26-й рік поспіль доброю традицією стало вшанування талановитих молодих письменників Міжнародною німецько-українською премією імені Олеся Гончара, заснованою 1996-го німецькими меценатами Тетяною Куштевською і Дітером Карренбергом і Національною спілкою письменників України.
Премія традиційно присуджувалася за номінаціями «Роман», «Мала проза» (цикл оповідань, новел), «Поезія», «Публіцистика», «Літературознавча праця, присвячена творчості Олеся Гончара». На конкурс приймаються як друковані, так і не оприлюднені твори українськомовних авторів віком до 30 років, які мешкають в Україні та за кордоном. Попри воєнну агресію, журі, до якого входять відомі письменники, науковці й культурні діячі Тетяна Куштевська, Наталія Бйорнер, Валентина Гончар, Леся Гончар, Олександр Балабко, на чолі з Дмитром Чистяком, ретельно розглянуло всі надіслані рукописи, серед яких було чимало талановитих (тому сподіваємося на участь авторів наступними роками) та прийняло одностайне рішення з відзначення найталановитіших.
У номінації «Велика проза» перемогу здобула збірка повістей «У дзеркальній сповідальні» аспіранта КНУ імені Тараса Шевченка Тараса Голоти (м.Київ). Це – інтелектуальна, гостросюжетна сучасна проза, навіяна впливами європейських авторів, однак із українським, навіть галицьким акцентом – не дарма письменник у післямові присвячує доробок рідному містечку Червонограду.
Злочин і кара, гріх і спокута, етичне й естетичне, людське і тваринне розгортаються в цих талановито виписаних творах стереоскопічно, стилістично розмаїто. І хоча повісті живить давня формула давньогрецьких трагіків – очищення через жах – у дзеркальній галереї образів постає гостре психологічне портретування порухів несвідомого та навіть метафізичного, що свідчить про постійний пошук межових станів, у яких оприявлюється душевна субстанція. Збірка творів Тараса Голоти свідчить про появу в молодій українській літературі нового імені, якого, сподіваємося, чекають нові пошуки і відкриття.
У номінації «Мала проза» відзначено збірку новел Богдана Гасюка «Поки сонце росте» (м.Івано-Франківськ). Після ознайомлення з його творами впевнюєшся: їх написала людина, яка вже чимало спізнала, сповнена життєвої мудрості, глибоко закорінена в рідний гуцульський край, його минуле, без якого неможливе сьогодення. Наскрізною постає тема війни, «людини і зброї» – від часів УПА до нинішньої боротьби України з рашистами.
Повстанка проти «совітів» після загибелі коханого прагнула позбавитися вагітності, але врешті радіє, що запізно, бо, «непорожна», і що тепер у неї буде неодмінно вродливе дитя, з очима кольору афини. А поряд – інша новела, «Монолог», про також вагітну жінку, що потрапила під завали зруйнованого рашистами будинку… Богдан Гасюк таким чином продовжує традицію своїх видатних земляків Василів Стефаника і Портяка, «іде на ви» проти «не вихрещеного» явища, війни, яку називають по-різному, навіть із великої літери, але ця потвора лишається «безіменною».
У номінації «Поезія» нагороду виборола збірка «Передмовчання» Станіслава Новицького (м.Кропивницький). Це ім’я вже відоме шанувальникам поетичного слова, хоча авторові лише 22, а він устиг видати шість поетичних збірок. Тож недарма його філософська й інтимна лірика – у полі зору знаних фахівців та відомих поетів.
Ось і в новій збірці вирізняється насамперед афористичність письма, коли у двох строфах автор здатен відтворити пульс доби в широкому контексті: скіфська баба на землі, де «наша історія забула прокинутися»; мати, яка чекає сина з поля, а його вишита сорочка «з весняних квітів, які ростуть на могилі батька». У збірці «Передмовчання» – вірші, у яких уже вчувається передгроззя повномасштабної війни, і автор закликає: «не бійся патрона в патроннику, не бійся обрати смерть у вічнім світанні весни, у вічній печалі життя».
У номінації «Публіцистика» премію присуджено за добірку есеїв «Альбом, у якому – ти» Любомира Лесоніна (м. Львів). Вони писались упродовж лютого 2022-го – лютого 2023-го й стали віддзеркаленням пережитого юнаком у час війни. Тут – і філософські роздуми, і ліризм, і відчуття причетності до героїчної історії, що твориться на його очах.
Тематика та стиль позначені поетичним обдаруванням, а також досвідом писати музику на вірші улюблених поетів. Автор виявляє неабияку майстерність ув обранні й відтворенні сюжетів: до прикладу, в есеї «Різдво. Мертва Росія» мальовничий опис галицької різдвяної традиції контрастує із запліснявілими і мертвотними російськими «аганьками» та їхніми незмінними виконавцями, розцяцькованими манекенами. Бо ж – вигукує автор – «історія їхня починається не з народження Спасителя, а з підвалів Луб’янки»… Твори пана Любомира – про дорослішання його покоління, «покрокове, невпинне». І за цей рік воно неймовірно пришвидшилося.
У номінації «Літературознавча праця, присвячена творчості Олеся Гончара» відзначено розвідку «Якась вища сила зберігає мене…» Захара Зіненка (смт. Козельщина, Полтавська обл.), що збагачує гончарознавство новою краєзнавчою студією. На думку автора, натхненною силою для письменника був благословенний Полтавський край, де минули його дитячі роки, із животворними джерелами, що визначили його талант і долю, час «пасльонових дітей».
Автор управно характеризує особливості тих витоків таланту, аналізуючи спогади письменника і свідчення його дружини Валентини Данилівни про «образ святий бабусі». Зокрема привертає увагу акцент на протистоянні тихої християнської віри бабусі вдома і радянської ідеології у школі. А звідси – і витоки славнозвісного «Собору», і наполегливість Олеся Гончара на потребі відновлення Михайлівського Золотоверхого собору вже наприкінці «перебудови» та в перші роки незалежності України.
Таким чином, 26-й рік Міжнародної німецько-української премії імені Олеся Гончара відбувся успішно – попри криваву війну, попри геноцид українства. Зворушливе послання спрямовує до лауреатів родина Гончарів: «глибока дяка вам за творчість, за стійкість, за красу. «Мистецтво немислиме поза красою», – писав Олеся Терентійович. А ще: «…молодь – це продовження нас самих. Це ми – у завтрашньому дні нашого народу». Так воно і є, на всіх передових – воєнних і літературних…».
А з Німеччини озиваються до нас Тетяна Куштевська і Дітер Карренберг: «У пору, коли в Україні обмаль часу, коли мусять дістатися до бомбосховища, і, на жаль, не всі встигають, декому вистачає снаги для написання роману, оповідань і віршів, ніби в нього попереду – вічність. Це вражає! Це зворушує! Тому з великою цікавістю читали всі твори, подані на конкурс. І переконалися знов: нове літературне покоління є! І молоді українські автори, народившись на зламі епох, не втратили головного стрижня: стрижня відчуття життя суспільства у цей трагічний час. Уважається, що «коли промовляють гармати – музи мовчать», але голос української літературної молоді чути! Він лунає! Він говорить з нами про вічне, про те, що всі війни подібні, й що завжди будуть зради і вбивства, але завжди будуть і подвиги, і братерство, і самопожертва і велич українського духу!». На схилі віку Олесь Гончар занотував у щоденнику: «Тануть сили. Розтану, відійду як хмара дощова. Як улітку один із коротких липневих твоїх снів, Україно… Тільки б відійти з думкою, з певністю в душі: Україна є! Україна буде!». Україна буде! І всі ми свято віримо в це. А ще віримо в те, що молода українська література ввійде в наше життя зі шляхетністю й гідністю, не втративши людськості й критичного мислення. Якими згадають нас прийдешні покоління? Чи згадають нас за нашими текстами? Що дізнаються про війну. Про нашу історію, про те, що смерть завжди залишається смертю, життя – життям, а відвага – відвагою. Олесеві Гончару, військовому, від початку його творчого шляху, було зрозуміло: «Треба, щоб діти наші знали, що ми – народ багатої і волелюбної історії». Тому зичимо молодим талановитим авторам України, щоби їхні твори увійшли не лише на українські, але й на світові обрії. Жодним чином не йдеться тут про те, що українське письменство втратить ідентичність – навпаки: за цими текстами зарубіжні читачі віднайдуть своє в недовідомій культурі, і твори молодих українських авторів стануть для них ближчі, зрозуміліші. Віримо, що у квітні наступного року зможемо прибути до Києва, познайомитися й привітати наших молодих українських талантів. А поки ми всією душею з вами, молимося за вас і віримо в Перемогу! І не забуваймо заповіту, який залишав нам великий Олесь Гончар: «Думаймо про велике…».
Ця зворушлива цитата німецьких шанувальників творчості Олеся Терентійовича, які вже 26-й рік підтримують молоду українську літературу – свідчить про цілковите розуміння ролі письменства в оздоровленні нашої культури, адже війна показала, що й проти неї спрямований геноцид північних варварів. І, радо запрошуючи долучитися до вшанування 105-річчя Олеся Гончара до Національного музеї літератури України 3 квітня (початок о 15 год.), до знайомства з цьогорічними лауреатами, віримо, що попереду в нас – пошук і відкриття багатьох імен, і сподіваємося, що деякі з них не загубляться в українській (і світовій!) літературі, продовжуючи шлях Майстра, «у вічній печалі життя», але й «у вічнім світанні весни»…
Олександр Балабко, Дмитро Чистяк
nspu.com.ua
Прокоментуєте?
