Люди, які опинилися в іншій країні, мають велику розкіш — глибоко пізнати чужу культуру через занурення в середовище. Але також вони мають велику відповідальність — бути представниками своєї культури, амбасадорами свого світу літератури. Українцям і досі нечасто випадає сказати: «я з України» й мати певність, що в співрозмовника виринає перелік прізвищ і текстів, чітко асоційованих з українською літературою. Це знайомо багатьом, хто сьогодні через російську агресію опинився за кордоном. Це було знайомо й Вірі Вовк, яка після Другої світової війни потрапила на інший континент, в інший світ — до Бразилії.
Не маючи жодних перекладів української літератури португальською мовою, а тому й не маючи, як показати свою літературу бразильцям, Віра Вовк запустила титанічний проєкт із заповнення цієї культурної прогалини — переклади найважливіших текстів української літератури португальською. І першою 1959 року світ побачила Antologia da Literatura Ucraniana — «Антологія української літератури». Вона стала першою з понад 30 книжок перекладів з української на португальську — антологій, поетичних збірників, прозових творів, які завдяки Вірі Вовк виходили друком пів століття.
Україна не Росія
1959 рік. Україна має в історії дуже короткий період державності. Далека Україна в очах іноземців не є окремою від Росії. Роком раніше в Бразилію приїздить делегація Радянського Союзу. У її складі був Максим Рильський, який залишив дотепний, хоч і сумний коментар про подорож: «Один португалець прийшов у захоплення, що я українець, і як комплімент сказав, що в нас був великий гетьман — Стенька Разін». Антологія Віри Вовк має на меті не лише «донести до бразильського читача дух українського народу: з його чуттям трагічного поряд із гумором, побожністю та ліризмом, простосердістю, героїзмом, життєвою енергією, що так яскраво проявляється в його барвистому й багатому фольклорі», як зазначає упорядниця в короткій передмові. Антологія покликана відокремити в очах бразильців Україну від Росії.
Тисяча років на восьми сторінках
Вступна стаття антології — це восьмисторінковий огляд тисячолітньої історії української літератури. Цей короткий текст не менш важливий за власне переклади художніх творів, адже він дає абсолютно не ознайомленій з українською літературою аудиторії уявлення про її історичний розвиток. У коротких описах кожного періоду авторка намагається поєднати найвагоміші художні знахідки періоду, ключові прізвища й тексти та національно-історичний контекст. Зображення історичного тла творення літературного процесу було потребою, адже бразильці доти не мали жодного іншого португаломовного джерела про розвиток української літератури. Але стислість неминуче спрощує, наприклад, «Слово о полку Ігоревім» подано як текст про обʼєднання українців проти азійських племен. Поясненням складності процесів формування українського народу й України як держави довелося поступитися заради акцентування головної ідеї: українці століттями боролися проти Росії за свою незалежність, і ця боротьба триває — що актуально було і для часу написання передмови, і для нашого читання її сьогодні.
Показуючи широкими мазками тисячолітній літературний процес, Віра Вовк послідовно підкреслює його належність саме українській культурі. «Монастир Києво-Печерська лавра, розташований у Києві, офіційно вважався центром тодішньої української культури». Кажучи про Ренесанс, авторка наголошує на появі перекладів з європейських мов і національного перекладу Біблії. Бароко — література, ідеалом якої є гармонійна простота. Водночас для України цей період означає втрату політичної незалежності й виразні російські впливи. Як протидія цьому постають патріотичні настрої, які проявляються навіть у забарвленні місцевим колоритом біблійних текстів, як-от найменування Мойсея «гетьманом».
«Із втратою незалежності багато талановитих українських авторів починають писати російською мовою. Більш високі жанри, такі як оди, трагедії та історичні епоси перейшли в російську мову, тоді як національній мові залишилися жанри, які вважали більш вульгарними: комедії, сатири, легенди тощо» — так починається коротка нотатка про класицизм в українській літературі. Серед важливих прізвищ авторка згадує, безумовно, Івана Котляревського, Григорія Квітку-Основʼяненка, а також Василя Гоголя — письменника, більш знаного як батька Миколи Гоголя та якого сьогодні навряд зарахували б до найвизначніших представників українського класицизму.
Канон шістдесятих
Романтизм — час, коли європейська література зверталася до свого фольклору, й українці не стали винятком. У розрізі культурно-політичних рухів того часу авторка каже про Кирило-Мефодіївське товариство, члени якого прагнули звільнитися від російських впливів, за що були увʼязнені. Згадано про Пантелеймона Куліша, Євгена Гребінку і, звісно, Тараса Шевченка. Його Віра Вовк порівнює з Миколою Гоголем: «Земляк Шевченка, Ніколай Гоголь, не такий геніальний, як той (Шевченко. — М. С.), покинувши рідну мову й почавши писати російською, зажив всесвітньої слави. Але Шевченко, син кріпаків, противник російського режиму, що панував на його батьківщині, став жертвою великої несправедливості: він майже невідомий у світовій літературі».
Авторка відводить окреме місце Івану Франкові, підкреслюючи релевантність його текстів загальноєвропейському руху в напрямах імпресіонізму й модернізму.
Найбільше уваги Віра Вовк приділяє модернізму в українській літературі й політичному контексту, який супроводжував його становлення та розвиток. Згадано й імпресіоністичну прозу Михайла Коцюбинського, і психологічну прозу Василя Стефаника, і Ольгу Кобилянську, і Володимира Винниченка. Лесю Українку названо третьою найбільшою поеткою української літератури (після Шевченка й Франка) і наголошено на відсиланнях як до західної, так і східної культур в її текстах. Також згадано розгалуження літературних течій 1920-х: футуризм Михайля Семенка, символізм Миколи Філянського й Павла Тичини, групу «Неокласиків».
Віра Вовк пише про радянські репресії проти української інтелігенції, вимушений перехід деяких письменників до когорти радянських, міграцію багатьох за кордон, спровоковану війнами й бажанням порятунку від тоталітарної політики. «Хоча не всі українські письменники й поети можуть зараз без обмежень бути залученими в мистецьку роботу, бо борються за існування на чужині чи зазнають утисків в Україні, сили українського генія не вичерпалися на шляху його довгих випробувань», — завершує вступну статтю авторка.
Корені в XI столітті
Авторів більшості текстів, уміщених в антології, у цій статті згадали й у такий спосіб умістили в широкий культуротворчий контекст. До багатьох персоналій додано біографічні довідки. Ця антологія подає найширший часовий зріз української літератури, а також жанровий, бо охоплює і поезію, і прозу, і народну творчість.
Бразильський читач антології несподівано для себе відкриває, що українська література постає ще в ХІ столітті й упродовж майже тисячоліття ніколи не перестає бути українською. В антології подано короткі уривки з текстів Івана Вишенського, Григорія Сковороди, Пантелеймона Куліша, Івана Нечуя-Левицького, Уласа Самчука, Михайла Коцюбинського. Є колядки, коломийки, весільні пісні, до деяких з яких додано ноти. Є «Енеїда» Івана Котляревського, Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, Максим Рильський, Богдан-Ігор Антонич, Микола Бажан та інші. Завершує антологію вірш Тодося Осьмачки — сучасника перекладачки.
Над цим виданням Віра Вовк працювала разом з Оленою Колодій, бразильською поеткою, за походженням українкою, яка допомагала з редагуванням перекладів поезії. Матеріалом для перекладів стала бібліотека з 500 томів української літератури, які містилися в бібліотеці Парани. Ілюстрації до антології упорядниця взяла з книжки Ukrainian Art, виданої 1952 року в Нью-Йорку.
Удосконалення перекладів
Віра Вовк удосконалювала свої переклади впродовж десятиліть. 1977 року виходить доповнене видання «Антологія української літератури від початків до 1950 років». А 2009 року зʼявляється підсумкова антологія саме української поезії Sinos. Antologia de poesia Ucraniana, у якій вона представлена напрочуд широко: від раніше перекладених текстів та аж до поезій Оксани Забужко. Частина віршів, уперше опублікованих 1959 року, були перекладені наново в більш удалому варіанті. Прикладом якісного доопрацювання тексту є вірш Миколи Зерова «Київ з лівого берега». В антології 1959 року перекладачка насамперед намагалася зберегти зміст і ритм оригіналу, вимушено жертвуючи римуванням, тому в першому перекладі сонет Зерова мав риму лише в кількох рядках. Натомість в антології 2009 року в перекладі повністю передано і ритміку, і римування українського оригіналу.
Ще однією відмінністю цих віддалених у часі збірок є стиль передання географічних назв. У книжці 1959 року Київ перекладено як Kiev, що, на жаль, досі є нормативним написанням української столиці португальською мовою. У новому перекладі вже вжито написання Kyiw, що відповідає транслітеруванню з української.
Португальський контекст
Даючи українській літературі життя португальською мовою, Віра Вовк орієнтувалася насамперед на читача Бразилії, де мешкала. Але результати її роботи так само важливі й для українців Португалії. Наша спільнота в Португалії ще до повномасштабного вторгнення Росії була чималою. Проте таких поетичних антологій ні перед здобуттям незалежності, ні після не виходило. Тільки в новому тисячолітті офіційне представництво України в Португалії проявило суттєвий інтерес до перекладацької роботи Віри Вовк та Олени Колодій. І вже антологія 2009 року має передмову Посла України в Португалії, а містами друку зазначені Ріо-де-Жанейро й Лісабон.
Бразилія, як і Португалія та її інші колишні колонії, — це країни, де мало відомо про Україну. Але тут точно читали Достоєвського й знають Миколу Гоголя як російського письменника, а Казимира Малевича — як російського художника. Наша велика потреба — поширення української літератури іноземними мовами. Щоб дізнавалися про нас не із чужих текстів, а чули наш голос. На жаль, досі в португаломовному світі є велика проблема з перекладами української літератури. І якщо бразильці, португальці й інші лузофони, доклавши неабияких зусиль для пошуків, можуть читати українські тексти португальською мовою, то насамперед — завдяки праці Віри Вовк.
Автор: МАРИНА СНІЖИНСЬКА
