Вадим Пепа. Велет козацького духу

0
82

У передмові до книги Анатолія Радзіховського «Палітра почуттів», виданій 2018 р.,  Борис Олійник урівняв автора зі знаменитостями «в часи Ренесансу», коли «було багато феноменальних людей, які відзначалися багатогранністю талантів». І підтвердив заявлене: «Передусім він видатний хірург, академік Української АН, доктор медичних наук, професор, заслужений діяч науки та техніки, лауреат Державної премії України, гідний учень і продовжувач школи незабутнього Олександра Шалімова. Їхній 2-томний «Атлас операцій на органах травлення» назавжди увійшов в історію світової медицини».
    
Польський просвітитель Мацей (Матвій) Стрийковський у ХУІ ст. зізнавався: «Жив не для того, щоб їсти, а їв, щоб жити». Не додав «і мислити», але вагомі історичні праці промовляють за нього, одухотвореного. Суголосно в біографічній поемі «Моя доля» заявляє і Анатолій Павлович: «Я мало спав, а працював багато І скальпелем, і пензлем… Я десять літ поклав на малювання оригінальних і типових операцій. Видав двотомник. А згодом книжкова виставка у Лейпцігу, медаль Велика Срібна в нагороду… Ми плуга прем, Зігнувши спини – не стогнемо, До краю, до межі». Хірург щасливий із того, що, провівши безліч операцій, «жодного з людей… не віддав в ті дні дочасно Богу».
    
І яка ж віддяка доброчинному за всі труди праведні від призвідців кривавої бійні в Україні? Його літній будинок неподалік Ірпеня зруйнований артилерійськими обстрілами окупантів. У розтерзаних ордло, Криму, Маріуполі, Херсоні, Енергодарі українській національній свідомості не продихнути. Антихристи в рясах, як вовки в овечих шкурах, осіняють хрестами лютих кровопивць. Загарбники нещадно, ламаючи через коліно,  увергають маси в позавчорашнє минуле. У школах розправляються з українськими підручниками, як знавіснілі виродки в часи фашистських вогнищ. Установлюють пам’ятники Леніну. Доходить до маразму. Піонерів у червоних галстуках хрестять батюшки…    
    
Вищі небесні сили благословили Анатолія Павловича на поетичну творчість, на володіння словом із такою ж майстерністю й досконалістю, як і скальпелем, надихнули висповідатися про долю свого покоління в двадцятому й на зорі двадцять першого століття нової ери, а до певної міри й про буття людства в жорстокій юдолі земній:
 
                                      Бо я ж лиш часточка того народу,
                                      Який впродовж віків козацьку честь
                                      Підносив до небес, немов святиню…
                                      Страдав народ, забувши власну славу.
                                      Так і прибрів в страшний двадцятий вік.
                                      Війна в Європі, революцій смерчі,
                                      Терор червоний, табори сибірські,
                                      Голодомор і Друга світова –
                                      Так і пішли чотирнадцять мільйонів
                                      Трудящих українців в наглу смерть.
                                      А скільки ненароджених, о Боже,
                                      Рабів твоїх до тебе не прийшло!
                                      Питань багато, відповідь єдина:
                                      Тим віком страдним правив сатана…
                                      Фашист загарбав рідну Україну,
                                      Тальне спалив і нашу хату
                                      Перетворив на згарище страшне.
                                      Як тяжко моя мати Катерина
                                      Мене носила під гарячим серцем,
                                      Перемагала смерть у молитвах
                                      Під канонади і сирен виття.
                                      А на фронтах десь батько мій Павло…
                                      Війна забрала чотирьох братів
                                      Іще малими. А мені судилось
                                      Рости за них, щоб наше древо роду
                                      І далі коренилось на землі.
                                      Мені природа щедро дарувала,
                                      Козацькі гени, роботящу вдачу.
                                      А Деміург – мій покровитель славний,
                                      Як батько, радив, в скруті захищав.   
                                      Роки дитинства – то розрухи час –
                                      Каліки, вдови, сироти, нестатки,
                                      Духовний голод, пошуки себе
                                      В середній і аграрній школах,
                                      Образотворчій студії…
                                      І ось пора настала
                                      Вдягти армійську форму…
                                      Мене заслали на північний флот,
                                      Де вічна мерзлота, страшна пустеля,
                                      Там випало мені чотири роки
                                      Тужити по садах вишневих милих
                                      Та по Дніпру, що снився по ночах.  
    
 Не в брову, а в око вцілюють недалекоглядну політику строфи з вірша «Доля України» в «Палітрі почуттів». Аби написати дохідливіше, автор високого мислення зумисне вдався до просторіччя:
                                               Президенти і прем’єри,
                                               можні депутати –
                                               все гребуть без перебору
                                               до своєї хати.
 
                                               Хитромудрі олігархи,
                                               бандюків обранці,
                                               все ніяк не нажеруться,
                                               щоб їх з’їли пранці. 
 
 Трипільську археологічну культуру ніяка байдужість не подолає. Вона сама себе пропагує. Криється глибоко в підсвідомості вищих створінь. На те й народжуються генії та видатні особистості, щоб її воскрешати…         
    
Мені ж з легкою душею до переліку почесних титулів А. Радзіховського випадає додати. Вихований у правічній Тальянці — член НСПУ, лауреат мистецько-літературних премій «Визнання», «Золотий Орфей», «Дружба» і премії імені Володимира Винниченка. Поет і прозаїк та глибоко мислячий публіцист. І хіба ж не на подив – заслужений художник України. Його живописними полотнами в залах Українського фонду культури (тепер імені Бориса Олійника) та Будинку художника в Києві милувалися тисячі любителів прекрасного.
     
Свій серед своїх. І не лише з-поміж вірних до останнього подиху клятві Гіппократа, а й у колі митців, як сам зізнається у вірші «Анатолію Базилевичу»:
                          
                           В кафе «Еней» в елітному будинку,
                           що банківську собою повінчав,
                           зібрались ми у час перепочинку,
                           і дух апостольський нас поєднав –
 
                           письменників, художників, поетів,
                           і час летів за келихом вина.
                           А з стін сіяли веселки портретів,
                           старої «Енеїди» дивина.
    
При цих словах у мою свідомість мимоволі вторгається згадка про Івана Котляревського. Знавець давньогрецьких і римських писемних джерел воскресив живе усне мовлення українського народу. Не просто «перелицював» видатний твір Вергілія, а й відкрив очі здатним мислити на те, що український рід сущий на білому світі з такого ж давнього давня, як і елліни з їхньою міфологією – найвищим духовним надбанням з юності людства та поемами начебто мандрівного сліпця Гомера про вікопомну Троянську війну. «Іліада» й «Одіссея» — взірці, недосяжні для будь-кого із зрячих.
    
Співчуваю тим, які не гортали унікальне видання 2017-го року талановитого сина рідної мені Черкащини «Спалах болю» — «Поезії, Графіка, Живопис». Наклад скупий, як ведеться останніми роками – 300 примірників. На щастя, ціни не скласти ілюстраціям – насамперед живописним взірцям заслуженого художника України та численним фотографіям у колі знаменитих хірургів і видатних митців, іменами котрих пишається не лише волелюбний український народ, а й увесь світ.
    
А в книжці поезії і прози «Палітра почуттів» — 2018-й рік — до глибини душі зворушує вірш «Батьківська хата» з присвятою «Землякам Тальнівчанам». Не просто близьке й зрозуміле, а прозірливе заявлено Анатолієм Павловичем:
 
                               Благословенна будь, свята земля,
                              Де гірський Тікич плине в сині далі…
 
                              Там жив мій рід, либонь, з трипільських літ,
                              Худобу випасав і сіяв жито.
    
 Анатолій Радзіховський не заради красного слівця відзначений, як особистість часів Ренесансу. Вражають судження з його уяви про всесвіт у невпинному плині вічності. Хоча б і рядки з «Посвяти батькам»:
                                       Відомо всім: бог сонця – Ра…
                                      
                                       Моя Соборна Батьківщина –
                                       Кохана Ненька – УкРаїна…
 
                                       Бо пів століття край стола
                                       Стояв в бахілах лікар Ра.
    
У моєму сприйнятті це співзвучне із заповіданим Тарасом Шевченком. У передсмертній поемі «Саул», написаній у грудні 1860 р., наш Пророк провіщає:
                                      
                                       В непробудимому Китаї,
                                       В Єгипті темному, у нас
                                       І понад Індом і Євфратом
                                       Свої ягнята і телята
                                       На полі вольнім вольно пас
                                       Чабан було в своєму раї.
   
Суголосно звертається до спадкоємців її мудрості в майбутньому й Леся Українка: «Люди й покоління – се тільки кільця в ланцюгу великім всесвітнього життя, а той ланцюг порватися не може».
    
Сплесків генної пам’яті на підтвердження цього скільки завгодно. Полонянка Настя Лісовська, донька православного священика з галицького містечка Рогатин – одна з найвідоміших жінок у світі. Хюррем Хасекі-султан. Гюррем перською мовою – радість. «Усміхнена» по-турецькому. Її очі, весь її вид сяяв неміряними тисячоліттями духовного розвитку українського роду в жорстокій юдолі земній. Її вроду увічнив для людства знаменитий італійський художник Тиціан.
    
Глибинне відчуття вічності українського етносу зринає і з генної пам’яті поета Б. Олійника: «Ми тут жили ще до потопу». Він же переконує невір з Європи:
                                           
                                            Ми вже тоді білили хату,
                                            Як ви ще не виходили з печер.
       
Мій товариш університетської молодості, доброї пам’яті поет Володимир Коломієць удостоєний у розквіті творчих сил звання лауреата Шевченківської премії. 1999 р. видав збірку з промовистою назвою – «Правнуки Дажбожі». Дихнув озоном після цензурного чаду. Крізь запону вікових приглушень подає голос пробуджене з незглибимої душі:
                                         
                                          Я зродивсь і вийшов рано
                                          В світ погожий –
                                          Не язичник, не поганин,
                                          А дажбожич.
    
Взимку 2019 р. в Києві звітували полтавські літератори. «Хоробрий чорнобилець» Борис Кононенко з «вербового краю» на березі «тихоплинного Удаю» — сповнений світлих надій, як притаманно молодій людині. Від щирого серця вручив мені збірку «Сонцепоклонні вірші». З глибин якої ж підсвідомості народжуються слова?
                                       
                                        Давно, з язичницьких часів
                                        Серед ярів, степів, лісів
                                        Прапращури мої – поляни,
                                        Бужани, сіверці, древляни…
                                        Молились щиро, від душі.
                                        Чом зараз ті боги чужі?   
    
Відповіддю на риторичне запитання чом би не вважати проголошене Лідією Ярохно, вчителькою української мови й літератури зі щедрої на красу й добро Хмельниччини. В одному з її віршів замість заголовка стоїть епіграф: «На нашій, не своїй землі… Т. Шевченко». І крик душі:
 
                                        Я в екзилі, панове, в екзилі,
                                        Та дарма, що я тут автохтон,
                                        Що живу в цім краю ще з Трипілля,
                                        Я в запіллі тепер, я ніхто.
   
 Потужна генна пам’ять спонукала на глибинне самовираження і автора «Слова о полку Ігоревім», і геніальних народних художниць України – Марію Примаченко, Катерину Білокур… Усіх не назвати. Наважуся сказати, що з таких же самородків – і Анатолій Радзіховський. Його слово прагне доторкатися не до скороминущого, а до вічного, до неперебутнього:
                                       І оживає у душі
                                       Святая матінка моя,
                                       Безсмертна роду берегиня
                                       Й до мене тихо промовля.
 
                                        І знов молитву колискову
                                        Я чую…
 
                                        Благословенні ж будьте, мамо!
                                        Приходьте хоч в тривожні сни,
                                        Щоб міг я тихо пригорнути
                                        Вас до своєї сивини.   
    
Від батька-матері Анатолій Павлович успадковує святість сім’ї та відданість родинним обов’язкам. Повчає і заповідає, як шанувати рідну матір, із якою щирою любов’ю поважати батька, як цінувати доброчинну діяльність єдинокровних братів. У поезіях високого натхнення – зворушливі одкровення відданості дружині Лілії Олександрівні, єдиній обраниці на все життя. Зворушливі приклади батьківського взаєморозуміння із рідним сином. А ще – взірці турботи людини великого серця про онука, якому щастить із малих літ збагачуватися мудрістю дідуся.
    
На широкому життєвому полі не перелічити зустрічей із тими, хто гідний звання людини з великої літери. Надзвичайно цікаві поетичні присвяти тим і прозові спомини про тих, із ким Анатолій Павлович спілкувався та ділився заповітним — з головою Українського фонду культури Борисом Олійником, солов’їним голосом української пісні Дмитром Гнатюком, видатним майстром сцени Богданом Ступкою, першим і єдиним астронавтом незалежної України Леонідом Каденюком та достойними доброго слова колегами по роботі. А понад усе – уклін землякам-тальнівчанам. Дитинство і юність разом із ними благословили на синівську відданість рідному народу.  
      
На зібраннях Черкаського земляцтва «Шевченків край» у м. Києві Анатолій Павлович виділяється як винятково доброзичливий. Він такої вдачі, щоб міряти кожного співбесідника не з голови до п’ят, а від голови до неба. На виданні, про яке мова, — присвята мені. Може, нескромно з мого боку, та все ж оприлюднюю: «Геніальному Вадиму Івановичу з почуттям захоплення, поваги, любові. Щиро». І підпис. Дата – 14.06.2018. Віддячую славетному землякові тим же. Дивлюся на нього від голови до неба й характеризую відповідно. Як на моє відчуття, його посвята на виданні «Палітра почуттів» — не щось інше, як заохочення до самовідданої праці. Високого злету слова надихають не спати, а діяти. При тому усвідомлюю, що в здобутках на творчих нивах – літературній і живописній, а тим паче медичній, Анатолій Павлович недосяжний.  
    
Широта його знань – виняткова. Обізнаність у будь-чому неймовірна. Докладає зусиль, щоб просвіщати мільйонні маси. Пристрасним публіцистом виступає у доданій до поезій прозі. Його міркування масштабні, всеохоплюючі:
     «Як батьки вчать своїх дітей уму-розуму, так і письменники «вчителюють» — об’єднуючи безліч спостережень, закарбовують у художніх образах ту мудрість, яку беруть у своєму часі… Погано інше… українська влада не навчилася жити національними інтересами, дбати про культурність і освіченість свого народу і хоч трохи дбати про «побут» його духовних провідників». Який там «побут», коли йдеться про збагачення торбохватів?
 
 На сході багатостраждальної України підриваються на поставлених окупантами мінах мирні мешканці. Стираються з лиця землі міста й села. Гинуть під обстрілами захисники рідної материзни й безневинні діти та старі, яким три чисниці до смерті. Отруюється на довгі роки земля, вода, повітря. Учиняється не якась там придумана «гібридна» чи то «громадянська» війна, а варварський замах на винищення, на геноцид одного з найбільших європейських народів.
    
Сліпорожденні глухі до прози в «Палітрі почуттів»: «для досягнення бідними рівня життя такого, наприклад, як у США, будуть потрібні ресурси чотирьох таких планет, як Земля». Кількість населення на ній ось-ось перетне позначку у вісім мільярдів. У той же час в Україні спостерігається катастрофічне зменшення люду. Уже втокмачують хитромудрі в голови довірливих, що до кінця цього століття залишиться в Україні 17 мільйонів. Кому не ясно, хто гострить зуби на «життєвий простір» у багатостраждальній Україні? Колаборанти як води в рот набрали на своїх насиджених теплих місцях. Нишкнуть, як миші під віником. 
    
Те, «що В. І. Вернадський не зовсім вдало назвав ноосферою», наголошує А. П. Радзіховський, — «біосфера і техносфера». «Непримиренна конфронтація між ними поглиблюється і загострюється з кожним десятиліттям». А що ж українська еліта? Кому ж, як не їй, звертати б увагу на те, що зростає «напруженість у системі біосфера-техносфера». Градовими хмарами насуваються загрози «на тлі відносного й абсолютного зниження чисельності старіючого населення Західної Європи і пострадянського простору, викликаного певною мірою третьою фазою «демографічної дірки», що виникла через людські втрати під час ІІ Світової війни». Та чи можна уявити, аби прозірливі, як А. Радзіховський, били в усі дзвони на сполох на телеекранах.     
    
У Словнику Б. Грінченка наводиться народна примовка: «Чоловік як ступне, так і согрішить». Не мені вчити вченого, як їсти хліба печеного. Анатолій Павлович сам собі вимогливий судія:
                                        
Коли життя підійде до межі,
З якої вже не буде вороття,
До Господа прийди і попроси
Прощення в нього за своє життя.
   
Головне ж для відданих до останнього подиху рідній Матері-Землі – бити лихом об землю, як заповідано з діда-прадіда, та дивитися крізь густий туман в очі істини.

На фото — Анатолій Радзіховський

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я