Краківське літо моє – неспокійне, відлюдне,
З підпаленими краями,
Українськими прапорами,
Рідною мовою на площах, на вулицях –
Днем горицвітним – судним,
Страхом підспудним,
Що дише в потилицю, тулиться
На подушці чужій ночами,
На котрій на ранок – сіль і коси…
Літо моє краківське траур носить –
Чорну густу вуаль вечорами.
Поламані
Суглоби дерев після кожного буревію,
Ніби хребти наші, біженські; ми, по світу розсіяні.
Літо моє краківське – без персиків і малини,
Кавунів херсонських і винограду –
Перші – визріли і попадали,
Другі – Господи! В чім наші душі винні –
Жити – вмирати під градами?!
Несе вітер дим з України,
Біль з України,
Жар і попіл.
Займається літо краківське,
Повітря гірчить Європі…
Господи, – що ж буде потім?
Кому сиві пасма осінь розпустить?
Скільки хлопців, чорних, як сажотруси,
Залишиться в чорноземах? Ой у лузі
Червона калина похилилася,
Чом же наша Україна,
Чом же, гей, гей…
В двадцять першім зажурилася?..
Фото: Ольга Ольхова
Прокоментуєте?
