Каріна Олійник. «Ранок надходить. Сиренами вкутане місто»

0
306

***
Ранок надходить.
Сиренами вкутане місто.
Ранок. Він попри обставини.
З неба. Йому б ще злізти.
Так високо нині висять лише ранок і груші.
Я чую сирени. Четверта нуль шість.
Я думаю про беруші.
Мені цього ранку вже геть не хочеться кави
І світ непричесаний ще, світ дикий та неласкавий.
Діти вже звикли і тільки пружинять ліжком
Із боку на бік. До сонця лишилось трішки…
Зійде. Воно завжди для нас так робить.
Сирена його не лякає і не коробить…
На сонці – хтось вперто товкмачить – є чорні діри.
А серед людей є вовки, і нелюди є, і звіри…
Є чорного відкарбунки.
Є сірої тьми печаті.
Ми надпиті сиренами цього ранку
Прокинулись. Ми початі.
 
***
Місяць уповні, місяць
Зорі все хороводять
Ніч одкриває квітам світ
І ті квіти ходять
Ходять навшпиньки світом
Точать крізь сито літо
Літо, в якому горе звило собі гніздо
Рік, у якому все поділилось на після й до…
Квіти давно все знали,
Квіти нас розуміють.
Квіти, що без коріння
Квітнути вже не вміють…
 
Світ закінчився в Оленівці
Світ зник на вістрі ножа
Німий світ покотився у жах
Світ, із відтятим своїм язиком
Ката напоює кров’ю
Наче вужа молоком
Правда зґвалтована світом цим
Світ цей віднині нам став чужим
Світ закінчився… Ми бачили це усі
Він сам на себе підняв меча
Сам зарубав себе аж з плеча
Він свого втішував ката
І світ закінчився…
А Україна жива!
 
 
***
Я тобі, Боже, так вірила
Ще дитиною
Я так щиро свої прихиляла малі коліна
А тепер все гострять і гострять за моєю спиною
А тепер хтось готує нам домовину
 
Я тобі, Боже, так плакала
Наче і справді впивалася у плече
І ставала хустинка в руках гарячою
І здавалося припече
 
Карі очі линяли на голубі
Я так мріяла при Тобі
 
Я тобі, Боже, і нині вірю
Ти нас вчиш своїй мові
Ти зміцнюєш нашу віру
Ти нас не віддаси на поталу звіру
 
Ти в нас…
 
***
І, звісно, вже вкотре я не засну
Бо уві сні приходить усе живе і шарпає за рукав
Залишила там усе то й себе зостав…
Залишила димарі, що прикурюють від ракет
Залишила чай гарячим, гречаний мед,
надкушеного млинця біле коло й знов
Скажи чи залишила там любов?!
Залишила щось таке що шкрябає мов коса
І навіть коли на небі вже біла  йде полоса,
то хочеться присідати чи падати горілиць,
Бо так Господь написав…
Забрали оце з собою, що стукіт дверей – є боєм,
і шум літака і треба ж було таке пожежна за рогом, візьми протягни рукою…
Кажу собі: Отакої! Люба моя, отакої!
Це вже не є вибух, не сирена, не клекіт бою…
А діти ревуть від сирен, під ковдрами,
ніч без дна – і я молю Бог з Тобою, дитя моє Бог з Тобою!
З тобою і з Україною! Вона тепер не одна!
 
 
м. Київ

litgazeta.com.ua


 

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я