Олег Челяк. Спільнота пам’яті

0
626

Коли людина віддає найбільшу цінність – своє власне життя – заради можливості існування держави та суспільства, з якими себе ототожнює, то ця офіра зобов’язує суспільство і державу пам’ятати, якою ціною була здобута можливість її екзистенції. Зобов’язує, власне, для реалізації цієї можливості, бо суспільства злютовуються міцними узами спільної пам’яті.

Цей механізм ізраїльський філософ Авішай Маргаліт називає етикою пам’яті.

Ще Старий Завіт наголошує на вагомості інструмента пам’яті, описуючи забуття яко кару Божу: «Господь не схоче простити йому, бо саме тоді запалає Господній гнів і його ревність на того чоловіка, і спадуть на нього всі прокляття, написані в цій книзі, та й зітре Господь з-під небес його ім’я» (Втор., 29:19).

Авішай Маргаліт пояснює цю кару концепцією подвійного вбивства або подвійної смерті: після есенційної смерті індивіда можлива екзистенційна смерть імені, коли забувається сутність людини, вона зникає з людської пам’яті.

У своїй книжці «Етика пам’яті« він вводить поняття спільноти пам’яті, яка є не тільки ефективним способом самоорганізації суспільства заради подолання травм колективної пам’яті, а й творцем через розмовну комунікацію усної історії, стихійно сформованої пам’яті, яку ізраїльський філософ називає shared memory – тобто пам’яттю, якою у спільноті діляться (шерять), яку поширюють, до якої – за аналогією з архітектурою комп’ютерної пам’яті – є спільний відкритий доступ усіх членів спільноти. Маргаліт постулює, що основою культурної пам’яті індивіда є передусім відносини в колективі – у термінах «Етики пам’яті» це «міцні стосунки». В його розумінні міцні стосунки загалом є нашими взаєминами зі «своїми», з близькими та рідними, вони закріплені в спільному минулому чи заякорені у спільній пам’яті. Слабкі ж стосунки є, загально кажучи, відносинами із незнайомцями та віддаленими людьми, між «чужими».

Саме відносини між близькими людьми, на думку Маргаліта, детермінують поняття етики – на відміну від слабких стосунків, які визначають мораль. На основі міцних стосунків формується етика пам’яті – усвідомлення ж моралі та людськості, що притаманне слабким стосункам, пам’ятати не зобов’язує. І це останнє створює підґрунтя для атомізованого, схильного до тоталітарності колективу, без стрижня соборності та відсутньої самоідентифікації групи. Безпам’ятне суспільство так само очевидно слабке, як і зв’язки в ньому. Таке суспільство має схильність до зникнення або розщеплення в суспільствах із міцнішим устроєм сильних стосунківВласне “звільнення від меморіалізації» населення окупованих територій було метою тоталітарних ідеологій нацистської Німеччини та Радянського Союзу, а тепер Росії. Геноцид – це не тільки про фізичне знищення людей, це і про знищення культурної ідентичності, котра формується саме завдяки культурній пам’яті. Процес демеморіалізації, позбавлення народної пам’яті допомагає агресору при впокоренні мешканців окупованих територій економити ресурси.

* * *

Імовірно, віра у виживання імені могла стати основою пам’яті про загиблих та бути основою перших пантеонів, оскільки спільна пам’ять про спільних героїв робить генетично чужих людей єдиною спільнотою.

Етика пам’яті, таким чином, стає важливим елементом забезпечення культурної ідентичності, її цілісності в самій собі, у, так би мовити, іманентності.

Саме відсутність належної парадигми етики пам’яті спричинила сомнамбулічні митарства української меншовартості, засилля колоніального, російського, ворожого. Тому етика пам’яті зараз є дуже важливою: вона не здатна виправити минулі помилки, проте вона в змозі допомогти пам’ятати віхи, важливі з позиції блага суспільства вільного, демократичного, неколоніального – і спроможного до примирення, до співжиття в одному історичному дискурсі з такими ж етично досконалими та націленими на мир національними суспільствами.

Етика пам’яті ніби певним чином раціоналізує Шопенгауерів міф палінгенесії, ідею про те, що воля людська не зникає зі смертю індивіда, а проявляється в інших членах суспільства. Звідси й ідея, що суспільство мусить пройти через катастрофу, через символічну смерть, відновитися і стати вищим за інших, що сила волі жертовно загиблих героїв спокутує суспільні гріхи і відроджує спільноту – концепція месії, що рятує націю. ХІХ століття, показує Володимир Єрмоленко, насичене цим політичним міфом, і з нього виростають основні ідеології XX століття, власне з цього міфу народжувався не тільки, як це описав Роджер Ґріффін, нацизм і фашизм, а й комунізм. А тепер, як майже дослівно чуємо від Путіна, – і рашизм.

Але, з іншого боку, механізм етики пам’яті заперечує цей міф палінгенесії, що розуміє суспільство як єдиний організм та вимагає сакральної жертви – і не тільки жертовності власних героїв, а й геноциду чужого народу – для відродження цього організму, оновлення його крові. Етика пам’яті втілюється у стосунках окремих індивідів, вона не вимагає ідеологічних мотивів, як і не потребує месії.

Спільнота українців, наприклад, прагне об’єднатися не навколо вождя, а навколо пам’яті про всіх: «не забути нікого». Саме це формує стихійну пам’ять, гуртуючи спільноти пам’яті близьких друзів, родичів загиблих героїв, де різні групи пам’яті взаємодіють, наче грона, на одному горизонтальному рівні. Натомість російське суспільство чітко вертикально орієнтоване, бо замість пам’яті є один-єдиний фальсифікований міф: «можем повторить«.

Небесна сотня започаткувала процес палінгенесії національної свідомості українців, процес переродження через смерть героїв, власне формуючи сильні зв’язки між українцями через спільну пам’ять про болі втрат – спів «Пливе кача» над Майданом назавше врізався в пам’ять нації. Російсько-українська війна зобов’язує нас цей процес розвитку через деструкцію пройти до кінця.

У більшості випадків інституції внаслідок різних обставин не встигають сформувати міцні стосунки, безпосередньо залучаючи кожного громадянина України, – натомість стихійно формуються спільноти пам’яті, що будуть допомагати формувати (вже формують) поширювану спільну пам’ять. Зобов’язання пам’ятати буде покладено на кола знайомих і друзів – або й незнайомців, що стають близькими через ототожнення з об’єктами пам’яті.

Саме такі спільноти, випереджуючи інституції, формують авангард культурної пам’яті та детермінують світогляд суспільства, наближаючи його до революційної масової українізації свідомості. Цей кумулятивний процес має чітко виражену палінгенесійну ознаку, адже до того, як війна переросла у нову ескалацію тотальності, в масовій свідомості українців побутував наратив культурної єдності й миру з Росією. Народження нової української свідомості стало можливе після тривалого періоду колоніального забуття. Ця повільна і тиха смерть ідентичності могла тривати дуже довго, проте її різко зупинила загроза геноциду українців, який чинять росіяни, маскуючи під назвою денацифікації та виправдовуючи тим, що Україна – це антиросія, яку заради порятунку Росії неприпустимо не знищити. Цей стрімкий поворот парадоксальним чином уможливлює смерть смерті, la mort de la mort Жозефа де Местра. Як зазначає Володимир Єрмоленко в «Плинних ідеологіях», «революційна катастрофа відкриває глибоке страждання людей і речей, але водночас є знаком майбутньої регенерації».

Тепер відбувається революція свідомості зі зміною системи цінностей, адже стара свідомість суперечить напрямку подальшого розвитку суспільства. Лишатися безпам’ятним уже неможливо – це призведе до помилкових дій, які можуть погубити українське суспільство.

* * *

«Слава Україні! – Героям слава!» – гасло, яке не лише глорифікує, а також пам’ятає, адже глорифікація неможлива в забутті. Саме тому вживання цього гасла без розуміння самості слави України та її Героїв – з меншовартісним ставленням до української культури та без пам’яті про тих, завдяки кому Україна продовжує існувати, – може перетворити патріотизм на черговий симулякр.

zbruc.eu

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я