“Українська літературна газета”, ч. 20 (338), 14 жовтня 2022
СУМНІВ
(версет)
…Коли приходить сумнів, нам нерідний, любов, мов квітка, більше не болить… Лиш пелюстками опадає вмить на наші руки, на коліна… мідні. Бо не прощає болю та образ… Вона обом голубкою туркоче, тривожить пам’ять, зазирає в очі… Й тікає в ліс, мов дика, повсякчас… А з лісу повертається, на радість, шулікою… Так, диво… А проте не рушить вірність: хай собі росте… Лиш кігтями твою-мою зухвалість порве! І вкотре воскресить обох у ній… Ти кажеш: «Пам’ять…» А яка тут пам’ять? Ти все мовчиш… А за мовчання платять!!! Я мідна вже… А ти закам’яній!.. Ми, певно, гідно вічність величали, себе у ній побачивши… Хоча, поглянь, як все ж тривожиться свіча – як привид того, що пішло в хорали…
21.11.2021
НЕОЗОРЕ
Така ніч неозора…
Вийся хмелем чи вовком шугай –
Від землі до небес,
Від опівночі аж до світанку!
Я лиш барвою моря
Натякну вам про втрачений рай,
Доки день не воскрес
І в тобі він ґвалтує коханку…
Доки дихають перса,
П`яні кола виводить рука…
Що тобі до санскриту? –
Він говорить пергаментом шкіри…
А душа губить весла
І німіє в собі, мов ріка.
Морем була відкритим –
Обміняла ти долю на віру…
Пахла кольором дивним:
Волі… Миру… Сама обирай.
Хилиталася синню
І напружено дихала цнота.
Утікала з обіймів
Білопінно – у сон або в рай.
Тихо марила сином…
А жила тільки вірою доти.
Він купив твою волю:
Колір, форму і розмір змінив,
Обмінявши палітру
На тілесну німу моногаму…
В снах розгойдував долю,
Дивні кола робив із вини;
Малював диким вітром
Він чужу тобі кардіограму!..
Ти ж корилася зорям…
Сон зубами виймала з плеча…
Серпик місяця вміло
Недолюблене пестив тіло…
Така ніч неозора…
Він кохання в тобі зачав.
Ти ж родити не сміла.
Щоб не знав, як тобі боліло…
16.09.2020
ВІЧНЕ
Дві бойові ракети не досягли мети…
Наші з тобою тіні билися до знемоги…
Там, на долоні Бога, – лінії самоти.
Тут – лише фотознімки – наші земні дороги…
Там, на долоні Часу, гріється постмодерн.
Тут, поміж Віку пальців, доля моя світає…
Заговори про вічність. Зараз! Уже! Тепер!
Надто короткий шлях цей – поміж Землею і Раєм…
Кроками рóки гортаєш. Знову горять мости…
Так, ми лише прибульці, в казку життя прибулі.
Там, на долоні Бога, – картами я і ти.
Тут – тільки мить блаженства – віссю Земної кулі…
Вересень, 2020
ВЕРБА
Така постійна і неперелітна,
Пів подихом тамую час в собі.
Пів сутністю так спрагло прагну світла
Й схиляюся покірністю верби:
Весняна ще, півсонна, піврозквітла,
Росту в тобі…
Пів кроною тримаюся за вітер
І сіюся насінням запитань…
І пахну літом, щемко пахну літом
Уявним плодом, подихом бажань,
Так пристрасно, магнітно, непомітно,
Як інь і янь…
В невинності ти завше мені винен…
Зростаю з генів лісу, далебі:
Невпевнена у власному цвітінні
І мовчки невпокорена юрбі,
Тримаюся корінням світлотіней
Й росту в собі…
Вростаю в пам’ять лісу, далебі,
Пів сонця у мені і пів журби…
03–04.10.2021
***
Я сьогодні – мов небо: надто
довго й тяжко шукала сліз!..
Як скупий та багатий
подає жебраку гроша…
Моя милостиня не варта
навіть думки про мене. Злість
Закидає камінням ватру –
споришами вросте душа…
Та твій погляд тугий, мов неба
мовчазний голубий батут.
Твої очі благають жару –
сумнів знищують до дірок…
Я стрибала б до сонця, знаю,
у твоїх голубих… А тут
Перепрошую: каблуками
продірявила весь урок…
Твоя мудрість – мов купол церкви.
А в зіницях цвіте пожар…
Я крізь отвори дивні бачу
твого пекла іконостас…
Перепрошую… Знаю, винна:
Я сама розкидала жар.
Я сама позмітаю попіл
на іконках майбутніх нас…
05–06.04.2021
ІМПЕРАТОРОВІ
Про одне прошу тебе. Нікому не розказуй,
що ти маєш маленьку пташку … Так буде краще!
(Ганс Крìстіан Андерсен, «Соловей»)
Я ніколи, напевне,
не стану
ручним солов’єм…
Занімію, мабуть,
якщо тільки потраплю за ґрати…
Ми єдине гніздечко, знаю, тільки у віршах зів’єм –
І у вірші, як в ліс, будем часто разóм утікати…
Я тебе воскрешу,
імператоре,
тисячі раз…
І мільйони разів
ти шукатимеш істину значень…
Наша казка, мабуть,
не про нас.
Бо не тільки про нас…
А наш ліс –
цілий світ
для мільйонів духовних побачень…
Я щоразу прийду –
тільки ніжно і щиро поклич…
Я зайду у твій біль,
не злякавшись прилюдної страти…
Я щоразу помру –
і воскресну в мільйонах облич…
…Ти ж поламану душу мою
не лікуй…
щоб ще більш не зламати…
17.11.2021
ДІАЛОГ II
Вона
Послухай, так дивно, що ми не стрічались раніше:
Ні в пам’яті інків, ні в книгах минулих століть…
Колись наша доля за нас фоліанти напише…
А поки що літом до тебе іду мимохіть…
Ти знаєш, де осінь.
Ти знаєш, де мудрість і мука…
Ти знаєш напевне,
де папороть й справді цвіте.
І точно не в лісі (я в лісі жила,
мов зозулька…)
Там пахла розлука…
Й загублені сльози дітей…
Ні, я не зозуля…
Дерева там плачуть за вітром,
який так натхненно і щиро колись колисав…
Смарагдові сльози укотре
матуся їм витре –
й на крилах брунатних укотре уранці роса…
Давно полетіла б…
Давно віддалась в твої кола…
Ти папороть-квітку єдиній мені віднайшов.
Спасибі за мудрість.
За те, що не стрілись ніколи.
А раптом зустріну?..
Про що б ми мовчали?
Про ЩО?..
Він
Бреду чужим містом
(своїм називати не буду…)
І в хаосі люду, у сотнях прозорих облич
шукаю твій погляд… Як пам’ять.
Як міф. Як облуду.
І, вкотре знайшовши, молюся, мов схимник: «Поклич!..»
Ця заповідь дивна:
це лиш заговорення болю, –
п’янке божевілля зі смаком
свогó ж пізнання…
А квітку і справді давно відшукавши,
як волю,
Сховав біля серця… До болю пасує вона…
Я вільний насправді.
Ні доля, ні вік, ні обручка –
давно не кайдани:у них я не бачив себе…
Сказати по правді?
(Не мовчки, однак і не гучно…)
Я дерево досі, у жилах таке молоде!..
Тяжіння коріння? Облиш.
Я давно вже мандрую.
А власне за корінь лиш Всесвіт мене прив’язав…
Зустрінемось вкотре.
І вкотре тебе не почую…
А папороть всоте розквітне мені між отав…
12.11.2021
ЗОВСІМ НЕБУДЕННА РОЗМОВА…
(За мотивами Антуана де Сент-Екзюпері)
– Якби тільки знав ти, як лячно буває чекати…
– Так, м’ятою пахнуть усі невідкриті листи…
– Причинна стою – і немов ланцюгами прип’ята…
– А я… Перехрестя. І справді не знаю, куди…
Ліворуч? Праворуч?
– Повір – одинаково грішно…
– Як циркуль, топтатись навкруг однієї ноги???
– І смішно. Й невтішно…
Проте як натхненно і ніжно
Буває на хвилях лишити свої береги!!!
– Зелені й незрілі?..
– Але заговорені болем…
Як сон. Як перéляк!
Як вроки якісь на біду…
– Стаю твоїм полем, по-доброму щедрим на волю…
– Я ж – ні, не криниця!
– Та спраглий до тебе прийду…
Ми зможемо разом в собі ж відшукати джерела…
Я так змандрувався!.. Одному мені не дійти…
– А як наше поле?
– На ньому ростимуть дерева…
– Як твóя троянда?!
– Повір: буде гордо цвісти…
________
– …Навіщо зриватись було нам у час цей непевний?
І чом би на спільному полі нам сенс не знайти?!
– Ми й досі в пустелі… Ми вдвох незникомі, напевне…
– А страшно і справді стояти отут без мети.
– Що лячно, я знаю… Мета ж – невагомо натхненна:
Ми будемо, серце, нові відкривати світи!!!
– А як?! Я ж – безкрила…
– А ти пригорнися до мене…
І зовсім безстрашно змію нам до ніг підпусти…
14.11.2021
НЕ ДОРІКАЙ…
Не дорікай, що вкотре… Вкотре пізно
Заходжу в сад твій, вже немолодий…
Здається, я знайшла свою Вітчизну
Й криницю, повну чистої води.
Не дорікай, що звуся надто дзвінко.
(Ти на ім’я мене не називай…)
Бо я не жінка! Тільки роду жінки…
А взагалі, твій сад для мене – Рай…
Давно, як пам’ять, прогнана з Едему,
Шукаю в душах схожість на сади…
Ти ще цвітеш, хоч цвіт сумний до щему.
В тобі багато світла і води!
Не дорікай, що пізно… Вкотре пізно
Без дозволу у твій заходжу сад…
Ми надто дивні. Ми – разюче різні:
Як ява й сон; як цвіт і листопад…
Ім’я своє й сама не пам’ятаю:
По-різному ж бо кожен називав…
Як вічність, давня, й прогнана із Раю,
Згубила власний вік поміж отав…
Не стане вкотре подивом для мене:
Ти в незнанні не кличеш на ім’я…
…Ти знов цвітеш – і пишно, і натхненно…
І це, повір, найбільше визнання.
18.11.2021
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
litgazeta.com.ua
