Михайло Сидоржевський. З ПОВІСТІ ВІДЧУТТІВ

0
410

…він писав про навскісні довжелезні пасма сивого і, здається, безкінечного й понурого осіннього дощу над несподівано зчужілим і якимось аж химерним до непізнаваності, наллятим дощами спорожнілим полем пізньої осені; там переважають бляклі невиразні барви, і простір заштрихований у сірі мінорні тони, а душа як сирота просто неба, під височенним господнім куполом, гукає не догукається до батька-матері; тоді куций хуткоплинний день, затиснутий між пізнім, до дрижаків колючим і холодним ранком, і швидкоспілим, похапцем, вечором, триває безмірну й безкрайню вічність, а табуни кошлатих, як старе пошарпане клоччя, безбарвних хмар густо громадяться крайнеба десь далеко, аж за синіючим лісом під Беркасом, і звідти натужно, насупившись, пливуть загуслим простором, мокрим рядном зависаючи над упокореними полями, кволо чіпляючись за верхівки найвищих вільх при долині, що нагинаються при самій землі – чи то від поривів вітру, чи від густої пелени дощу, – і вглибають за обрій по той бік Коденського лісу, туди, де щоранку народжується сонце, щоб благовістити день новий; той сірий сльотавий присмерк, з навскісними пасмами холодного дощу, заповнював світ мінорними акордами й гнітив серце, нівечив душу, бо що є людина, розтерзана любов’ю і ненавистю, під вічним небом на роздоріжжях життя? і що триматиме її на білому світі після того, як надія згасне, і він як ніколи гостро відчує самотність вночі у порожній батьковій хаті; лежатиме й буде дивитися в темінь, слухаючи дзвінку тишу і незмигно вдивляючись у невидиму стелю над головою, і буде силкуватися, аби позбутися нав’язливих думок про швидкоплинну марноту життя, проте відчуватиме, як крізь його тіло висотується час – ніби пісок крізь пальці сиплеться, і він не в силах зупинити перетікання невидимого піску крізь пальці; стомлений цим життям, і цим зчерствілим, збайдужілим часом, і бездонним і холодним небом тривожно-блакитної барви, він відчував, як життя щодалі стрімкіше летить повз нього; ще безпомічно намагався зупинити його лет, стримати бодай на якийсь час, хай би осінній сад не так швидко порожнів, гублячи пожовкле змарніле листя; хай би квіти востаннє подарували радість надії, але намарне… він писав про те, як, кружляючи в повітрі, падає в темну осінню воду жовтий вільшаний листочок, і як судинно хвилююче, підіймаючи з дна душі радість тривожного очікування, шелестить суха поруділа осока у видолинку за Кінським кладовищем, і вітер хвилює її, граючи буйними хвилями, хвиля за хвилею розкішно колише руде розпатлане море, – далеко-далеко в полях аж до лісу Коденського, до неба високого, неба глибоко-синього й бездонного – так жовта осока вглибає в чисту осінню височінь, здиблюючись рудими пасмами над зчорнілими, виснаженими довгим літом полями, злітаючи над світом як химерна, фантасмагорична покрова обпаленої землі, як велетенське простирадло рудої підсмаленої барви, а вільшаний листочок падає в темну осінню воду, і пливе, долаючи свій куций шлях під жовто-брунатним склепінням верб, і вільх, і тонкостанних слив; то триває коротке життя під одвічним небом, – там, де безупинно витікає час, згортаючись у шкарубкий полотняний сувій і відтворюючись щомиті в іншому фантастичному поєднанні часу, барви і Господнього промислу, а сонце просвічує крізь листяне шатро; зажмуриш очі, але не до кінця, а залишаючи вузьку шпарину між повік, так щоб жовтий сонячний диск ледь-ледь виднівся між розкішного зеленого віття – і мерехтливий світ зникає у тій шпаринці, перетворюючись у незнайомий і чужий пейзаж, у якому знайомі обриси поставали у дивному потойбічному світлі… писав про кошеня, котре, жалібно нявкаючи, тонуло неподалік від берега, над водою виднілось лиш одне вушко; він гірко плакав, не в змозі врятувати нещасну тваринку, бо там було глибоко, і вода була холодною – тоді якраз зійшли сніги, і вода вийшла з берегів, затопила видолинок; вони, сусідська дітвора, товклися на березі ставка, залазили на крислату й старезну вербу, що росла тут (він згадав ту вербу! дивно, пройшло більше півстоліття – і ось згадав, – виявляється, у віддалених закамарках пам’яті живуть ці анабіозні спогади; живуть, щоб іноді воскресати, оживати; проте – о, диво! ці спогади мають властивість оживати лише один раз, потім уже вони стають спогадами про спогади), бігали одне за одним, радіючи першим весняним дням, втішаючись, що зима врешті скінчилась, і попереду найкраща пора – весна і літо, і аж тут до них, певно, на дитячі голоси, звідкілясь придибало на тоненьких лапках мале й худе кошеня-сирота; чи то відбилось від хазяйської хати, чи хтось вивіз подалі, кинувши напризволяще; старші хлопці вхопили його й заходились підкидати догори; кошеня так смішно, вигнувши спинку і крутячи хвостиком, переверталося в повітрі і падало на землю, неодмінно лапками вниз, а хлопці все підкидали й підкидали його, аж поки кошеня стало падати, боляче б’ючись об землю – худою спинкою, сторч головою, боками, – і голосно, пронизливо, якимось аж утробним, недитячим голосом, нявчати; йому було невимовно важко слухати плач кошеняти, і він, хлипаючи, став просити старших хлопців, аби відпустили нещасну тваринку, проте це, здається, лише розохотило їх ще більше, і коли він відвернувся, не в силах дивитися на цю муку, раптом почув голосні хлопчачі вигуки, веселий сміх і нявкання кошеняти десь оддалік; повернув голову, і побачив: кошеня загрібає однією лапкою далеко від берега, там, де глибоко, і з води виглядає лиш одне вушко і трішки мордочки; було чутно, як воно жалісливо нявкає, так ніби кличе на допомогу, так ніби просить порятунку в тих, хто щойно закинув його далеко від берега; йому це видиво й досі в очах: холодний березневий день крізь сльози, мокрий непривітний берег, старші хлопці з несподівано злими й хижими очима, – і далеко від берега маленьке кошенятко, котре не вміє плавати… він писав про те, як щоосені, вже перед самою зимою, коли пізній листопадовий вітер зриває поодиноке мертвіюче листя з примарних, чорних у передчутті невблаганної зими дерев, а простір якогось куцого дня несподівано ясніє, ніби вмитий останніми холодними дощами, він відчуває себе ближчим до неї; вона ввижається йому аж ніяк не злою чи непривітною, страшною чи зловісно-неминучою; він знає, що то буде бажана й давно очікувана зустріч, і радість свою передчуває велику – невимовну радість від того, що нарешті скінчились на цім грішнім світі митарства вбогої стражденної душі, і тепер сяєво радісної ночі змінить пітьму і морок страченого марнотного дня; глухо завиватиме вітер на роздоріжжях, розгойдуючи й шматуючи розчахнутий навпіл білий, залитий сліпучим мороком широченний і так і не пізнаний ним, непрочитаний і нерозгаданий світ; однієї такої незбагненної ночі вона, нечутно ступаючи, підійде від дверей і безтілесно нахилиться над ним, ніби любляча матір; він уже чекатиме її, бачитиме її як мерехтливу тінь, як ледь помітне марево у дивному тьмяніючому обрамленні, він ще подумає: ось потойбіччя, чи ще ні, чи це поріг, за яким – інші стежки та перехрестя, інша воля, інший простір; проте він зовсім не боятиметься цієї зустрічі; вона ж, нахилившись над ним, роздивиться пильніше, він бачитиме її очі, що світитимуться неземним гарячим вогнем, і пропікатимуть його, здавалося б, наскрізь – проте він знатиме, що світло її очей нестиме любов неземну, любов незвичайну, любов усеперемагаючу; вона нахилиться над ним, так ніби намагатиметься запам’ятати ось повіки ці заплющені, і дві глибоченні криниці душі – тьмяні, невидющі, і брови як довгі чорні батоги, і сиві пасма волосся на зіжмаканій подушці, і губи, міцно стулені, й худі, аж потемнілі впалі щоки, й загострене підборіддя, і худі безживні руки на сірім і вогкім від поту і страждань простирадлі – і мовчки, лагідно поцілує в твердий як камінь і жовтий, кольору свіжого воску, твердий застиглий лоб; листопадовий вітер птахом залітатиме у вікна, глухо й розпачливо битиметься грудьми об шибки, то шугаючи догори, у темінь безпросвітну, темінь як безодню в небі бездонну, то стрімко кидаючись донизу, б’ючись об холодну безживну і зболену землю; він буде чути це несамовите завивання вітру і бачитиме своє злітання у розчахнутім просторі чорної блискучої пітьми; ось тінь як знак, що переходить у тлін суєтний, і схилені в невимовній зажурі голови тих, кого він знав, і кого тепер упізнавав, але – по-іншому, непізнаваними, чужими, по-той-бічними; ось вони стоять біля нього, і в очах їхніх – смуток; але ж чому так невимовно легко йому, чому так нестримно, пір’їною, злітає він над цим мовчазним юрмищем… писав про бажання дороги, яке приходило до нього чомусь саме напровесні, вечорами, коли стишувалися звуки гамірного життя, і фіолетові барви сутінків не могли погамувати нутряної тривоги і безпричинного неспокою в грудях; так чув він світ тільки тоді, напровесні свого життя, і більше ніколи; одного березневого вечора, коли куций, на заячий скік день згасав, і сонце догоряло за темніючими вільхами, він, ніби відчуваючи якусь нестримну силу, ступив за поріг принишклої хати і відчув – плечима, спиною, потилицею – вечір; там була дивна тиша, аж дзвеніло у вухах, і гострі запахи раннього березня пронизували серце гострими ножами наскрізь; раптом захотілося розплакатися і кричати – від нестримно-солодкого і разом з тим болісно-щемливого відчуття – чи то щастя, чи якоїсь радості неземної, а чи болю тягучого, котрий так незвідано-солодко народжувався ось саме цієї миті десь глибоко в грудях, під самим серцем…

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я