«Українська літературна газета», ч. 24 (342), 9 грудня 2022
ТЕМА САМОТНОСТІ Й ВІДЧУЖЕННЯ В РОМАНІ «МОВЧАННЯ ЦЕЗІЮ» ТЕОДОЗІЇ ЗАРІВНОЇ
Рец. на кн.: Теодозія Зарівна. Мовчання цезію. Роман. – Київ: Дух і літера, 2022. – 312 с.
Роман Теодозії Зарівної «Мовчання цезію» дає зриме відчуття часопростору, структурованого духовними координатами, які постають із нього як ідейні дороговкази, нагадуючи, що «все пережите має дещо іншу ціну, воно її отримує відразу, як стає минулим, і з роками все більшу» (с. 17). І доказовим утіленням цього, і водночас апробацією гіпотези Сартра, що людина приречена бути вільною, стає життя головної героїні – Харити. Поряд із тим – на очах читача крізь життєвий сувій однієї долі розгортається панорама ХХ сторіччя з усіма його драматичними колізіями й пошуком відповіді на питання щодо національного буття в контексті екзистенції та самоідентифікації, бо ж на самоті покинутого села, відчужена світом і від світу, «серед тих страхополошних хат і зальотних дерев ще тліє якась слабенька людська душа» (с. 122).
***
Екзистенційні коди цього тексту оприявнюють самотність і відчуження. Художня реалізація цих мотивів через призму життя Харити уможливлює пошук відповідей на питання про життєві вибори і дороги до щастя. «То був її природний стан – наслухати порожнечу, котрої вона не любила» (с. 101), – так про Хариту говорить авторка. «Хіба не було її існування найчеснішим хрестом, котрий несла вона терпеливо і смиренно, виповнена усвідомлення, що нічого кращого не дасть їй Той, хто роздає милість, бо не дав донині?» (с. 104), – міркує про своє життя героїня.
Текстуальне вираження екзистенційних модусів спрямоване на окреслення проблеми через оприявнення внутрішнього світу жінки, яка «не хотіла ставати минулим часом» (с. 103), і мислила себе в своїй відмежованості від соціуму, немов «сторож життя у цьому загубленому світі» (с. 135). Через те образ самотності у творі постає таким емоційно наснаженим і багатогранним.
Між самотністю, інкрустованою тотальним відчуженням на всіх рівнях, усвідомленням безвиході й беззастережною вірою в таке омріяне просте людське щастя, постає перед читачем життя головної героїні. Фрагментарна й дещо мозаїчна подача окремих епізодів життя Харити дає змогу в болючій ретроспективі переосмислити втрати ХХ сторіччя. Голод, війна, колективізація, совєти, чорнобильська катастрофа, постчорнобильський період, роки незалежної України – це неповна низка того, що читач має змогу побачити очима жінки сильної і самотньої. Вона сильна в своїй самотності, і самотня, на превеликий жаль, у власній силі. Її сила й самотність прочитуються не лише на тлі доби, а й посилюються особистими втратами.
Особисті втрати прочитуємо через молодість Харити, яка оголює самотність чисто жіночу. У творі цей зріз представлена драматичними взаєминами між Харитею і Грицьком Холодьоном. Ці стосунки проходять кілька етапів, і під час кожного самотність все чіткіше окреслює межі. Спершу герой одружується на іншій, згодом рідні Харити протистоять їхнім взаєминам. Екзистенційним випробуванням стає смерть коханого, яку Харита ніби передчуває. Але новим щаблем граничної ситуації стає втрата ще ненародженої дитинки, чим ніби обривається остання ниточка з Грицьком Холодьоном… Дививовижним за рівнем розкриття людського в людині є те, що й через багато років Харита не втрачає в собі людського і тепло, наскільки то можливо, ставиться до дружини Грицька… Харита навіть на схилі літ не може назвати її Дунею, не може остаточно пробачити їй минулих драм, не може лукавити. Проте жінка дорожить Дуньчиною присутністю, вникає у світ її розповідей про її дітей, і навіть підсвідомо починає дорожити ними, адже сама не має родини. Тому внутрішньо Харита переживає радикальні зміни щодо сприйняття Дуньки, яка для неї із маркера всіх її болісних втрат стає в певному сенсі опертям: «Настраждавшись від самотноті, вона переводила дух і ладна була робити все – і годувати гостю, і носити їй воду, і мити підлогу, лиш би вона тут була і звідси не поїхала. Якось потроху стриралося, що це презвідця її нещасть, бо, зрештою, здобувала все, про що лиш могла мріяти Харита…» (с. 216).
Самотня й неприйнята іншими Харита постає і в аспекті професійної реалізованості. Перед нами – талановита вишивальниця, роботи якої вирізнялись серед витворів її подруг дивовижними звірами, що принесли їй славу за межами рідної землі, і, як зауважить Харита, «вона ніколи тієї Франції не бачила, а її звірі вже побачили» (с. 247)… Усі ці життєві колізії наштовхують на думку про те, що героїня і в людському сенсі викинута на маргінес (бо має стосунки з одруженим чоловіком), та й попри яскраву творчу самореалізацію виявилась непотрібною суспільству (згадаймо епізод, коли Харита пише листа з проханням допомогти їй виїхати із зони, адресує листа чиновникам, що приїздили ще до аварії й дивувалися її витворам, а тепер мовчать…).
***
Вражаючим є символічне обрамлення, коли на початку тексту в кінці Харита дивиться у вікно. Героїня часто дивиться у нього. Це одне й те саме вікно, одна й та ж картинка за вікном, але її емоційне наповнення тотально протилежне. На початку роману Харита споглядає замерзле скло вікна і їй здається, «ніби ті невеликі скляні проталини були насправді перемиканням інформації у її пам’яті і пропускали разом із протягом і небезпечний дух непевності» (с. 16). Тому героїня «донині боялася зазирати так глибоко назад, аби не спричинити собі надмір болю, аби зберегти сили. А тепер нараз стала до нього не те що нечутлива, схоже, просто зрозуміла якусь нову необхідність – впустити минуле у душу (Курсив мій – Н.Г.), так ніби хотіла себе випробувати ним – чи лишилося у ній стільки сил, аби мати відвагу все те уздріти ще раз і не здригнутися, не заплакати, не заслабнути, і на тлі цієї мимовільної й загостреної стихії навіть вовк здавався великим нешкідливим котом» (с. 16-17). Це «впускання минулого у душу» свідчить про готовність Харити перестати бути цезієм, який мовчить, і, нарешті, розказати свою історію, звільнитися, можливо, віднайти відповіді на свої чому.
Разом із тим через картинки минулого, які щедро згадує героїня, ми пізнаємо світ її молодості, дізнаємося про її сильну й щиру любов до Грицька Холодьона, його раптове одруження з Дунькою, що її Харита не зможе остаточно пробачити навіть, коли вони обидві будуть старі й нікому непотрібні; це і її відмова Левку, і смерть Грицька, і втрата їхньої дитини… Разом із тим зі спогадів жінки ми дізнаємося дивовижні розповіді про її сучасників. Вражає історія про дядька Андрія, який врятував ікони з того самого храму, що нині заховався десь у хащах забутого села, і до якого Харита пробирається на Великдень, адже на основі цього епізоду прочитуємо витоки сили українського духу. Ідейно потужною є вставна новела про Маркітанових синів, яким пощастило всім до одного вернутися живими, адже це розповідь про непереможність і віру. Хор Ланка та всі, хто з ним пов’язані – це теж одна з тих сторінок, про котрі Харита скаже: «Де моя молодість, де моя зрілість, де моя старість, де моє все?» (с. 269).
У кінці твору, коли Харита дивиться у вікно, то ніби привідкриває нам екзистенційний простір своєї душі: «Як їй хотілося виговоритися. Того, що пробалакувала з котом і вовком, з травою і бджолою, не могло вистачити і не могло замінити розмови з людиною» (с. 276). Тому і сльози жінки на схилі літ ми сприймаємо як вихід зі світу власної приреченості – вихід на рівень усвідомлення і прийняття: «І хоч плач не вщухав, і сльози лилися, ніби замолоду, і були вони теж молитвою, бо жодна сльоза не падає на землю, а лишень Богові у долоню, але вона нараз відчула оту межу, за котрою проступає ніщо» (с. 269).
***
Самотність буття в цьому романі долає усталені уявлення. Часом це доведена до відчаю Харита, а часом вражаюча в своїй змозі зберігати людське в собі. Ми знайомимося з героїнею вже у постчорнобильський період, коли вона має поважний вік й чітке усвідомлення того, що «вовки і люди завжди важко дихали один на одного, тому добре знали взаємну ціну» (с. 8). Харита живе одна у покинутому людьми селі, але з усіх сил дбає про чистоту хати й подвір’я, готується до свят, як і належить; живе в режимі очікування планового візиту дільничного міліціонера, що привозить пенсію, дуже болісно переживає його смерть від радіації; перебуває в страхові, що от-от прийде в її оселю злодій, бо зона притягувала мародерів «великим святом руйнування – розбивання, розпилювання, розкидання, розгвинчування і розкручування, і ще багато яких ро-…» (с. 219).
…Вовк, мародер, ліс – ось маркери її фізичного страху, якими окреслюється межа її існування в зоні. Якщо перші два – реалістичні, то сила природи викликає більш сильний страх перед фізичним безсиллям немолодої жінки, на очах якої «вулиця давно вже стала лісосмугою, у котрій вовк виживав її, а ліс – сади та городи» (с. 9). Маючи здоров’я, Харита боролася з деревами, прополювала стежку, на символічному рівні ніби намагаючись зберігати відкритість світові шляху до себе – покинутої й нікому не потрібної, але з роками заслабла, тому тепер вулиця «стала заслоною для людини»(с. 22)… Містифіковано авторка подає відповідь на це з боку природи: «А дорога ніби відчула – нарешті отримала волю і може витворяти, що схоче, тож почала удавати із себе перелісок, заростаючи чагарями і цими вічно всього голодними березами швидко і підступно» (с. 54)… Постійне перебування в такому непростому й водночас непроминальному стані спонукає героїню до екзистенційних роздумів, в осерді яких риторика самотності: «Чому, коли пішли люди, то пустку заповнюють хащі?» (с. 54), або ж аксіоматичні твердження на зразок: «Дивно, що душа болить на старості так само гостро, як і замолоду» (с. 55).
Попри все, у своїй немислимо страшній і всеохопній самотності Харита є втіленням цілісності. І літера Х як перша літера в імені героїні навіть візуально натякає на певне перехрещення в її долі випробувань обставинами, моральних, психологічних, духовних перехресть на тлі історико-культурної ретроспективи ХХ сторіччя, Х – це хрест, який жінка смиренно несе.
***
Ми знайомимося з героїнею в стадії чіткого розуміння нею власної самотності, адже Харита змирилась, що не має особистого щастя, що все життя прожила одна, що нині мешкає у забутому Богом і людьми, та не забутому мародерами, на жаль, селі Лучки, що неподалік Чорнобиля… Вона змирилась, усвідомила, прийняла, тобто можемо говорити про певну завершену ідентифікацію жінки, яка одна… Втім, роман майстерно оприявнює й інші щаблі самотності. Часом – це самотність чисто жіноча, а часом – то самотність як наслідок відчуженості у ментальному й фізично просторовому аспектах. Таким чином, можемо говорити про самотність внутрішню й самотність зовнішню, обмежену чинниками, що поза волею самої героїні.
Так, стан самотності зовнішньої у її об’єктивному прояві ми сприймаємо через маркери замкнутого простору, якими у творі слугують не лише хата, подвір’я, покинуте село, а й усе, що відмежовує Хариту від соціуму. Це й листи без відповіді з проханням урятувати її, переселити, це й любов з одруженим чоловіком, яка за морально-етичним законом маркує Хариту як вигнанницю. Замкнутий простір унеможливлює комунікацію, залишаючи жінку сам-на-сам із власною долею та спогадами. Власне, героїня не говорить, героїня мовчить. І це мовчання отруює, наче цезій, бо самотність у її випадку має деструктивну силу. Самотність Харити – це не та самотність, що дає змогу самопізнання. Це стан хронічної й непроминальної межової ситуації, у лещатах якої героїня стійко тримається, адже це її особиста «присутня відсутність пограничного існування» (с. 81). Проте, як засвідчує сюжет твору, навіть покинувши цей замкнутий простір, Харита почувається самотньою й нікому не потрібною. Живучи попервах після аварії на ЧАЕС у своїх родичів, жінка відчуває себе зайвою, припнутою до холодної стіни в прямому й переносному сенсі. Саме тому героїня повертається назад, у зону відчуження. Бо на підсвідомому рівні її самотність для неї є кращою, ніж буття серед людей, яким вона не є потрібною. «Колись їй здавалося, що поверненням сюди продовжить життя, яке вона тут прожила замолоду» (с. 267), – йдеться у творі.
Ефект панорамності досягається не так нашаруванням спогадів, як інтенсивністю духовного життя, оприявненого через ці спогади. Тому художній час у тексті хоч і репрезентований через ретроспекції, і порушує лінійно-хронікальний характер оповіді, але характеризується певною циклічністю, бо героїня постійно повертається до символічної точки відліку, до моменту вибору. Тому її трагізм прочитується на межі сюжетного перехрещення часу, почуттів, образів. Її світ – це люди, яких уже давно немає, які живуть лише в її спогадах.
Художній конфлікт розвивається через загострення внутрішнього переживання. Чим глибша внутрішня криза – тим більш драматичний конфлікт. Харита, як пише авторка, «виправдовувала своє довголіття відсутністю щастя» (с. 209). Цілком усвідомлено, але не без іронії жінка розуміє, що «розлука – єдине, чого була позбавлена з тих часів, коли залишилася сама. Ніхто до неї не приходив, ніхто й не кидав» (с. 183).
І цю стійкість ми можемо інтерпретувати і як силу, що в такий непростий спосіб протидіє обставинам, і як вияв пасіонарного начала, коли екзистенційна криза сприймається героїнею як нова форма самоосягнення. Показовим у цьому є епізод, коли Харита на запитання міліціонера, чого їй не вистачає, відповідає, що їй не вистачає людей… Підтвердженням цієї думки є й жага жінки чути людські голоси, бодай на хвилях радіо: «Вона притисла до вуха радіоприймач і слухала. То був її світ, котрий могла собі дозволити, і берегла його, мов кришталевий, навіть не припускаючи такої думки, що міг би колись зламатися» (с. 269).
***
У творі доволі потужно представлено різні зрізи самотності. Головним кодом до прочитання цього стану є межові ситуації, якими випробовує доля головну героїню. Шлях героїні можна представити як рух від внутрішньої до зовнішньої самотності, від внутрішньої і ментально – до зовнішньої емоційно й фізично.
Важливим штрихом до розуміння Харити є й те, що живучи в безлюдному селі, вона не втрачає відчуття власної олюдненості. Жінка живе так, ніби люди от-от повернуться. Важливі речі для неї не втрачають сенсу, навіть коли здається, що вже втрачено все. Так, коли люди покинули село і Харита приходить до бібліотеки, вона педантично перевішує портрети вождів лицем до стіни, щоб не бачити їхні очі, бо вона – принципово інша в своїй світоглядній основі, вона зневірилась у тих, кому масово поклонялися… Натомість – душа жінки оживає й тремтить, коли в бібліотеці знаходить знайому книгу. Деталь зовнішнього світу здатна занурити героїню глибоко в себе. Вона по-особливому переживає момент зустрічі з книгою: «Ніби то була не збірка пісень, а путівник по її давньому і нереальному життю» (с. 69).
Символічно, що внутрішня самотність героїні підкреслюється ще й тим, що вона проживає у зоні відчуження. Якщо фізично – це ліс, дорога, вовки, мародери, то психологічно обриси зони ми сприймаємо через відчуття героїні: «Вона плакала і сльози текли з очей без перерви, аж дивно було для Харити. Тут скоро висохнуть, бо те, що там, серед людей має значення, тут вже втрачає і потребу, і мету – ніхто їх не зауважить, ніхто не пожаліє, ніхто не допоможе. Тут земля, де зникає сенс слова, яке Бог поставив в основу звернення до людини, що перебуває у зоні його впливу, бо що таке тіло як не акустичний прилад, котрий ловить чужі слова, що змінюють його подальше фізичне існування. Тут немає жодного об’єкта, який би цього слова потребував. І все стає необов’язковим у житті, як і саме життя, і тільки ти сам вирішуєш, чи можеш витримати такий тягар, чи під силу тобі ця необов’язковість і який процент у ній складають твої бажання» (с. 207).
Можливо, саме через відчуття приреченості, через усвідомлення себе частиною зони, і зони як частини себе, усі намагання виїхати звідти – невдалі. Символічно, що трагедію на ЧАЕС Харита передвіщає в своєму сні: «…величезна будівля, складена із якихось блискучих пластинок, що вигравали і виблискували тисячею сонячних зайчиків, раптом почала осуватися і розсипатися на очах» (с. 59) Уві сні жінка запитує себе, що то за могила без хреста їй привиділася, а за кілька днів сон здійснюється… Зона відчуження не відпускає Хариту, природа містичним чином постійно закриває жінці собою довколишній світ. І щоби бодай якимсь чином відкрити цей світ для таких поодиноких, але бажаних живих людей з потойбіччя зони (міліціонер, що привозить пенсію, машина з хлібом) жінка мусить щоденно боротися із лісом, що своїми хащами ніби закупорює героїню в її самотності, ніби консервує її разом з її непозбутніми спогадами. Та й зрештою церква, до якої Харита попри все таки намагається потрапити на Великдень – ховається від жінки в чагарниках…
***
Проблема вибору завше спричинює переживання межової ситуації, в якій і відбувається подолання відчуження від соціуму. У творі це символічно оприявнено в образі туману як частини природи: «І здавалося, що цей туман – то помежів’я, хитка територія між буттям і небуттям, між життям і його відсутністю, високе чистилище» (с. 99). Однак, якщо туман стає помежів’ям у фізичному й психологічному сенсі, то в подієвому вимірі межові ситуації в творі мають чіткі, навіть емоційно контрастні обриси. Так, важливою у розумінні авторської ідеї є зустріч Харити і прочанина Марка, що приїхав у її село шукати власне коріння аж з Америки, адже знати, хто ти, хто твої предки – це подолати самотність. Тому ці двоє персонажів допомагають один одному перейти екзистенційну межу власної марґінальності. Харита намагається допомогти Маркові, а разом із тим з находить утіху, що в її хаті є гість. Саме в розмові з Марком старенька зізнається, що приймає своє життя як хрест: «Хіба це життя? Це покута, хіба не знаю за що. Покута, щоб інші боялись, щоб себе зі мною порівнювали і їм веселіше ставало. Це такий Божий експеримент над людиною, скільки вона може витримати…» (с. 179). Коли ж Марко пропонує Хариті поїхати з ним до Америки, вона переживає щось особливе і починає плакати, бо «її ніхто нікуди вже давно не просив, певне тому що той, котрий хотів порятувати, не мав можливостей, а той, хто міг, той не хотів. Усе життя у неї не збігалися дві половини цього рівняння. І от нарешті вони збіглися. І було вже занадто запізно» (с. 180).
У романі ми також бачимо, як проявляє себе екзистенціалізм в українському варіанті. Якщо для європейського екзистенціалізму властиве домінування страху та відчаю, то український екзистенціалізм – це поетика національного самоствердження, помножена на духовний стоїцизм. Тому і цей роман у своєму філософському підґрунті відходить від камюсівського опертя й оприявнює себе через національну філософію. Поетика екзистенціалізму реалізується у творі через життя Харити, що складається із суцільної межової ситуації. І тому драма свободи полягає у фактичній відсутності вибору позбутися цієї свободи, адже відчуження і самотність стали її виразниками… Свобода стає прокляттям Харити, бо вона ув’язнена цією свободою від світу. Тому символічна назва «Мовчання цезію» – це не про страх і не про смирення. Це про силу прийняття свого життя, бо Харита знає, «навіть поруйнований світ треба стерегти і пантрувати» (с. 279). Можливо, що тим радіаційним цезієм є й сама героїня – адже її всі відштовхують і уникають, а її мовчання, її невиказаний біль стає метафоричною зоною відчуження… Водночас Харита позбавлена катастрофізму світовідчуття. Навпаки, вона смиренно несе свій хрест й проживає своє життя, не втрачаючи в собі людського. Через те і шлях Харити набуває по-своєму притчевого звучання, а роман Теодозії Зарівної дає змогу відчути, скільки болю в отому мовчанні…
litgazeta.com.ua
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
