Майстри слова: зустріч з Мирославом Дочинцем

0

23 квітня у Національному музеї літератури України відбулася зустріч з відомим українським письменником, лауреатом Шевченківської премії Мирославом Дочинцем.

Захід відбувається у рамках спільного проекту «Майстри слова», започаткованого Національною спілкою письменників України та Національним музеєм літератури України. Кожного місяця поціновувачі якісної літератури мають змогу зустрітися з відомими сучасними письменниками, які живуть в різних куточках України.

Модератором події виступив Михайло Сидоржевський — голова Національної спілки письменників України, журналіст, редактор «Української літературної газети».

На початку зустрічі відомий кобзар, бандурист і лірник, лідер гурту «Хорея Козацька» Тарас Компанійченко заграв для присутніх старовинну закарпатську пісню – адже пан Мирослав приїхав до Києва із Закарпаття.

Ця зустріч стала розмовою про сакральні та глибинні поняття — про Бога, долю, літературу, суспільство і глобальні закони життя. Глядачі ставили гострі питання, зокрема й про політику, ділилися своїми відгуками про прочитані книги та їхній вплив на подальше життя.

Автор книги про діда Ворона розказав, що цей герой, найвідоміший серед читачів, створений за подобою реальної людини. Але, звичайно ж, у цьому образі є і багато художнього домислу. Розповідаючи про це, Мирослав Дочинець згадав про Габріеля Гарсіа Маркеса — одного зі своїх улюблених письменників: «Коли люди прочитали його «Сто років самотності», то питали: «А де ж тут правда, а де вимисел?» Маркес відповідав: «Почекайте, скоро це все стане правдою».

— Правда факту в літературі слабкіша, ніж правда образу, — підсумував пан Мирослав.

Герой нашої зустрічі – не лише літератор, а й філософ. Його, як люблять казати, «можна розбирати на цитати». Тому пропоную вам кілька висловів Мирослава Дочинця, озвучених під час спілкування з киянами: 

***

Чому одні книги читають і не вірять їм, інші книги читають і вірять їм, а треті читають — і ДОВІРЯЮТЬ їм? Тому що в таких книгах захований код…

***

У певний момент я став відходити від журналістики. Я вириваю із себе цю газетярщину (хай дарують мені журналісти), яка відповідає на питання «що», «де», «коли»? Мене вже не цікавить це. Мені цікаво — чому? Чому все відбувається саме так?

***

У нас стомлена нація. Ми йдемо аж із Трипілля. 

***

Ми повинні рости до радісного світу. Бо світ належить радісним.

***

Письменники — це волхви.

***

— Прокоментуйте, будь ласка, фразу «будую долю словами»:

— Руками теж треба будувати! За своє життя я побудував три будинки. І після того, повірте, писати романи набагато простіше.

***

У моїй родині — батьки, дядьки, тітки — всі вчителі. Не знаю, як я вирвався з того зачарованого кола. Мабуть, тому що в своєму серці я не вчитель — я учень. Я все життя вчуся.

***

Проза — це конгломерат. Це литво поезії, філософії і молитви.

***

— У 2014 році в Україні було 14% пасіонаріїв, завдяки яким країна вистояла. Вони волонтерили, збирали кошти для фронту, йшли в добровольчі батальйони. Як ви думаєте, скільки їх тепер?

— 25%!

— Ні. Їх так само 14%. В усі часи в суспільстві було близько 10-11% відсотків людей, які створюють продукт, і 90%, які є споживачами. І це нормально. Головне, щоби цим пасіонаріям не заважали. І ще є 1-2% — люди духовної ниви. Це митці, вчителі, філософи, письменники… Але цього відсотку цілком достатньо. 300 спартанців теж було мало, але одночасно їх було достатньо, щоб переломити хід битви.

Богдана Гайворонська, Секретар НСПУ по роботі за молоддю,

куратор проекту «Майстри слова»

Фото ВОЛОДИМИРА ХАРЧЕНКО

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я