Маріанна Челецька. Усе можуть ковалі

0
197

Олег Боньковський. Золоте перо: новели. — Львів: Логос, 2018. — 120 с.

«Зі шкільної лави я дивився на письменників,
як на людей, що виліплені з іншого тіста,
у жилах яких тече голуба кров»
 Олег Боньковський

Чим може бути корисним коваль для літератури?

Питання не риторичне.

Олег Боньковський — заслужений художник України, професор Львівської національної академії мистецтв, член Світової асоціації ковалів та член Національної спілки художників України (1984), для Львова відомий насамперед завдяки кованій брамі до кав’ярні у вірменському стилі «Арарат-Урарту», що на вул. Вірменській, 31, та оздобленням її інтер’єру, мало кому знаний ще і як літератор, який відверто заявив про свій новелістичний талант, видавши збірку оригінальних текстів-рефлексій та назвавши її доволі претензійно — «Золоте перо», передмову до якої написав акад. Микола Жулинський.

До збірки ввійшло 11 текстів, які сам автор називає новелами, хоча їхній жанровий статус є набагато ширшим, ураховуючи інтермедіальну палітру митця, який узявся за перо.

Однак спочатку про назву. Назва претензійна (так, ніби автор сам собі ставить оцінку та вручає нагороду за вміле володіння словом), хоча й логічно зрозуміла.

Олег Боньковський належить до когорти митців, яких виховала доба андеґраунду. Ця доба створила нові виклики для митців: поетів зробила «рабами краси» живопису та музики, а художників — ковалями слова. У буквально сенсі. Олег Боньковський розпочинав як художник, продовжив як коваль, а результатом його малярсько-ковальської справи стала літературна книжка. Це його «Золоте перо». Золоте перо не просто метафора. Це засіб і принцип роботи митця, що мислить подвійними образами.

Отже, митець підійшов до вибору назви, як до чогось особистого, навіть інтимного. Хоча насправді сама ця назва є невдячною й надмірної поваги не заслуговує. «Золоте перо» — спекулятивна назва, яка добре надається для рекламного продукту, наприклад, є вдалою формулою презентації літературного конкурсу, бо фактично опредмечує в собі можливу форму нагороди за перемогу.

Однак для авторської збірки із глибоким міжмистецьким контекстом подібна назва завузька, бо може несправедливо відвернути читача чи неналежно налаштувати його на відповідне сприйняття. Тому відразу застерігаю потенційних читачів від хибного розуміння книжки: не в пері справа, а — в почерку Митця. А стиль книжки цілком відповідає методам роботи справжнього коваля — сильний, кований, енергійний.

Новели Олега Боньковського постійно змушують уяву читача невтомно працювати: тобі здається, що ти вже десь бачив подібні образи на полотнах художників. Однак автор жодним словом не видає своїх малярських інтенцій, що виникли, безперечно, на основі багатого професійного досвіду в інтелектуальному освоєнні різних пластів культури. Для автора, це, мовляв, само собою зрозуміло.

Але водночас не все так просто. Бо, згадуючи образи відомих світових художників, мимоволі ловиш себе на думці, що з цієї чи тієї новели зримо міг би постати новий неповторний шедевр у малярстві, тому абсолютних образотвірних аналогів у цих оригінальних сюжетів, звісно ж, не може бути.

Секрет, думаю, полягає у тому, що як художник Олег Боньковський такі образи для своїх новелістичних сюжетів бере свідомо, хоча як новеліст — здається, він це чинить цілком імпульсивно, навіть не намагаючись усвідомити — чому.

Відтак, натренована малярською ерудицією фантазія того, хто вже прочитав тексти Олега Боньковського, може собі уявити, наприклад, такі картини:

Жінка на тлі вікна.

Оголена жінка на тлі осіннього пейзажу.

Лицарський ідеал кохання.

Два човни на тлі озера.

 Інтер’єр кузні невидимими очима її «німих» персонажів (тобто «молоточка», що отримує свій ковальський досвід від «старших» інструментів).

Лавочка в парку на тлі часу.

Ластівки, які рятують воїна.

Вірний собака перед великою залізною кованою брамою багатого котеджу.

Ну, а «Він» — це взагалі найпромовисніший натяк, бо хто тільки з художників не звертався до образу Розп’яття, Мадонни з Дитям та Дороги в Небо!..

Перше Слово, яке ковалеві якось «муза прошептала», підслухав і розшифрував, вихопивши з-під «золотого пера», власне, літературознавець Микола Жулинський. Це Слово і є безпосереднім запрошенням у неординарний світ коваля-новеліста, який (у буквальному значенні цього штампованого поняття) перетворюється, тобто виковується, у художню реальність — у її живі й відчутні образи.

Спробувавши хоча б раз задуматись про образну палітру художника з ковальським темпераментом, ви неодмінно зауважите, що вже колись раніше бачили подібні картини.

Наприклад, відчинивши «Її вікно», зрозумієте, що ця жінка, котра нарешті отримала картину на околиці міста й щаслива щодня бачити поле, яке стає небом, а небо — полем, ви мимоволі пригадаєте картину художника часів бароко — Пітера де Хоха «Жінка, яка читає лист» (1664) , щоб уявити собі можливе продовження сюжету до цієї ескізно-штрихованої фігури, яка задає новелістичний ритм, тон та настрій.

До текстів-ескізів зі своїм неповторним ритмом належить і наступна новела «Осінній пейзаж». Враження, яке можуть викликати хіба образи, заштриховані під пейзажні картини Анрі Матісса із зображеннями оголених моделей на тлі пейзажу. Молодий художник, якому добре вдаються пейзажні полотна, почуває себе безпорадним і невмілим, коли намагається намалювати ню-картину. Практично, цей текст можна розглядати як своєрідну інструкцію для художника-початківця, як застереження для нього, що навчитися розумом малювати з натури не можливо, доки його художній талант не торкнеться пензлем чогось містичного й незрозумілого, подібного на «стогін невидимого блаженства, неземної насолоди і терпкого болю». Але й пережите тобі як художнику не дасть змогу  цілком зрозуміти причину візії, тобі здаватиметься, що це був лише сон, та щось усередині тебе всіляко заперечуватиме таке банальне розуміння світу уяви: «Невже це був сон? Але ні… ні… — он виблискують на сонці ніжки етюдника, закріплене полотно, розкидані по землі фарби…».

 Подібне враження присутності якогось містичного дійства, що виникає внаслідок близького контакту людини з природою, читач, залюблений у картини Клода Моне, має змогу відчути у новелі «Озеро». Щоб відчути екстатичний порив історії про двох самотніх, котрі раптом, побачивши старий, але важкуватий човен, і в одну мить відчули в собі дітей та втягнулися в неймовірно азартну забаву з човном посеред озера. Цими двома щасливцями може бути будь-хто: і закохані, і просто друзі, яких захоплює спільне заняття, наприклад, як на картині Моне «Два рибалки». Але в такій інтерпретації новела О. Боньковського нічим не відрізнялася б від імпресіоністичного опису гри світлом та тінями. Натомість новелістичний «жучок» провокує автора тексту натякнути читачеві на євангельську версію земного, видимого світу. І він це робить двічі: спочатку, коли оповідач у стані напівзабуття наче чує дивний голос зі свого єства: «Я вже Тебе давно чекав». А вдруге автор підкреслює, що екстаз двох щасливих на човні — це насправді перманентний стан вслухання у космічні глибини просторів, коли постійно перебуваєш в режимі очікування, що «от-от пролунає могутній голос із Неба», як і колись у райському саду для Адама та Єви…

Третім натяком на містичне розуміння одкровень художника, які він переживає через безпосередньо відчутний контакт зі світом природи, може слугувати вже згадувана новела із шедевральним образом, якого і справді не варто називати прямо та безпосередньо, а просто натякнувши — «Він». Ця новела — без перебільшення є втіленням живописного екфразису, тобто переписуванням відомих полотен із зображенням сцени Розп’яття Господа нашого Ісуса Христа. Але майстерність новеліста із монументальним чуттям форми дається взнаки й у манері оповіді. Оповідач цієї пригоди якось зайшов у студію живописця, очевидно, свого друга і раптом усвідомив, що не знає, як у цю майстерню потрапив. До того ж, господаря-художника не було на робочому місці. Відтак, допитливий поціновувач мистецтва міг безборонно і вільно оглядати цю галерею захопливих картин.

«І тут, несподівано, у студії з’являється Він. Його могутня статура загорнена в довгий білий хітон. Він босий (…) немов біла мармурова колона, розрізана канелюрами складок (…) Голова його немов висічена з каменю; у сріблясто-сірому освітленні я вирізняю античний профіль із високим чолом і міцним підборіддям, кучеряве волосся немов відлите з бронзи, виблискує золотисто-червоним відтінком».

Цей фрагмент є дуже промовистим для глибшого зрозуміння світу митця, який за кожним, йому відомим із професійної сфери скульпторів терміном уміє показувати світ навколо як стихію образів.

Монументальні образи скульптурної уяви переважають і в новелі «Вільна лавочка на двох» (ці образи фактично нагадують оригінальні сучасні пам’ятники з письменниками на лавочках, зокрема такі пам’ятники є дуже популярними в Польщі), але літератор, на відміну від скульптора, має більше можливостей, щоби перетворити закоханого персонажа в пам’ятник, а потім знову непомітно оживити його, що, на перший позір, може натякати на сновізійність.

 Але це тільки поверхове опредмечення образів. Бо «І навіть тоді», коли персонажів Олега Боньковського насправді не існує, оскільки вони є тільки проспекцією для полотна, якого ніколи не буде намальовано, навіть тоді читач не вірить у банальне протиставлення сну та реальності. Ця новела нагадує лише початок, ескіз чи фрагмент, кадр, вихоплений із середини, із самої гущі сюжету, її можна назвати альбою у значенні світанкової пісні трубадурів, відтак уявивши собі можливе продовження з будь-якого хрестоматійного середньовічного лицарського роману.

Фактично, кредовим текстом коваля є новела «Молоточок», яка алегорично представляє життя зсередини, тобто те, що ховається за лаштунками монументального ковальства. Притчева форма та простота сюжету доволі виразно нагадує ніби якісь анімаційні кадри, у яких персоніфікована історія від імені ковальського молоточка органічно поєднується демонологічними уявленнями та переказами про світ духів, відтак, можна сказати тавтологічно, що анімація анімалізується.

Межу живописного статичного образу та динамічного фільмокадру художник-новеліст удало переходить у двох інших своїх текстах: «Сандра» та «Ластівки». Вдячність ластівок — це ціла філософія життя. Військовик якось урятував та виростив у своєму шоломі гніздо з ластів’ятами, за що ластів’яча родина йому по-особливому віддячилася. Іншим прикладом вдячності та вірності є кадри з новели «Сандра». Цей текст і справді побудовано за принципами монтажу: оповідач декілька років спостерігає за долею одного собаки, який залишився вірним своєму житлу й під колесами бульдозера, і в кованих лещатах олігарха, і, зрештою, вибрав долю собаки-проводиря для сліпої бабусі. Ця історія (завдяки натякам на тотожність оповідача та біографічного автора, який згадує у тексті, як відвідував виставку Марії Приймаченко в Національному музеї Львова та проходив повз готель «Жорж») цілком достовірно переконує, що не є простою новелістичною вигадкою. Практично, цей текст є готовим, наживо зафільмованим сюжетом, а Олег Боньковський у ньому показує також і свої приховані риси режисерського таланту. 

Режисерський потенціал мають також написані в цілком іншій оповідній манері й відверто завтобіографізовані розповіді «Золоте перо» та «Сало є сало» — у невимушено гумористичній атмосфері оповідач створює надзвичайно пластичні образки із життя української мистецької богеми в Україні за часів радянської влади та за кордоном, а саме — в умовах американського життя української діаспори.

Ці оповідання читаються не просто легко, а навіть авантюрно легко, занурюючи читача в атмосферу тих часів з усією кінематографічною достовірністю. Власне, манера цих оповідок із життя української інтеліґенції не просто нагадує сценарії, а навіть наштовхує на таку думку, що з цих текстів можна було б зробити цікаві українські художньо-документальні фільми, що й варто залишити для роздумів українським кінорежисерам.

Відтак, читаючи новели коваля, буквально, на одному подиху, фактично присівши на один момент, дивуєшся стилістичній легкості та вправності Олега Боньковського. Тому й виникає таке враження, що ти не просто отримуєш задоволення від майстерно побудованих сюжетів, а навіть і сам стаєш учасником дійства, яке персонально для тебе розігрує автор, доволі візуально відчутно, аж настільки, що поміж словами можеш вловити й запах фарб на полотні.

15.02.2021

Джерело: zbruc.eu.

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я