці пити ранковий чай, хотілося до свого саду, двору, тераси… І ніщо не могло заглушити цього відчуття.
Але сьогодні я тут, у цьому помешканні, яке не злякалося мого болю. Вечорами я приходила в його простору вітальню з каміном і двома роялями, мідними скульптурами гусаків, книжковими шафами на всю стінку, старими платівками і програвачем, великим дерев’яним напільним годинником… Приходила з готовністю і бажанням почути його історію – цього місця, де час від часу під чиїмись умілими пальцями клавіші видавали глибокі й проникливі звуки, де хтось колись брав книжки з цієї бібліотеки й читав, зручно вмостившись на майже антикварній різьбленій софі, чиї очі дивилися на мене з фото і картин. І мені несміло привідкривала оселя свою душу – свою самотність, сум за людьми, які тепер далеко і дуже далеко, сум за дбайливими руками, за гармонійними звуками.
Але для того, аби цей дім прийняв мене, я мала прийти не з порожніми руками. Я мала підхопити життя в ньому й підтримати саме його настрій. Я мала налаштуватися на нього, аби чути його голос, аби навчитися говорити з ним.
Першими принесла живі і сухі квіти. Вази до них і вазони. Потім десь поклала мережану серветку, десь розмістила картину, замовила у кравця штори, повісила настінний годинник, постелила на стіл скатертину, вимила вікна, балкон, склала книжки на поличці, поставила платівку, запалила свічку на срібному підсвічнику…
Усе мало подвійне значення. Три квітки в новому помешканні символізували мої кімнатні квіти у далекій Бучі – двадцять маминих фіалок, привезених із Херсонщини, котрі врешті загинули від холоду під час окупації, десятки різних фікусів, пеларгоній, драцен, хлорофітумів, залишених напризволяще… Три прямокутних вазони з геранню на балконі, мініатюрний перець і декоративний кущик м’яти на краківській кухні стали мені за сад – за всі мої вишні-черешні-яблуні-абрикоси, за всі троянди-хризантеми-півонії…
Не втрачаючи відчуття тимчасовості, не роз’ятрюючи непевності – що буде завтра, де будеш завтра – за якийсь час помітила, що на зміну незакритій рані горя, яке нас спіткало, у серце почав проникати спокій. Саме той спокій, який з’являється, коли перестаєш задивлятися в чужі вікна.
Не можу пригадати, коли саме відбувся той злам. Просто в якийсь момент почала більше проявлятися наша з ним спорідненість. Два концертних роялі мовчали в такій самій глибокій задумі, як і музика мого світу в мені. Стрілки годинника тривожно завмерли, як і в мені спинився час 24 лютого. Кожна тріщинка і щербинка тарілок і чашок була подібна до мого надколотого життя.
День за днем я розповідала дому, як опинилася тут. І як щодня до мене приходить мій рідний дім. Як ночами я, заплющивши очі, намагаюсь уявити, що засинаю на своїй подушці, у своєму ліжку, в своїй кімнаті. Але тіло вперто пам’ятає висоту мого бучанського ліжка, м’якість подушки, відстань до світильника, кожен звук за вікном, густоту і вологість повітря, яке проникає через привідчинене вікно.
Один дім кличе до себе. Інший гоїть рани. Один болить. Інший привчає чекати. Між ними – не тільки сотні кілометрів. Між ними війна і нормальне життя. Між ними різні світи. Кожне з них – дві скалки однієї долі.
І я переплавила свою тугу в любов. У любов другого в ім’я першого. Я дбаю за другим, як дбала би за першим. Так жінка, котра втратила дитину, але не забула її запаху, голосу, рожевих м’яких п’яточок – обдаровує своєю ніжністю іншу – чужу, і ця любов продовжує жити далі. Відтак дім почав відкривати мені свою історію: що за люди на його портретах, звідки ці майже антикварні меблі, як звучать його роялі, хто надбив чашки й тарілки… Почав відкривати свою душу – передавати свій спокій, свою трепетну і глибоку музику, свою ледь вловиму радість близькості. Наші запахи змішалися. Наші голоси співпали. Наша тиша стала одною на двох.
Мій новий тимчасовий прихисток став місцем моєї сили. Місцем продовження моєї любові, яка потребує оприявлення. Бо немає значення – моє чи чуже. Якщо проступило зі снів, якщо прийняло в свою реальність – значить, так було потрібно. І колись прийде відповідь, для чого саме. Головне, щоби той, хто буде тут після мене, окрім незагойного біженського болю вловив значно сильніші вібрації – віри в краще, жаги і любові до життя, глибокої сердечної вдячності.
Фото: Ростислав Горобець
facebook.com
Прокоментуєте?
