***
Я не прийду до вас, рідні, – хіба принесуть.
Стрічі відмінено, пáски обпечено, згіркли цукерки.
Котиться писанка, чорну збирає росу
з довгих стежок і коротких – від теплих до мертвих.
Я прилечу до вас, рідні, – коли відлечу.
Зветься життям ця розлука між вами і мною.
Ось… одкричу, одреву, одшепчу, одмовчу –
щоб не ділитися з миром цією війною.
Бо ж не сховаєш за пόлу, не вгорнеш в крило…
Досить із вас і того, що із вами було.
Стрінемось там, де червоне яєчко не б’ється.
Смерть, коли вчасна, ви ж знаєте, любі, – не зло.
…Котиться писанка чорна травневим зелом –
наче граната, уже без чеки і без серця.
***
І коли ти з усіх сторін чекаєш зради і тільки зради,
і коли ти чекаєш із неба тільки кари – у вигляді бомби,
звідки до тебе прийде любов, надія і радість?
Навіть якщо і знайдуть дорогу – не застануть удома.
Бо у домі твоєму іуда гойдає фіранки й люстри,
видирає дроти і майструє із них еластичні розтяжки й петлі…
А тимчасом Христос, із пустелі йдучи, засіває пустки
вічним сім’ям життя і розвесненим духом теплим.
Ти не віриш ні квітню, ні травню, хоч прагнеш віри.
Ти не знаєш ні строків, ні дна, ні своєї міри.
Ти ховаєш голову – в плечі, а плечі – в погріб.
Пахне смертю твій дім, і у гробі не чутно мирри.
Хто відкотить твій камінь, щоб став він надгробком – звіру? –
Він прийшов за тобою, бо ти його визнав богом.
***
Прийшов до мене дощ.
Од доні дощ прийшов.
Іздалеку прийшов.
Два дні шукав дорогу.
Налипла польська в’язь
йому до підошов
і галицька трава,
що обтирала ноги.
Ковтав столичний дим,
крутив у вирвах вир,
місив ірпінський прах,
студив вогню на скроні…
Натомлений прийшов,
аж чорний, ледь живий.
Ні, не кривавий вже,
та як ропа солоний.
Прийшов, нечутно вповз
на ґанок од воріт,
постукав… розстеливсь
потопом на порозі…
– Ти вибач, я посплю,
бо вранці – йти на схід.
Я ж, власне, і зайшов
твої забрати сльози…
***
Червоні порічки. Аж очі у липня печуть.
Пацьорки, коралі, намисто – ні листу, ні стебел.
Дощі не лінилися – ягідки чисті, як ртуть,
що, вигріта сонцем, аж бризкає кров’ю у небо.
Та кров заливає собою всі інші світлá,
і навіть гроза не змиває із градом і вітром…
Спікались суниці, а вишня – аж чорна була…
Тепер ось порічки… врожай двадцять другого літа.
***
Морове, чортовé
гнізда з дуплами рве.
Що ж од тебе тут виживе,
дерево родове?
Гілка батька – суха,
гілка мами – глуха,
а пів крони одчахнуто –
щоби менше гріха.
Листя вітром знесло
за сусіднє село,
а пів крони одпиляно –
щоб і щеп не було.
Розкотились плоди,
зогнили в холоди,
а оте, котре вижило,
вже не верне сюди.
Корінь корчами зве,
кукси тягне уверх:
– Де ж у небі шукать тебе,
все моє родове?
Квилить хмара бліда:
– Тільки снігом оддам.
Упаду на руйновище –
будуть стіни і дах.
Вітер другу жене.
– Йди до мене – заснеш.
Однесу в красні вирії,
як зігрієш мене.
Вітер третю привів.
– Видиш: всі тут живі.
Тільки ти ще лишився тут,
в вирві тій моровій.
Вирва стогне, росте.
Сонце в небі цвіте.
– Як достигну до місяця –
зорі висію в степ.
Зійдуть зорі в траві –
межові, вартові –
та й ростимуть сталевими
деревá родові.
Лютий – липень 2022 року,
селище Ромодан на Полтавщині
