Валентина Коваленко. «А нашу славу вже не зупинити»

0
298

***
А зов твій, Азове,
доточую зовом…
А серце між ребер
навиліт гупа…
В правоїнів Світла
ти вдався, Азове,
у кров твою сталь
вгартував Маріуполь.
 
Катицю сказила
твоя непокора,
Катицю злякала
твоя живучість…
Косили ракети
бетонні опори
і печі топило
московське покруччя.
 
Травили на тебе
хімічні атаки
І кров твою
кулі ворожі точили,
тебе чатували
пасткИ й автозаки,
в оленівськім пеклі
тебе палили…
 
А ти – живосильний,
а ти – стов’язий,
моя сторожка
українська Сторожо!
Твій дух жовто-синьо
свободу підважив –
і світ поруч нас
йде на прю переможну.
 
А зов твій, Азове,
доточую зовом…
А серце навиліт –
у ребра-ґрати…
тримайтесь, Герої,
мужніймо, братове:
правиця вже стиснула вила-трійчата!
18-19.09.22

 ***
Ать-два, стукачі!
На росію шикуйтесь мерщій!
«Страны необъятной»
пора обживать окраїни.
Наваристий борщ – не до шмиґи?
Тьопайте щі!
І рускаго міра
втішайтеся вижданим раєм!
 
Ваш мозок пісний
Не вчепив українських слів,
Ваш дух не вродив ані жмені
вкраїнського збіжжя…
Ать-два – на росію!
Шикуйтесь в ряди москалів!
і трону тирана
дочовгуйте лобом обніжжя…
 
На вас там, лакузи,
ще стачить срачів й бездоріж,
«сородічі ваші»
там «думают вольно й дишат»…
Та в пам’ять нам кревну –
підступно устромлений ніж –
глибоку зарубину вашу
навічно впише.
 
Й не буде вам спасу
від мертвих ані живих,
Уже й нерожденних
печуть ваші чорні зради…
Ать-два, стукачі, на росію –
червоним парадом –
і в бік України
не смійте (й на зирк!) норовить:
по вас, одщепенці, сам Бог корегує гради!
28.09.22 – 4.10.22


Смійся, лютий враже!
Та не дуже, бо все гине —
Слава не поляже;
Не поляже, а розкаже,
Що діялось в світі,
Чия правда, чия кривда
І чиї ми діти. (Т. Шевченко)
 
***
Убогий враже, смійся, та не дуже:
на камінь наші сльози не впадуть –
за кривду цю тобі криваві ружі
на сім колін приплакали  біду.
 
Тебе, палаче, за безвинно вбитих
ще буде бити збитниця о шлях –
із рідних хат за вижитих і зжитих,
за вижаті пожежами поля…
 
за визолених болем вдів і сиріт,
за “визволених” в чужину чужу
і тих, що в лонах, звіром хижим взирів… –
щоб на твою не зарились межу?
 
А де ж межа, москальський землеміре?
Мов кроквою – брехнею міриш  світ
І фірколиш патякання-невіру,
що ми – “ісконно” піддані москві?
 
Справік оскомив ти на Русь прадавню,
її злодійськи обкрадав справік:
на чолобитну понукав богданів,
й ладнав тарасам кайдали нові.
 
І заповзявся корчувати знову
В тисячоліття врослі Слово й Дух…
Та, Україні сковані окови, –
Тобі ж  тепер носити по роду.
 
А нашу славу вже не зупинити,
А нашу правду вільно світ вдиха…
Були і є з батьків ми родовиті,
А з тебе, кате, – небудь-потрюха!
 


“Раби, подножки, грязь москви”

(Т. Шевченко)
***
 
Доволі слинить феесбешні ряси,
Помазана гундяєвська паство,
Й намолювать чужі іконостаси,
з кацапством виправдовувать «родство»,
 
Й палить свічки за “здравіє” росії
Вкраїну ж – наче відьму – на вогні…
Й плекать орлів двоглавих “на насіння”,
А соколів зганяти з рідних гнізд
 
Ви блудлі вівці, а не слуги Божі –
чумні “раби, подножки, грязь москви”,
При вас бичі-слова ці на сторожі
поставив би Шевченко-вартовий.
 
Вам каятись – не кату потакати:
з його кропила бризка наша кров…
й шикує небо воїнів крилатих
Під жовтосиній атлас корогов.
 
Та благовісту ми таки діждемось:
почасник-дзвін лункіше калата…
І Сонце повновидіє. Й ваш демон
розхристано завив на болотах.

4.12.22

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я