Леонід Тома. «Мандри Тараса Шевченка»

0
165

“Українська літературна газета”, ч. 9 (353), вересень 2023
 
 
НЕ РУШ КОЗАЦЬКИЙ ВУС
Шевченко бреде Петербургом,
У шапці козацькій, кожусі.
Десь добре йому чаркувалось,
І ось вже йому показалось,
Що чорт йому всівся на вуса.
Нечистий схилився до вуха та й каже:
Ти знаєш, що я слабодухих
на нюх переносить не можу!
Тарас, не втрачаючи духу:
На вуса чіплятись не гоже!
Я в муштрі солдатській
Утратив  козацького чуба,
Та вуса зостались…
Тут чорт перекинувсь,
Тепер він в плащі
І циліндром прикрив свої роги:
Довольно тащить
главный смысл на обочину нашей дороги.
– Та ні, нам з тобою
не йти по дорозі одній.
На кого ти схожий?
Ти ж вилитий Кукольник мій!
– Да, может и Кукольник,
ведь это блестящий талант.
– Ти ближче до діла
поріддя нечистого хват.
Напрасно, напрасно,
я дал тебе кисть Аполлона,
Брюллова ты мог за пояс заткнуть!
– Та ти ж і забрав той пензель
своїм криводушним законом.
І  гнить в Кос-Аралі мене беззаконно заслав.
И тут ты неправ –
испытаньем  талант создается.
На хохлацких вечорках,
где Бахусу честь воздается,
Эту роль ты беспечно избрал.
– Е… постривай, ти, я бачу,
Московський чортяка,
Тільки, що тобі з мене.
Я був там, де ознака
Людська, вигорає щоденно.
Й розвернувся Тарас,
Кинув шапку в незваного гостя.
Аж за північ був час,
І хололи у Пітера кості.
Стражник з будки поглянув –
Чоловік сам з собою балака.
Ты уж… это… гляди…
Десь загавкав приблудний собака.
Словом, ніч, мрякота,
Привид місяця в небі примарний.
Що життя? Марнота!
І московська страшна буцегарня.
Як ти можеш це знать,
Мій смартфоннику кислий.
В кого можеш спитать.
І бліді зворушить свої мислі.
В нас і вусів нема,
Але чорт в голові поселився.
Він Тарасову шапку
На роги собі напинає.
І чужу вишиванку
На грудях своїх потирає.
…Стражник з будки поглянув:
Дві постаті тонуть в тумані.
А місяць зовсім у хмарах зів’янув
Привидом у літаннях.
 
ЯРЕМА ВИШНЕВЕЦЬКИЙ
І вже з Тарасом, у кірасі з соболем,
Князь Ярема виступає гоголем.
На черепі шапка з пером соколиним,
В дірках очей здивування дитинне.
– Проти кого ти став, божевільний піїт?
На силі одвіку держиться світ!
Це ж ти сказав: за Вкраїну душу погублю,
Я теж погубив за неї свою.
За іншу Вкраїну я шаблю щербив,
І, може, не менше, ніж ти, любив.
Любив ти, Яремо, вельможне
своє величання.
А ті, під’яремні, що мали
свитину останню.
Вони не забули, як ти запалив,
як пів України ти з димом пустив!
Сипнуло порошею в очі Тарасу,
Карета світляком подаленіла.
І привид Яреми в сталевій кірасі
Парсуною чорта світився без тіла.
– Навіщо міняєш ти маски, паскудо,
Ти душу продав, я згубив свою долю.
Та  в душу не вліз мені жоден Іуда,
І доля тополею стала у полі.
Це там, в казематах,  у муштрі солдатській,
Убога Вкраїна мене захистила.
Вона відмолила і душу у Бога,
І крилами віри від згуби закрила.
 
ЦАР
Карета спинилась, а з неї вилазить
Сам цар-імператор в зеленім мундирі.
Ну что, бунтовщик – из грязи у князи,
Ты мало гонял в Кос-Арале чефири?
Ну что – досказал ты козацкие сказки?
В тулупе мужицком согрелся от стужи?
Ты б лучше мешал для художников краски…
– Ти звідки узявся, базікай не дуже!
Невже там, у пеклі, закінчились дрова,
Чи, може, смоли в казані не хватило?
Бо скільки царів розплодилося знову,
Що навіть у чорта в очах зарябіло!
В Москву їх погнало вітрами сваволі
У Кремль, до кривавого хана Івана.
І зуби дракона посходили в полі
Кістками й рогами нового тирана.
Він вп’явся ізнов, як раніш, в Україну,
Без свіжої крові упир пропадає.
Та роги одіб’ють в пориві єдинім,
Приб’ють, як трофей, над ординським Сараєм.
Не вийшли з сараю, з ординського гною,
Вже мухи зелені дзижчать над рогами.
Немало чортів посилали за мною,
Ану їх усіх до негарної мами!
І зникла карета, мов паличка феї махнула,
І замість царя на бруківці – гарбуз.
Щури, замість коней, у нори шмигнули,
Тарас засміявся, крутнув підморожений вус.
 
ГОГОЛЬ
Тоді придивився – і знову хтось йде у циліндрі,
Невже це чортяка? Та ні, щось не те,
Тарас до кишені – всі гроші проциндрив,
А ніч все темніє, тривога росте.
«Ходить гарбуз по городу, питається свого роду,
Ой, чи живі, чи здорові всі родичі гарбузові?»
Таке почув Тарас – і з ходу:
Та це ж Миколине вітання!
Це ж Гоголь українським словом
Жене диявольське наслання!
 
Це, справді, він: циліндр, крилатка,
І гострий з-під циліндра ніс.
Полтавець, що на слово хваткий,
Від нього збіг триклятий біс.
Як той, у ніч, біля Диканьки,
Скрутився, підібгавши хвіст.
Як довго з ним Микола панькався,
А той сушив у нього хист.
Й коли в камін Микола кинув
Ці висушені тіні душ.
Зітхнув козак на Україні,
Й сказав: «Тепер не руш
Вкраїнську душу й обереги.
І тихі води, і зірки.
Це долі нашої бентега,
У пісні відгомін дзвінкий.
І ти застряг отут, Тарасе,-
спроквола Гоголь проказав.
Зустрітись ми не мали часу,
а я давно цього чекав.
Цей вічний чорт для нас не сила –
Ти душу Україні дав.
Бо сила нас не спокусила
У сірих пітерських льодах.
А ти казав колись про дьоготь,
багато, мов, в моїх рядках…
Такий був час, та що про нього,
як ми ходили в козачках.
Я не ходив, взяли солдатом,
забрали пензель і перо…
Отож ти став таким затятим,
а я поставив на «зеро».
Хіба я знав, що грають нами,
А як прозрів… наші співці.
Ті, що ходили кобзарями,
Світили нам саме оці.
… Й вони пішли у мряку сіру,
У хмарах місяця більмо.
Бо дав їм час найвищу міру,
А ми ще більше віддамо.
11.07.23.
 
 
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматіhttps://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я