Юрій Винничук. Чорне задзеркалля російської літератури

0
180

Про яскравий приклад відмінності українців від росіян

Про шкоду російської літератури для українців дуже детально висловився ще Іван Нечуй-Левицький у праці «Непотрібність великоруської літератури для України і для слов’янщини», роблячи дуже слушний висновок, що «Україну жде погана перспектива в Росії, перспектива темна, як ніч, і тільки нові українські інтелігентні національні сили світять в тому темному будущому часі, як зірниця ранком».

На жаль, наші національні сили не були ще готові йти на смерть за свою свободу і наївно вірили обіцянкам ворога. Тому ота темна ніч і супроводжувала нас усі останні роки.

Менш відома друга праця письменника «Українство на літературних позвах із Московщиною». Цього разу приводом став відгук Пипіна на історію української літератури Омеляна Огоновського.

Пипін тут висловлює ті самі погляди, що й Путін, уважаючи нас одним народом і пінячись від злості, що давня руська література — це література передусім українська, а Русь, як не крути, не Московія.

Для мене цікавою було у працях Нечуя статистика поширення російських журналів. Як з’ясувалося, найбільше читачів та передплатників мав Петербург, а відразу за ним Херсонська, Київська, Харківська, Катеринославська, Таврійська, Полтавська і Подільська губернії. Причина тут зрозуміла. Журнали передплачували передусім міста. А українські міста заселила окупаційна влада – урядники, військові, попи, їхні дружини і т. д. В російській провінції залишилися хіба плюшкіни та собакевичі, які нічого не читали.

Говорячи про фольклор, Нечуй наводить разючий приклад із весільних пісень. Наприклад, українці у весільних піснях кепкують зі старости і сватів без зла:

Наш староста з міста

В нього голова з тіста,

Зуби з петрушки,

Очі з чорнушки,

Голова сніпками вшита,

Борода ґонтом підбита.

А от російські дружки кленуть:

Да тебе свату большому

На ступень ступить – ногу сломить,

На другой ступить – другую сломить,

На третий ступить – голову свернуть.

Да трясло бы тя, повытрясло!

Да сквозь печь провалится!

Я кладу жалобу что на сватью на большую,

На лукавую, на вилявую,

На змею семиглавую!

Семиглавую, семихвостую!

Чтобы тебе, сватьюшка,

Синовей бы те разбойников,

Дочерей-посиделочек…

Умереть бы тебе, сватьюшка!

Це дуже яскравий приклад відмінності наших народів. Відмінність ця полягає ще й на тому, що в росіян нема взагалі народних пісень, які б хтось і досі співав. Все, що співають при застіллі, – це авторські пісні («Коробєйнікі», «Стєнька Разін», «Ой, мороз-мороз», «Очі чьорниє» і т. д.). Так звані народні не мають привабливої мелодії, не мають зрозумілої гармоні, зате мають убогий зміст. Ось пісня, яку співала Лідія Русланова:

Валенки да валенки

Ой, да не подшиты, стареньки

Нельзя валенки носить

Не в чем к миленькой ходить…

Та от несподіванка: вона не російська, а циганська.

Російська література творилася згори, не беручи до уваги народний фольклор, який виявився дуже бідним. Більшість казок – це переповіджені зарубіжні казки, які широко розходилися в дешевих виданнях.

Це та сама пастка, в яку потрапили брати Ґрімм, записуючи казки у юних начитаних дівиць із родин гуґенотів, які втекли з Франції. Відповідно, багато тих казок не були німецькими.

«Аленький цветочек» Аксакова, «Маша и три медведя» Толстого – це англійські казки. Жодна з цих казок ніколи не була зафіксована у фольклорних записах до того, як з’явилася в літературному опрацюванні.

Казки про «Снігурочку», «Колобка», «Ріпку» позичені в українців, а казка «По щучьему веленью» – у фінів. Коли зазирнути до «Народных русских сказок» А. Афанасьєва, то можна побачити там цілу купу українських і білоруських казок – одні з них в оригіналі, інші в перекладі, а ще доволі багато казок, про які скромно не вказано, де записані.

Так, у примітці до казки №56 про дурного вовка читаємо: «У малороссиян существует поговорка «Кому, кому, – а що куцому, то вже не минецця». До чого тут українська приказка, якщо казка російська? Але де вона записана – знову мовчок.

Більшість записів російських казок були сфальсифіковані. У той час, як українці не мали в Росії своєї літератури, а казки існували винятково в усній формі, росіяни вже з XVІІІ ст. масово поширювали серед народу лубкові книги. Їх розносили по селах разом із гребінцями й люстерками коробейники. Відтак селяни, прочитавши німецькі, французькі чи там арабські казки, залюбки потім пригощали ними фольклористів.

У зібранні Афанасьєва у примітках до казок так і пишеться: «Текст перепечатан с лубочного издания» або «Текст представляет собой литературно-повествовательную обработку былины об Илье Муромце и Соловье-разбойнике».

Та й казки, записані на якій-небудь Тамбовщині, викликають тиху підозру про фальсифікат: «Сивко бурко, вещий воронко», «Две Доли», «Марко Богатый», «Лихо». Казка «Людська доля» подається чистою українською мовою, але… записана в «Малмыжском районе Кировской области».

Щодо російської літератури, то її варто читати бодай задля того, щоб пізнати глибше свого ворога.

А читати треба не тих найвідоміших і перекладених у всьому світі, а другорядних, яких не перекладають. Наприклад, Салтикова-Щедріна. Хоч і не можна назвати його другорядним, та все ж він майже невідомий на Заході. Єдиний роман, який переклали на кілька мов – «Господа Головлёвы», а найбільш сатиричні і дошкульні для росіян твори не перекладені. Не любили його і в Московії, бо поглумився він над кацапами не згірш від Гоголя. Пригадую, як у 1980-х привіз до Львова якийсь московський театр виставу «Історія одного міста». Публіка валила шалено, бо в репліках персонажів усе було актуальне й на той час. Врешті втрутилися обкомівці і змусили окремі фрази прибрати.

Ніхто не буде перекладати й Глєба Успєнского, та й не просто його перекласти, але ж, читаючи його нариси, бачиш, яка страшна, незборима прірва розділяє нас із московитами. Він описує таких потвор у людській шкурі, що дуже добре накладаються на новітніх окупантів. Зґвалтування, пиятика, підлість, брехня, крадійство – усе це ознаки московита. Зрештою, навіть Іван Аксаков, побувавши на ярмарках в Чернігівщині, писав, що український крамар ніколи не запросить за крам зайвого, а скаже свою ціну і вже не спустить ні на шаг, ще й говорити не схоче, тоді як поруч із ним кацап залупить втроє і буде вперто торгуватись. А це, між іншим, риса суто азійська – називати завищену ціну, а потім спустити ледь не в чотири рази.

Література російська сповнена жахів.

У поемі Нєкрасова «Кому на Руси жить хорошо», яку важко назвати поетичною, селянка Матрьона розповідає про те, як вона пішла на поле жати, а дитину залишила на діда. І ось як переказує цей епізод шкільний підручник: «Но недоглядел дед, уснул, разморенный солнышком, а Демушку съели свинки».

Як лагідно: «свінкі»!

Звичай, коли сини йдуть на заробітки, а батько спить із невістками – теж яскраво описаний в російській літературі. Зокрема у повісті Алєксєя Потєхіна «Около денег», де фабрикант, випровадивши з дому сина в дорогу, їде зі своєю невісткою до міста і живе там з нею в готелі, купує їй цінні подарунки.

Або ось Фйодор Рєшетніков з його повістю «Подліповци». Це чистої води роман жахів. Розповідається тут про село, заселене перм’яками, які рідко коли їли хліб. Через постійну негоду селяни косили жито й овес завчасу, ще зеленим. «Только начинает созревать хлеб, – баско! вдруг дожди, заморозки, снег… Поплачешь, погорюешь, да и скосишь травку божью, измелешь и ешь так с горячей водой, либо настоящей мучки смешаешь али коры осиновой, либо липовой наскоблишь». Усе село – самі лежебоки, ніхто нічого не хоче робити. Взимку з холоду та голоду люди вмирають як мухи. І це при тім, що біля села густелезний ліс. Але їм ліньки йти рубати дрова.

Померлих ховають у сяк-так збитих скринях задля економії по двоє. Відспівує піп у личаках та в полатаній рясі. Сисойка, який ховав жінку, спочатку плакав за нею, а потім став її лаяти «стервом», а попа – «чучелом».

«Сысойке страшно опротивела жизнь в своем дому: каждый день и даже ночь ревели его маленькие брат Петр четырех лет и сестра Пашка двух лет, которые мерзли с холоду и постоянно голодали. Эти маленькие дети, не умеющие еще выговаривать и ходить, постоянно лежали или сидели полунагие, одетые в несколько тряпок, сшитых наподобие мешков. На них не обращалось внимания ни Сысойком, ни матерью, которая, больная и сумасшедшая, постоянно лежала на печке и охала. Куда Сысойко ни посадит детей, там они и сидят, там и ползают. Он даже нарочно садил их на голый пол, для того, чтобы они скорее умерли, нарочно не давал есть, думая, что они помрут; но ребята кричали с каждым днем хуже, – Сысойко злился, хотел их пришибить чем-нибудь, но ему было жалко, он чего-то боялся».

Але мрія його збулась. В комині обвалився камінь і забив дітей, коли вони лежали в печі. «На другой день Пила сделал ящик в виде гроба, положил в него два маленьких трупа, завернутые в мешки, заколотил ящик с досками и повез на дровнях в село».

У попа виникає підозра, що Сисойка сам їх і забив. Але якщо віддасть корову, то заплющить на це очі.

Ні, таки варто читати цю чорнуху. Щоб ніколи у нас не виникало до них співчуття.

Джерело: Збруч
glavcom.ua

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я