З-поміж усіх локацій на першому фестивалі «Книжкова країна» на ВДНГ (25‒28.04.2024) я обрала заходи, де можна було почути письменників-комбатантів. Ця творчість привернула мою увагу ще 2014 р., коли серед добровольців, які пішли захищати Україну від «зєльоних чілавєчков», постали автори, які щиро, чесно, без фальші і зайвого патосу прописали перші враження від війни з «братами», прописали цінності, які захищають, змалювали образи сучасних новітніх українських героїв, які здатні перемагати, наповнили свої тексти реаліями жорстокої війни 21 ст., а також окреслили проблемно-тематичний спектр новітньої комбатантської літератури (Борис Гуменюк, Артем Чех, Сергій Гридін, Олекса Бик, Валерій Пузік, Валерія Бурлакова, Дмитро Степаненко, Василь Піддубний та ін.)
Нині до цієї когорти авторів у пікселі долучилися поети і прозаїки, які стали (знову чи вперше у своєму житті) до лав добровольців чи ЗСУ після трагічних подій у лютому 2022 р. ‒ після вторгнення російської федерації в Україну.
ФРОНТмени на книжковому фестивалі
ФРОНТменів ‒ поетів і поеток, що воюють, ‒ представляв на «Книжковій країні» Культурний Десант. «Культурний Десант» (КД) ‒ громадська організація, об’єднання відомих митців України, яке очолює Миколай Сєрга[1] ‒ музикант, поет, військовослужбовець ЗСУ. Створено КД навесні 2022 р., а від вересня 2023 року «Культурний Десант» має статус мобільної групи морально-психологічного забезпечення Збройних Сил України. Група виконує завдання вздовж усієї лінії фронту, в госпіталях, у місцях підготовки та реабілітаційних центрах. Організовує заходи, спрямовані на підтримку морально-психологічного стану та культурно-освітнього рівня у війську.
На заході «Культурного десанту» «ФРОНТмени – читання мілітарної поезії» виступили поети і поетки у пікселі: Артем Полежака, Сергій Харчук, Олена Герасим’юк, Дмитро Лазуткін, Мальва Кржанівська, Єлизавета Жарікова, Федір Рудий, Сергій Рубнікович, Єва Тур, Павло Вишебаба, Микола Кулінич. Усі поети читали свої твори ‒ верлібри, силаботонічні вірші, наповнені філософськими роздумами, осмисленням новітньої воєнної реальності, артефактами війни та самоіронією і гумором. Кожен із поетів оприлюднив і тексти тих поетів-військових, хто не зміг приїхати на подію (Ігоря Мітрова, Антона Полуніна, Валерія Пузіка, Артема Антонюка, Артема Нагайченка), хто «навічно в строю» [Максима Кривцова, Олексія Івакіна (у перекладі Олени Герасим’юк)] і зниклих безвісти (Миколи Леоновича, Бориса Гуменюка)… Вдячні і захоплені учасники дійства понад дві години у переповненій залі споглядали і слухали свого роду симфонію звуків, образів, ритмів, смислів, голосів, тональностей, акцентів. Мілітарну симфонію.
Неповторно-лірично і водночас пронизливо-діалогічно прозвучали на заході вірші Єви Тур «Несла свою ж ношу у своїй же утробі…», «Час від часу мені пишуть журналісти…», у яких вона в реаліях російсько-української війни гірко переосмислює біблійні і традиційні наративи:
***
несла свою ж ношу у своїй же утробі
щоб через тридцять і три роки заховати у гробі
скільки того шляху від утроби до гробу
від порога до Бога
від жінки до зірки
від материного соска до в ребра списа?
від першого зуба до першої сивини?
Отче що єси на небесах поясни!
скільки того шляху від куті і до колива
від нестачі олова
коли ти останній у списку
тож без ноги?
поясни мені Отче мій поясни
скільки від осені і до весни
мають народжуватися світи
Твого єдинорожденного Сина?
скільки худоби ясними очима
побачило диво народження Бога
й пішло на заклання лишивши два роги
пару хвостів і хмарину пухнастої вовни?
Господи Ти відповідями наповни
порожні міхи за моїми плечима
бо скільки того шляху від утроби й до гробу
а я так і не зустріла нічийого Бога
#єтzm
грудень 2020
Кодою дійства із рефреном «втрати…» став відео кліп «Під весняним дощем» від артистичної і завзятої Олени Герасим’юк, який вона, як авторка тексту, створила спільно з Sasha Koltsova та рок-гуртом «Хейтспіч». В описі відео кліпу зазначено: «Ми присвячуємо цю роботу українським митцям і мисткиням, діячкам і діячам культури, що загинули внаслідок російського вторгнення…».
До учасників заходу звернувся також лідер «Культурного Десанту» Миколай Сєрга, який пояснив місію цього підрозділу та його завдання. Вела поетично-мілітарний маратон журналістка, засновниця проєкту ФРОНТМЕНИ Анаід Агаджанова, яка продемонструвала і знання теми, і свій емоційний відгук на неї.
…Зараз треба писати правду!
28 квітня 2024 на книжковому ярмарку відбулася також ветеранська панель «Книга у війні ‒ війна у книгах», учасники якої намагалися дати відповідь на питання: чи на часі робити художні історії про війну? чи потрібна пропаганда в літературі?..
Учасниками розмови були: Сергій Дзюба, письменник, сценарист, військовий; Віталій Запека, письменник, військовий; Петро Шевченко, журналіст, військовий.
Спікери наголосили на тому, що на військову тематику мають писати передовсім ті автори, хто відчув ці пекельні виклики безпосередньо. Такі ветеранські / воєнні / мілітарні / комбатанські тексти є важливим сегментом сучасної новітньої української літератури. І хоча спершу ці твори були не масовим явищем (біля витоків новітньої мілітарної літератури стоять «Вірші з війни» Бориса Гуменюка), ба навіть небажаним (бо на одному з «Книжкових арсеналів» цим авторам і книгам не знайшлося місця), ‒ тепер ця тема в сучасному українському літературному процесі стала не лише провідною, а й модною. І тепер про війну стали писати ВСІ, наголосив Віталій Запека. На його переконання, це, на жаль, знижує якість цієї літератури: «Брехати чи придумувати будемо після війни, а зараз треба писати правду! Зараз треба фіксувати те, чим ми дихаємо і страждаємо», ‒ наголосив письменник-комбатант.
Сергій Дзюба окреслив проблему, яка, на його думку, стримує популяризацію сучасної української мілітарної літератури: українська держава не підтримує, не популяризує, не пропагує ці твори, держава інертна в цій царині. Складається таке враження, що для українських чиновників комбатантські тексти є тригером, вона видається їм небезпечною: вони бояться її підтримувати, бо а… раптом росія переможе?..
(До слова, короткий моніторинг теми фестивалю у ЗМІ довів, що таки да, про мілітарну літературу журналісти пишуть або принагідно, або не згадують взагалі. Хоча за підсумками фестивалю найбільшу кількість відвідувачів зібрали, зокрема, і читання фронтменів від «Культурного десанту»[2]. У змістовному репортажі про фестиваль у «Вечірньому Києві»[3] про мілітарну локацію згадали, але після коментарів психологині і Андрія Кокотюхи, опису інших локацій та розваг, ‒ наприкінці тексту. У статті на «Укрінформі»[4] тема війни нібито звучить у заголовку ‒ «Там, де читають, де вкладаються кошти в культуру – ворог не пройде». Але в тексті через коментарі медійних осіб (Мар’яни Савки, Олександра Красовицького, Маргарити Січкар, Андрія Кокотюхи, Тараса Креміня, Володимира Бугрова та ін.) популяризується передовсім фестиваль, окреслюються його досягнення та організаційні лакуни. І хоча авторка й цитує висловлювання комбатанта Сергія Дзюби: «…Ми, українці, як ніхто зараз маємо бути зацікавлені, щоб люди більше читали, цікавилися історією, виховувалися патріотами. Щоб була сильна нація, маємо писати, читати і проводити такі заходи, як «Книжкова країна»…» ‒ ці фрази звучать дещо «взагалі» й не конкретизуються в контексті мілітарної літератури. І тільки у виданні «Читомо»[5] навпаки ‒ темі мілітарної літератури присвятили окремий розділ «Павільйон номер 4 як простір для розмов про найболючіше» у першій частині підсумкової статті й виразно акцентували цю болісну тему…)
Як наголосив Сергій Дзюба, саме державні інституції повинні на всіх можливих рівнях пропагувати справжню історію, культуру і літературу України. Держава має пропагувати образи новітніх українських героїв. Держава має підтримувати тональність завзяття, гідності, упевненості в перемозі. Держава має включити такі твори до шкільних програм, бо українцям бракує патріотичного виховання. (Чому нині так багато ухилянтів ‒ бо цим людям свого часу не розповіли справжню історію українських національно-визвольних змагань, а донині «підгодовують» московською версією українського буття). Наприкінці свого виступу Сергій Дзюба гірко зазначив: «Українці стидаються своєї історії, а росіяни завжди впевнені у своїй брехні… А нам треба НЕ БОЯТИСЯ, треба МАТИ ПРОУКРАЇНСЬКУ ПОЗИЦІЮ, треба ПЕРЕМАГАТИ!»
Фахові виклики сприймання та інтерпретації сучасної української мілітарної літератури
Варто відзначити, що книжковий ярмарок «Країна книг» започаткував залучення медійних персон для популяризації читання серед дітей ‒ і це чудово, що малечу до книги заохочували Джамала, Таяна чи Наталка Могилевська.
Але для ведення дискусійних панелей, подібних до «Книга у війні ‒ війна у книгах», варто залучати не просто телеведучих, а людей, що мають стосунок до теми і знають її достатньо глибоко. Бо ведучий панелі Григорій Герман, попри темперамент і майже фронтовий варіант неголеності, про витоки та обсяги сучасної мілітарної літератури знає недостатньо. А слухачі, що ушанували своєю присутністю письменників комбатантів, схоже, потребували не просто шоу чи публіцистики, а роздумів, фактів і діалогу.
Добре, що наприкінці зустрічі слово взяла присутня в залі літературознавиця Марина Рябченко, яка окреслила генеалогію сучасної мілітарної літератури в Україні, її жанрове розмаїття. А також, посилаючись на статистичні дані від Ганни Скоріної, назвала кількість таких видань в Україні станом на 2024 рік (понад 1500) та кількість книг, які написали комбатанти ‒ учасники бойових дій (понад 300).
Так само в дискусії прозвучала проблема вивчення мілітарної літератури в школі. Але це не було було відкоментовано ні ведучим, ні іншими фахівцями.
А треба довести до широкого загалу той факт, що до новітніх модельних навчальних програм з української літератури для НУШ (їхній зміст і якість ще потребують окремої розмови) уведено твори про сучасну російсько-українську війну. На жаль, жодних фахових рекомендаційних списків від літературознавців із переліком високохудожніх сучасних творів на мілітарну тему для школярів ще немає, бо війна триває і мало не щодня українці відкривають для себе нові мілітарні тексти й нові імена авторів комбатантів. Тому укладачі програм / підручників покладаються або на свої смаки (часом «смаки»), або пишуть «на вибір учителя», що теж не є гарантією якісного добору текстів. (Так, є рекомендаційні списки від Барабуки («Як говорити з дітьми про війну: список книжок українською»), але це для читання, а не для вивчення у школі як високохудожнього зразка мілітарного тексту).
Отож, укладачі шкільних програм з української літератури для НУШ (7‒9 кл) рекомендують до вивчення такі твори:
- Любов Якимчук «Розкладання», «Повертання»; Борис Гуменюк «Бачу сон…», «Коли юна дівчина Ліна Костенко…»; Олекса Бик «Вона носить його сорочку…», «Коли закінчиться війна…»; Олександр Михед «Котик, Півник, Шафка» (Програма 1).
- Павло Вишебаба «Марсіани», «Доньці» («Тільки не пиши мені про війну»); Мар’яна Савка «Мій Бог формує всю ніч батальйони», Сергій Жадан «Чекають вечора люди, схожі на равликів…»; Борис Гуменюк «Стара шовковиця під Маріуполем», «Соняшник» (Програма 2).
- Оксана Весна «Війна ‒ не про любов. Не про любов»; Володимир Скоростецький «Я – пілот МІ-8!»; Павло Вишебаба «Моє покоління» (Програма 3).
Підбиваючи підсумки цього епізоду книжкового фестивалю «Країна книг», зазначу, що новітня українська мілітарна література ‒ потужне і своєрідне мистецьке явище, започатковане 2014 року. Ця література представлена і поезією, і художніми та документальними текстами. Проте ще бракує широких відомостей про її фахове осмислення, бракує інформаційної підтримки, популяризації мілітарної літератури. Донині це мистецтво сприймається як субкультура, або, використовуючи сучасний сленг, ‒ як мистецтво причетних до певної бульбашки.
Власне, наукові студії про мілітарну літературу в Україні є – про цих авторів пишуть Юрій Ковалів, Тарас Пастух, Марина Рябченко, Надія Гаврилюк, Оксана Щур, Оксана Пухонська, Ярослав Поліщук та ін. Проте на масових заходах науковці не мають слова. А вони б пояснили багато речей: чим відрізняється українська комбатантська література від текстів «втраченого покоління» чи «лейтенатської прози» радянських часів; чому комбатантська література – це все ж не чергове «розстріляне відродження»; чому, попри обпаленість війною, не кожен такий текст є високохудожнім – але є свідченням цієї жорстокої війни; якою є тематика, проблематика, герої, мова цих творів тощо.
Здається, книжкові ярмарки, як і все наше життя, вже перенасичені попсою. Треба нарешті долучати справжніх.
[1] Коля Сєрга, військовослужбовець, музикант. До війни я жив інфантильно, а тут зрозумів, скільки всього не помічав. Укрінформ. Розмовляла Оксана Климончук. URL: https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/3742570-kola-serga-vijskovosluzbovec-muzikant.html
[2] 68 тисяч відвідувачів і 85 тисяч проданих книжок: як пройшов фестиваль «Книжкова країна» на ВДНГ. URL: https://suspilne.media/culture/736069-68-tisac-vidviduvaciv-i-85-tisac-prodanih-knizok-ak-projsov-festival-knizkova-kraina-na-vdng/
[3]У столиці триває фестиваль «Книжкова країна»: репортаж. URL: https://vechirniy.kyiv.ua/news/97675/
[4] Там, де читають, де вкладаються кошти в культуру – ворог не пройде. URL: https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/3858354-tam-de-citaut-de-vkladautsa-kosti-v-kulturu-vorog-ne-projde.html
[5] Вийти з бульбашки. Як минув фестиваль «Книжкова країна» на ВДНГ. URL: https://chytomo.com/vyjty-z-bulbashky-iak-mynuv-festyval-knyzhkova-kraina-na-vdnh/
