Михайло Гершкович. «Думки вертаються до мрій…»

0
74

*   *   *
 
Думки вертаються до мрій,
Немов птахи в місця знайомі.
Тче пам’ять спогадів сувій
Про миті щастя й переломи.
 
В  зигзагах  долі й почуттів
Такі строкаті амплітуди!
У сплетиві років і днів
Свої ми вчинки рідко судим.
 
Що одійшло – те одійшло,
Журитись, мабуть, і не варто:
Що не збулося чи спливло –
Та все ж не так, як кажуть карти.
 
О доле, ще наворожи
Мені років, снаги й удачі,
Аби збагнув: не просто жив,
Але для когось щось та значив.
 
———————–
 
 *   *   *
Душа незрівнянно зболена,
Й думки не хочуть пливти за хмарами.
Вони розсіяні вже і зморені
Від стресів й долі тривких ударів.
 
Емоції вибухають гарячкою,
Немовби міни в боях на Донбасі,
Й не знаєм, коли не лячно нам,
Щоніч спимо, як на тротиловій масі.
 
Живем безладно і розпорошено,
З новин щораз оббризкані кров’ю…
А все ж так хочем чогось хорошого,
Аби не думать лише про гроші
Й аби довкола – все більш любові.
———–
 
ПЕРЕДЗИМ’Я
 
Ще нині  сяє осінь золотава,
А завтра сивий сніг зими
На землю ляже величаво
Чи ж захурдить аж до пітьми.
 
Студитиме  тіла мороз надвірний,
Але в душі жеврітиме тепло,
Аби весною розгорілось дивно
В огонь життя й вперед вело;
 
Щоб іскри щастя золотистим світлом –
Яскравіші, ніж осінь сяє нам,
Бо жити й  жити – то найкраще в світі
Багатство, подароване буттям.
———–
 
*   *   *
 
Життя непевність мріям заважа,
Схиля й поета до сухої прози.
А душі – що? Ну хто на них зважа?
Потрібна гнучкість – наче верболозу.
 
Крутись і гнись. За щось вчепись
На нашім грунті нетривкому.
Перегорять і хмиз, і злість,
Та не спішім: в житті це – кома.
———
 
 *   *   *
 
Червневі зорі простягали руки
Й зривать хотіли смак моїх пісень,
І я вагався: щастя це чи муки?
Чи, може, це новий здійнявся день?..
 
Життя таке непевне і сутужне,
Що мріям програмовано вже  – зась.
Й новітня думка стане осоружна,
Коли на нездійснення приреклась.
 
А вишні спіють, чорт візьми їх,
Всіляким стресам й злим думкам на зло,
І знов зірки заплутались у мріях
Й нашіптують мені, щоб повезло.
———-
 
*   *   *
 
Мабуть, на зайве зорі зазоріли
Й невірний промінь сонця опустивсь,
Бездощні хмари сумно пролетіли,
Обдувши, чорний вітер пилом сів…
 
За що це кара? Чи мара злетіла?
Земля уже й не мріє про врожай.
Лиш селянин, наскільки має сили,
О всім печеться – ото  тобі і край.
 
Та хто на нього вже зверта увагу
У круговерті бізнесу й інтриг?
Хоч він єдиний, хто із віку змагу
Покласти на олтар будення зміг.
———
 
 *   *   *
 
Все менше мрієм про грядуще,
Все більше згадуєм минуле,
Частіше думаєм про суще,
Доки навіки не поснули.
 
Немовби шлейф подій туманний –
Років штахетник за спиною.
Те, що було, вже не настане,
Й все нижче небо наді мною.
 
Та часом і нежданий спогад
У серці спалахне, мов промінь,
І це – немов зіслання Бога
В життя незвіданім  огромі.
 
Той стан стає найбільш посутнім
В життєвім просторі безмірнім –
І нескінченне вже майбутнє,
І постає минуле мрійним.
———-
 
 *   *   *
Країна в трансі, кризі, глумі,
І у шахрайстві, і в борні,
А вороги в веселім шумі
Розваг, пияцтва і брехні.
 
Вона у праці й безробітті,
Вона у злиднях і боргах,
І у багатстві, і у смітті,
Та  у надіях і страхах.
 
Моя знедолена Вкраїна
Ще не піднеслася, мов птах,
У горах, ріках і долинах
Прекрасна в селах і містах…
———–
 
*   *   *
У чергах, в побутовій суєті
Зумій не розмінятись на дрібниці,
Лиш з праці – невичерпної криниці —
Вичерпуючи істини святі.
 
Добро і зло – напрочуд непрості
У сплетиві стосунків, вчинків ницих.
І лиш змовкає совісті дзвіниця –
Руйнуються опори у житті.
 
Не збутися конфліктів, різних стресів,
Де вируча лиш витримка душі.
Та в труднощах суспільного процесу
 
Буденність звинуватить не спіши
І долю не кляни в дрібних невдачах.
Життя спита душі і рук віддачу.
———–
 
 
*   *   *
Реформи – що? Лише формальний акт.
Добра людина прагне і спокою,
Упевненості  буть сама собою
Й не в мрії знати щастя, а як факт.
 
Тож політичний має бути такт,
Коли чиєюсь владною рукою
Підписано закон. Та чи людською,
Народною потребою він виник так?
 
Чи ж він не діятиме знову,
Пустим лишиться на папері словом
Його діяльність не сприйме народ?
 
Та людські душі в тому і не винні,
Що слідувать законам їм повинно,
Хоч у душі один закон – добро.
————–
 
 
*   *   *
Нема, нема ні в чому виправдання:
Чи крупні злочини, а чи дрібні.
Та часом лжа вкорочує нам дні,
Й довір’я не виправдує дізнання.
 
І що в такому разі сподівання?
Сторін моральних не збагнуть вповні,
Хтось наперед вважається «на дні».
То що же справедливості чекання?
 
Для злочинів завжди знайде причин
І приводів знайде для них чимало,
Як це  вже звично, міліцейський чин.
 
Та жодна з душ, напевне, не зазнала
Сумління як злочинне почуття…
І навіть зло виправдує життя.
 
м. Балта, Одеської області.

litgazeta.com.ua

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я